Крик зростав, забиваючи відгомін пожежі, — він лунав зусібіч, із глибших рядів, але посланець, очевидно, мав іще щось сказати, бо чекав.
І врешті підвів руку, вимагаючи тиші:
— Я обіцяю вам рапет et circenses, а тепер проголосіть хвалу імператору, який вас годує, одягає, а потім іди спати, голото, бо вже незабаром почне світати.
Сказавши це, повернув коня і, злегка ударяючи по головах тих, хто стояв у нього на шляху, від'їхав поволі до преторіанських шеренг.
Через хвилину був біля акведука. Нагорі застав мало не переполох. Там не зрозуміли вигуку: "Рапет et circenses!", сприйнявши його за новий вибух люті. Не сподівалися навіть, що Петронію вдасться врятуватися, тому Нерон, побачивши його біля сходів, із блідим од хвилювання обличчям почав запитувати:
— Ну, що? Що там діється? Чи вже б'ються?
Петроній набрав повітря в легені, глибоко зітхнув і сказав:
— Присягаюся Поллуксом! Спітнілі та смердючі! Нехай мені хтось подасть епілиму[337], бо зомлію.
Потім звернувся до імператора:
— Обіцяв їм — сказав — хліб, маслинову олію, відкриття садів та ігри. Вони знову тебе обожнюють і пошерхлими губами складають тобі хвалу. О боги, який смердючий цей плебс!
— Преторіанців мав напоготові, — вигукнув Тигеллін, — і коли б ти їх не заспокоїв, замовкли б навіки. Жаль, імператоре, що не дозволив мені застосувати силу.
Петроній подивився на мовця і, здвигнувши плечима, сказав:
— Це ще не втрачено. Можливо, змушений будеш застосувати її завтра.
— Ні, ні, — сказав імператор. — Накажу відкрити їм сади й роздавати хліб. Дякую тобі, Петронію! Ігри я влаштую, і цю пісню, що співав її вам сьогодні, заспіваю публічно.
Сказавши це, поклав руку на плече Петронію, хвилину мовчав, приходячи в себе, і нарешті, охолонувши, запитав:
— Скажи чесно: як тобі здалося, коли я співав?
— Ти був гідним краєвиду, як краєвид був гідним тебе, — відповів Петроній.
І, повернувшись до пожежі, сказав:
— Але подивімося ще та попрощаймося зі старим Римом.
Розділ XLVIII
Слова апостола підбадьорили християн. Кінець світу видавався їм завжди близьким, почали, одначе, вірити, що Страшний суд не настане відразу ж і ще побачать, може, кінець правління Нерона, яке вважали правлінням антихриста, і кари Господньої благали як помсти за його лиходійства. Тож, укріпившись у дусі, почали розходитися по закінченні молитви з підземелля й повертатися до своїх тимчасових схованок, навіть і на Затибря, коли прийшла звістка, що вогонь, який спалахнув у кількох місцях, повернувся разом зі зміною вітру знову до ріки і, пожерши тут і там, що міг пожерти, перестав поширюватися.
Апостол у супроводі Вініція та Хілона, що йшов за ними, покинув також підземелля. Молодий трибун не смів йому переривати молитву, очима тільки благаючи милосердя і тремтячи від неспокою. Але багато хто ще підходив цілувати руку та край одежі апостола, матері простягали до нього дітей, інші ставали на коліна в темному, довгому проході та, піднімаючи вгору ліхтарики, просили благословення: деякі, врешті, йдучи поруч, співали пісень, отож не було слушної хвилини ні на запитання, ні на відповідь. Те ж саме було і в лощині. Тільки коли вийшли на більш відкрите місце, з якого вже видно було палаюче місто, апостол, тричі перехрестивши віруючих, повернувся до Вініція і сказав:
— Не тривожся. Недалеко звідси є хатина землекопа, в якій знайдемо Лігію з Ліном і з вірним її слугою. Христос, який тобі її призначив, зберіг її для тебе.
Тут Вініцій похитнувся та обперся рукою об скелю. Дорога з Анція, сутички біля мурів, пошуки Лігії серед пекучих димів, безсоння та страшна тривога про неї виснажили його, а решти сил позбавила звістка про те, що найдорожча в світі істота перебуває зовсім близько й через хвилину він її побачить. Напала на нього така велика слабкість, що він опустився до ніг апостола та, обнявши його коліна, залишився так, не в змозі вимовити й слова.
Апостол же, відхиляючи подяку та пошану, сказав:
— Не мені, не мені, але Христу!
— Що за надзвичайне божество! — озвався ззаду Хілон. — Але не знаю, що маю робити з мулами, які тут чекають неподалік.
— Встань і йди за мною, — сказав Петро, беручи за руку молодика.
Вініцій підвівся. При сяйві місяця видно було сльози, які блищали на зблідлому від хвилювання обличчі. Вуста його тремтіли, буцім він молився.
— Ходімо, — сказав.
Але Хілон знову повторив:
— Пане, що маю робити з мулами, які чекають? Може б, цей достойний пророк волів їхати, а не йти.
Вініцій сам не знав, що відповісти, але, почувши від Петра, що хатина копача поруч, відповів:
— Відведи мулів до Макрина.
— Вибач, пане, та я насмілюся нагадати тобі про будинок у Амеріолі. При такій жахливій пожежі неважко забути про такі дрібниці.
— Ти матимеш його.
— О внуче Нуми Помпілія, я був завше певен, але тепер, коли обіцянку твою почув і цей великодушний апостол, не нагадую тобі навіть того, що ти обіцяв мені й виноградник. Pax vobiscum. Я знайду тебе, пане. Pax vobiscum.
Вони ж відповіли:
– І з тобою мир!
Потім звернули обидва праворуч, до пагорбів. По дорозі Вініцій сказав:
— Отче! Омий мене водою хрещення, щоб міг я називатися істинним прихильником Христа, бо полюбив його всіма силами душі моєї. Омий мене хутчіше, бо душа моя готова. І що накажеш мені, те зроблю, але ти мені скажи, що міг би зробити понад те.
— Люби людей, як братів своїх, — відповів апостол, — бо тільки любов'ю ти можеш служити йому.
— Так! Я це вже розумію та відчуваю. Ще дитиною вірив я в богів римських, але їх не любив, а цього єдиного люблю так, що віддав би за нього з радістю життя.
Й почав дивитися в небо, повторюючи з захопленням:
— Бо він єдиний! Бо він єдиний добрий і милосердний! Тож нехай би не тільки загинуло місто, а весь світ, про нього одного свідчитиму та його визнаватиму!
— А він благословлятиме тебе й дім твій, — закінчив апостол.
Тим часом звернули в іншу лощину, в кінці якої було видно слабкий вогник. Петро вказав на нього рукою і сказав:
— Ось хатина копача, який дав нам притулок, коли, повернувшись із хворим Ліном із Остріану, не могли ми дістатися на Затибря.
Незабаром дійшли. Хатина була радше печерою, видовбаною в схилі гори та закритою зовні стіною, зліпленою з глини та очерету. Двері були зачинені, та крізь отвір, який слугував вікном, видно було освітлене вогнищем житло.
Якась темна, велетенська постать підвелася назустріч прибульцям і запитала:
— Хто там?
— Слуги Христові, — відповів Петро. — Мир тобі, Урсе.
Урс схилився до ніг апостола, потім, упізнавши Вініція, схопив його руку біля зап'ястя й підніс до вуст.
– І ти, пане? — сказав. — Благословенним хай буде ім'я агнця за радість, яку принесеш Калліні.
Сказавши це, відчинив двері. Хворий Лін лежав на оберемку соломи зі змарнілим обличчям і жовтим, як слонова кістка, чолом. Біля вогнища сиділа Лігія, тримаючи в руці низку сушених рибок, призначених, очевидно, для вечері.
Заклопотана зніманням рибок зі шнурка й переконана, що це входить Урс, навіть не підвела очей. Але Вініцій наблизився і, вимовивши її ім'я, простяг до неї руки. Вона підхопилася: здивування й радість блискавкою майнули на її обличчі, і без слів, як дитя, що після днів тривоги та злигоднів знаходить знову батька або матір, кинулася в його обійми.
Вініцій же пригорнув її до грудей з таким захватом, ніби дивом урятовану. А потім, розімкнувши обійми, взяв руками її скроні, цілував чоло, очі та знову обіймав її, повторюючи її ім'я, потім припадав до її колін, до рук, вітаючи, обожнюючи, вшановуючи. Радості його просто не було меж, як його любові та щастю.
Врешті почав їй оповідати, як примчав із Анція, як шукав її під мурами і серед димів, у будинку Ліна, скільки натерпівся, настраждався, аж поки апостол вказав йому її притулок.
— Але тепер, — мовив, — коли тебе відшукав, я не залишу тебе серед цього вогню та збожеволілих натовпів. Люди вбивають одне одного під мурами, чинять грабунки, хапають рабинь. Лише Бог знає, які ще нещастя можуть спіткати Рим. Але я врятую тебе і вас усіх. О люба моя!.. Чи хочете поїхати зі мною до Анція? Там зійдемо на корабель і попливемо до Сицилії. Мої землі — ваші землі, мої будинки — ваші будинки. Слухай мене! На Сицилії зустрінеш Плавтіїв, поверну тебе Помпонії й візьму тебе потім із її рук. Адже ти, о carissima, не боїшся вже мене більше. Хрещення ще не омило мене, та запитай у Петра, чи не говорив йому щойно, йдучи до тебе, що хочу бути істинним прихильником Христа, чи не прохав його, аби мене охрестив, хоча б у цій хатині землекопа. Вір мені, вірте мені всі.
Лігія слухала його слова із прояснілим обличчям. Всі вони тут, спершу через переслідування з боку юдеїв, а тепер через пожежу та заколот, викликаний цим лихом, жили і дійсно в постійній непевності та тривозі. Виїзд до спокійної Сицилії поклав би край усім тривогам, а водночас почав би нову щасливу пору в їхньому житті. Коли б Вініцій запропонував при цьому забрати тільки Лігію, вона б, напевно, не піддалася спокусі, не бажаючи покидати апостола Петра і Ліна, але Вініцій звертався й до них: "Їдьмо зі мною! Землі мої — то ваші землі, будинки мої — то ваші будинки!"
Тож, схилившись до його руки, щоб поцілувати на знак послушенства, вона сказала:
— Твоє вогнище — моє вогнище.
Після чого, засоромлена, що вимовила слова, які за римським звичаєм повторювали тільки наречені при одруженні, вона залилася рум'янцем і стояла в світлі вогнища з похиленою головою, переживаючи: а раптом сказане погано витлумачать.
Але в погляді Вініція було безмежне обожнювання. Звернувшись до Петра, знову заговорив:
— Рим палає за наказом імператора. Вже в Анції скаржився, що не бачив ніколи великої пожежі. Але якщо він не зупинився перед таким злочином, подумайте, що може статися ще. Хто знає, чи, стягнувши війська, не накаже знищити мешканців. Хто знає, які проскрипції можуть початися, хто знає, чи після пожежі не почнеться лихо громадянської війни, різанина й голод? Сховаємося, отже, сховаємо й Лігію. Там спокійно перечекаєте бурю, а коли вона мине, повернетеся знову сіяти ваше зерно.
Надворі, з боку Ватиканського поля, мовби на підтвердження слів Вініція, почулись якісь віддалені крики, сповнені люті й жаху. В цю хвилину прийшов також землекоп, господар хатинки, і, зачинивши поквапливо двері, вигукнув:
— Люди б'ються на смерть біля цирку Нерона.