Він з жахом одскочив і перехилився назад, а в цю мить в очах його щось блиснуло, і лезо сокири, мов блискавка, впало на його праве плече.
Присутні почули тільки несамовитий крик: "Ісусе!.." — і Ротгер ступив ще крок назад і навзнак упав на землю.
На галереях в одну мить все зароїлось і зашуміло, немов на пасіці, коли пригріті сонцем бджоли починають ворушитись і дзижчати. Рицарі цілими юрбами збігали по сходах, челядь перескакувала через сніговий вал, щоб подивитися на трупи. Всюди лунали вигуки: "Оце і є суд божий!.. Є у Юранда наслідник! Слава йому й дяка! Оце хлопець так орудує сокирою!" А інші кричали: "Дивіться і дивуйтеся! Це ж і сам Юранд краще не вдарив би!" Навколо трупа Ротгера зібралась ціла юрба цікавих, а він лежав горілиць, з білим, як сніг, обличчям, з широко розкритим ротом і закривавленим плечем, розрубаним від шиї до самої пахви, так що трималося воно лише на кількох волокнах. Декотрі казали: "От був живий і гордо ходив по землі, а тепер і пальцем не ворухне!" При цьому одні дивувалися з його зросту, бо він займав на бойовиську багато місця і по смерті здавався ще більшим, другі — з його павиного султана, що різнобарвно мінився на снігу, треті — з панцера, що коштував стільки, скільки коштує ціле село. Але чех Глава підійшов з двома Збитковими слугами, щоб зняти з небіжчика панцер, і цікаві обступили Збишка, вихваляючи його до небес, певні, що слава його осяє все мазовецьке й польське рицарство. Щоб допомогти йому, у нього взяли сокиру й щит, а Мрокота з Моцажева відстебнув йому шолом і покрив спітніле волосся червоною сукняною шапкою. Збишко стояв, немов остовпілий, важко дихаючи, з блискучими ще очима, з блідим від напруження й озлоблення обличчям, тремтячи від хвилювання і втоми. Його схопили попід руки й повели до князя і княгині, які чекали на нього в теплій кімнаті коло каміна. Там Збишко став перед ними навколішки, і коли ксьондз Вишонек поблагословив його і проказав вічну пам'ять за душу померлого, князь обняв молодого рицаря і сказав:
— Всемогутній господь розсудив вас і направив твою руку, за що хай буде благословенне ім'я його, амінь!
Потім, звернувшись до рицаря де Лорша та інших, додав:
— Тебе, іноземний рицарю, і всіх тут присутніх беру за свідків і сам свідчу, що вони бились на підставі закону і звичаю і що суд божий тут відбувся так само по-рицарськи й по-божому, як відбувається всюди.
Місцеві воїни дружним хором підтвердили слова князя, а коли їх переклали панові де Лоршу, він встав і оголосив, що не тільки свідчить, як усе відбулося порицарськи й по-божому, але коли б хтось у Мальборзі чи при якомусь іншому дворі насмілився в цьому сумніватися,— він, де Лорш, одразу викличе його на піший або кінний бій, хоч би то був не тільки звичайний рицар, а й велетень або чорнокнижник, що переважає магічною силою самого Мерліна.
Тимчасом княгиня Ганна Данута, коли Збишко вклонився їй у ноги, нахилилася до нього й сказала:
— Чого ж ти не радієш? Радій І дякуй богові, бо коли він, милосердний, врятував тебе від такої небезпеки, то й надалі не залишить і приведе до щастя.
А Збишко відповів:
Як же мені радіти, милостива пані? Бог поміг мені перемогти й помститись хрестоносцеві, але Дануськи як не було, так і немає — і не ближче мені до неї, ніж було раніше.
Найзапекліші вороги — Данфельд, Готфрід і Ротгер уже мертві, — відповіла княгиня, — а про Зігфріда кажуть, що він справедливіший за них, хоч і жорстокий. Слав же милосердя господнє й за те. А пан де Лорш казав, що коли хрестоносець загине, то він одвезе його тіло, а потім одразу поїде до Мальборга і вимагатиме Дануську у самого великого магістра. І, звичайно, вони не посміють не послухати великого-магістра.
Дай боже здоров'я панові де Лоршу, — сказав Збишко,— я теж поїду з ним до Мальборга.
Княгиня так злякалася цих слів, ніби Збишко сказав, що беззбройним поїде на вовків, які зимою в Мазовії збиралися в глухих лісах у величезні зграї.
— Для чого?—вигукнула вона.— На певну загибель? Одразу після цього герцю тобі не поможуть ні де Лорш, ні листи Ротгера, які він писав перед бійкою. Ти нікого не врятуєш, а себе занапастиш.
Але він устав, схрестив руки і сказав:
— Клянусь богом, що поїду до Мальборга і хоч би й за море. Хай Христос мене благословить, я шукатиму її до останнього подиху, і не перестану шукати, поки не загину. Легше мені збройному бити німців, ніж сироті стогнати у в'язниці. Ой, легше, легше!
Він говорив це, як і завжди, коли згадував Данусю, з таким хвилюванням і болем, що мова його часом уривалася, ніби його хтось хапав за горло. Княгиня зрозуміла, що даремно було б його відраджувати, що коли б його хто-небудь хотів стримати, мусив би хіба закувати в кайдани і вкинути в підземелля.
Проте Збишкові не випадало їхати негайно. Тодішній рицар міг не зважати ні на які перешкоди, але не міг зламати рицарського звичаю, за яким переможець у герці мусив пробути на побойовиську цілий день аж до півночі, аби довести, що поле бою залишилося за ним і що він готовий до нової бійки, якщо на неї хотів його викликати хто-небудь з рідні або друзів переможеного. Цього звичаю додержували навіть цілі війська, часто втрачаючи ті вигоди, що їх могла їм дати швидкість дій після перемоги. Збишко навіть не робив спроби ухилитись від виконання цього невблаганного закону і, трохи підживившись та надівши панцер і зброю, до півночі никав під хмурним небом по замковому дворищі, дожидаючи супротивника, який нізвідки не міг з'явитися.
Аж опівночі, коли герольди під звуки труб остаточно сповістили про його перемогу, Миколай з Длуголясу покликав Збишка до князя на вечерю, а заразом і на нараду.
VI
Князь перший узяв слово на параді і сказав: — Лихо в тому, що ми не маємо проти комтурів ніяких письмових доказів. Хоч наші підозріння і здаються слушними, та я й сам думаю, що Юрандівну викрали таки вони, але що ж з того? Вони відмовляться. А якщо великий магістр зажадає якогось доказу, то що ми йому скажемо? Навіть лист Юранда свідчить на їхню користь.
Він звернувся до Збишка:
Кажеш, що вони погрозами змусили його написати того листа. Можливо, і напевне так воно і є. Бо коли б справедливість була на їх боці, то бог не поміг би тобі подолані Ротгера. Але якщо вони змусили його написати одного листа, то могли змусити написати й другого. Може, й вони мають, від Юранда письмове свідчення, що не викрадали його дочки. В такому разі вони покажуть його магістрові, і що тоді буде?
Але ж самі вони визнали, милостивий пане, що відбили Дануську у розбійників і що вона у них.
Знаю. Але тепер вони кажуть, що помилилися і що то інша дівчина, і найкращим доказом цього є те, що сам Юранд від неї відмовився.
Відмовився, бо йому показали іншу, через що він, власне, й розлютився.
Так воно напевне.й було, але вони можуть сказати, що це тільки наші здогади.
Їхня брехня,—сказав Миколай з Длуголясу,— як темний ліс. З узлісся ще дещо видно, але чим далі, тим більша гущавина, так що людина може заблудити й зовсім збитися з дороги.
Потім він повторив свої слова по-німецьки панові де Лоршу, який сказав:
— Сам великий магістр справедливіший за них, а його брат хоч і зухвалий, але шанує рицарську честь.
Це так, — погодився Миколай. — Магістр чоловік людяний. Він не вміє стримувати ні комтурів, ні капітулу і неспроможний нічого вдіяти проти неправди, якою живе Орден. Їдьте ж, рицарю де Лорш, і розкажіть йому про те, що тут сталося. Іноземців вони соромляться більше, ніж нас, побоюючись, щоб вони не розказували при інших дворах про їхню, зрадливість та нечесні вчинки. А коли магістр запитає вас про докази, то скажете йому так: "Знати правду — справа божа, а шукати її— людська. Отож, якщо хочеш, пане, доказів, то пошукай їх: накажи зробити трус у замках, розпитай людей, дозволь і нам шукати, бо то дурниця й байка, ніби ту сироту викрали лісові розбійники".
Дурниця й байка, повторив де Лорш,
Тому що розбійники побоялися б, підняти руку на князівський палац і на Юрандову дитину. А коли б навіть викрали її — то для викупу, а самі дали б знати, що вона у них.
— Все це я розкажу,— мовив лотаринжець, — і де Бергова розшукаю. Ми з одної країни, і хоч я. його не знаю, але кажуть, що й він якийсь родич графа Гельдернського. Він був у Щитні, то нехай розкаже, що там бачив.
Збишко зрозумів кілька слів з мови де Лорша, а чого не зрозумів, те переклав йому Миколай; зрадівши, Збишко схопив в обійми де Лорша і так стиснув його, що той аж крекнув.
Князь сказав Збишкові:
— А ти неодмінно хочеш теж їхати?
— Неодмінно, милостивий пане. Що ж мені залишається робити? Хотів би здобути Щитно, хоч би зубами довелося його гризти, але як же починати війну без дозволу?
Той, хто почав би війну без дозволу, каявся б під катівським мечем,— сказав князь.
Звичайно, закон є закон,— відказав Збишко. — Ще хотів би я викликати всіх, хто був у Щитні, але кажуть люди, що Юранд нарізав їх там, як волів, і невідомо, хто з них живий, а хто вбитий... Клянусь богом і святим хрестом, що не залишу Юранда до останнього подиху!
Така шляхетна мова мені до вподоби! — сказав Миколай з Длуголясу. — Ти до Щитна сам не подався, то й видно, що маєш розум, бо й дурний догадався б, що вони там ні Юранда, ні його дочки не тримають, а вивезли їх десь до інших замків. За те, що ти сюди приїхав, бог нагородив тебе Ротгером.
Звичайно! — сказав князь.— Як ми чули від Ротгера, з тих чотирьох живим лишився тільки старий Зігфрід, а інших бог уже покарав або твоєю, або Юрандовою рукою. Щодо Зігфріда, то він не такий негідник, як ті, але, мабуть, найжорстокіший за всіх. Погано, що Юранд і Дануся в його руках, треба їх швидко рятувати. Щоб тебе також не спіткало лихо, дам тобі до магістра листа. Слухай же добре і запам'ятай, що їдеш не як посол, а як посланець, а я магістрові напишу так: коли вони свого часу зробили замах на мою особу, потомка їх добродійників, то цілком імовірно, що вони схопили і Юрандівну, тим більш, що люті були на Юранда. І попрохаю магістра, щоб наказав пильно шукати її, а коли хоче моєї приязні, то нехай негайно віддасть її тобі в руки.
Почувши це, Збишко впав князеві до ніг і, обнявши його коліна, сказав:
А Юранд, милостивий пане! А Юранд! Оступіться й за нього! Якщо він смертельно поранений, то нехай хоч у власній дідизні та коло дітей помре.
Оступлюсь і за Юранда,—ласкаво сказав князь.— Магістр повинен вислати двох суддів, і я також двох, які за законом рицарської честі розглянуть вчинки комтурів і Юранда.