Я вже не повинен терпіти відповідальности за свою в'язку плинність; той, хто бачить мене, змушує мене існувати; я є таким, яким він мене бачить. Я звертаю до ночі моє вічне нічне обличчя, постаю, як виклик, і кажу Богові: ось я. Ось я, такий, яким ви мене бачите, такий, який я є. Що я можу: ви мене знаєте, а я себе не знаю. Що мені робити, як не терпіти себе? І ви, чий погляд вічно стежить за мною, терпіть мене. Яка радість, Матьє, яка ж мука! Нарешті я змінився у самому собі. Мене ж бо ненавидять, мене зневажають, мене терплять, якась присутність назавжди підтримує моє буття. Я нескінченний і нескінченно винен. Але я існую, Матьє, я — існую. Перед Богом і перед людьми я існую. Ecce homo. (*)
========
* Це людина (лат.) — прим. пер.
========
Я пішов до священика із Совтера. Це хитрий і освічений селюк зі жвавим і марним обличчям старого мартопляса. Він геть не подобався мені, та я був задоволений, що мій перший контакт із церквою відбувся за його посередництвом. Він прийняв мене в кабінеті, напханому силою-силенною книг, які він, звісно ж, не всі прочитав. Спочатку я дав йому тисячу франків для убогих й побачив, що він прийняв мене за злочинця-покутника. Я відчув, що зараз розрегочуся, й мусив згадати про всю трагічність моєї ситуації, щоб зберегти поважний вигляд.
— Панотче, — сказав я йому, — я хочу довідатися лише про одне: ваша релігія вчить, що Бог бачить нас?
— Він бачить нас, — подивовано відказав священик. — Він читає в наших серцях.
— Але що він бачить? — запитав я. — Цей мох, цю піну, з якої зроблені мої повсякденні думки, чи погляд його просягає до моєї вічної сутности?
І старий хитрун дав мені відповідь, у якій я впізнав віковічну мудрість:
— Пане, Господь бачить усе.
Я зрозумів, що..."
Матьє нетерпляче зібгав листки.
"Ото вже старизна!" — подумав він. Шибка була опущена. Він зіжмакав листа в кульку і, більше не читаючи, викинув через вікно.
— Ні, ні, — сказав комісар поліції, — телефонуйте ви: я не люблю цих вищих офіцерів, всіх нас вони вважають своїми лакеями.
— Гадаю, цей буде люб'язнішим, — відказав секретар. — Врешті, ми ж повертаємо йому сина; крім того, він сам винен: треба було краще дивитися за ним...
— От побачите, побачите, — сказав комісар, — він усе зробить, щоб насолити нам. Надто ж за нинішньої обстановки: спробуйте напередодні війни змусити генерала визнати свою неправоту!
Секретар узяв слухавку й набрав номер. Комісар запалив цигарку.
— Не забувайте про почуття міри, Міране, — сказав він. — Не збивайтеся з професійного тону і не говоріть забагато.
— Гало, — сказав секретар, — гало? Генерал Ляказ?
— Так, — озвався неприємний голос. — Що ви хочете?
— Говорить секретар поліційного комісаріяту вулиці Делямбр.
Голос начебто виявив трохи більше інтересу.
— Так. І що ж?
— Сьогодні до мого кабінету о восьмій годині ранку заявився молодик, — беспристрасним і млявим голосом сказав секретар. — Він називає себе дезертиром і каже, що в нього фальшиві папери. Справді, ми знайшли у нього грубу підробку еспанського паспорта. Він відмовився назвати своє справжнє ім'я. Проте з префектури нам передали опис і фотографію вашого пасинка, й ми відразу ж упізнали його.
Запала мовчанка, й секретар трохи розгублено провадив далі:
— Звичайно ж, пане генерале, ми не порушили проти нього кримінальної справи. Він не дезертир, тому що його ще не призвали до війська; він мав фальшивого паспорта, проте це не злочин, бо в нього не було нагоди скористатися ним. Ми готові передати його у ваше розпорядження, й ви можете приїхати по нього, коли у вас буде час.
— Ви втерли йому бубни? — поспитався сухий голос.
Секретар аж підскочив.
— Що він каже? — поспитався комісар.
Секретар затулив телефон долонею.
— Він питає, чи втерли ми йому бубни!
Комісар звів руки угору, а секретар відказав:
— Ні, пане генерале. Звичайно ж, ні.
— Шкода, — сказав генерал.
Секретар запобігливо захихотів.
— Що він сказав? — поспитався комісар. Та секретар нетерпляче обернувся до нього спиною і схилився над телефоном.
— Я прийду сьогодні увечері або ж завтра. До того часу тримайте його в камері; це буде йому гарним уроком.
— Добре, пане генерале.
Генерал повісив слухавку.
— Що він казав? — поспитався комісар.
— Він хотів, щоб ми втерли бубни хлопчакові.
Комісар розчавив цигарку в попільничці.
— Ти ба! — насмішкувато сказав він.
Вісімнадцята година тридцять хвилин. Сонце стоїть над морем, воно ще не зовсім сіло за обрій, оса ще дзижчить, і війна знай наближається; вона махала й махала рукою, відганяючи осу; за нею Жак маленькими ковтками цідив і цідив віскі. Вона подумала собі: "Життя нескінченне". Батько, мати, брати, дядьки й тітки п'ятнадцять років підряд збиралися у цій вітальні гожими вересневими днями, німі і штивні, мов родинні парсуни; такими полуднями вона чекала вечері, спочатку під столом, а потім на стільчику, займаючись шитвом і питаючи себе, навіщо жити. Всі вони були тут, утрачені пообідні години, тут, у рудому золоті цієї марної пори. Батько теж був тут, за її спиною, він читав "Тан". Навіщо жити? Навіщо жити? Якась комаха незграбно дряпалася шибкою, падала і знову піднімалася угору; Одета проводила її поглядом, їй хотілося плакати.
— Сядь-но, — сказав Жак. — Зараз виступатиме Даладьє.
Вона обернулася до нього: він не виспався; він сидів у шкіряному фотелі, в нього був дитячий вираз, який завжди з'являвся на його лиці, коли він боявся. Вон присіла на підлокітнику. Всі дні будуть однакові. Всі дні. Вона глянула надвір і подумала: "Він мав рацію, море змінилося".
— Що він казатиме?
Жак стенув плечима.
— Скаже нам, що оголошується війна.
Її легенько струснуло, проте не так, як раніше. П'ятнадцять ночей. Цілий тривожних п'ятнадцять ночей вона благала порожнечу; вона все віддала б, свій дім, своє здоров'я, десять років свого життя, аби лиш врятувати мир. Але нехай вона вибухне! тепер нехай вона вибухне, ця війна! Нехай урешті щось станеться: нехай задзвонить дзвоник на обід, нехай блискавка вдарить у море, нехай понурий голос зненацька сповістить: німці увійшли в Чехословаччину. Муха. Муха, яка втопилася в кухлику; її втопив цей спокійний катастрофічний полудень; вона дивилася на рідку чоловікову чуприну й не дуже добре розуміла, навіщо потрібно прикладати зусилля задля того, щоб убезпечити людей від смерти і будинки від руйнування. Жак поставив свою шклянку на столик. Він сумовито сказав:
— Кінець.
— Кінець чого?
— Всього. Вже навіть не знаю, чого бажати, перемоги чи поразки.
— А! — мляво сказала вона.
— Якщо нас розіб'ють, то понімечать; але присягаюся тобі, що німці зуміють навести лад. Комуністам, жидам і масонам залишиться тільки валізи пакувати. Якщо ж ми переможемо, то побільшовичимося, це буде перемога "Фронту мерзотників", анархії, а то й щось гірше... Ох, — жалісним голосом сказав він, — не треба було її оголошувати, цю війну, не треба було!
Вона не дуже дослухалася до того, що він казав. Вона подумала: "Він боїться, він злий, він самотній". Вона схилилася до нього і погладила по голові. "Сердешний мій Жаку".
— Сердешний мій Борисе.
Вона всміхалася йому, в неї був дуже поштивий вигляд, Бориса гризли докори сумління, треба ж усе-таки їй сказати.
— Це так по-дурному, — провадила Лола, — я знервована, хочу дізнатися, що ж він скаже нам, але, розумієш, ти ж не відразу їдеш.
Борис глянув на свої ноги і почав насвистувати. Краще було вдавати, ніби нічого не чуєш, а то вона звинуватить його ще й у лицемірстві. Щохвилини це ставало дедалі важчим. Вона скривиться мов середа на п'ятницю, скаже йому: "Ти зробив це! Ти зробив це і навіть словом не обмовився мені?" Ото вже ж улип, подумалося йому.
— Принесіть мені мартіні, — сказала Лола. — А ти що будеш?
— Те саме.
Він знову почав насвистувати. Після звернення Даладьє, може, й буде нагода: вона дізнається, що оголосили війну, це її все ж таки трохи ошелешить; тоді Борис додасть жару, скаже: "Я завербувався!" й не дасть їй отямитися. Бувають випадки, коли надлишок горя викликає несподівані реакції: наприклад, регіт; буде потішно, якщо вона почне реготатися. Все-таки мені буде трохи досадно, безпристрасно подумалося йому. Всі мешканці готелю зібралися у передпокої, навіть двоє кюре. Вони порозсідалися у кріслах і прибрали вдоволеного вигляду, бо відчували, що за ними спостерігають, та їм було незатишно, й Борис помітив, що чимало з них потай зиркають на годинника. Гаразд! Гаразд! Вам треба чекати ще з півгодини. Борис був невдоволенний, він не любив Даладьє, і йому було гидко думати, що в усій Франції сотні тисяч пар, численні подружжя і кюре ладні були як ту манну небесну сприймати слова цього типа, який сплюндрував Народний фронт. "Це надто вже додало йому ваги", — подумав Борис. І, обернувшись до радіоприймача, демонстративно позіхнув.
Було гаряче й хотілося пити, троє спали: двоє біля коридора і малий дідок, який схрестив руки, наче молився; ще четверо постелили на колінах носову хустинку і грали в карти. Вони були молоді й нічого на вигляд, під багажними сітками вони повішали свої піджаки, які тепер гойдалися за їхніми потилицями і куйовдили їм чуприни. Вряди-годи Матьє краєм ока зиркав на смагляві волохаті руки свого сусіда, невисокого білявця — його пальці з широкими чорними нігтями спритно поралися біля карт. Він був друкар; чолов'яга, який сидів поруч, був слюсарем. З двох інших на лаві навпроти один, той, що ближче до Матьє, був адвокатом, другий грав на скрипці в кав'ярні "Буа-Коломб". В купе тхнуло чоловіками, тютюном і вином, піт стікав їхніми твердими обличчями, змінював їх, і вони аж лисніли; на гойдливому підборідді старого, у жорсткій сивій щетині, піт був їдкий і густий, наче олія: екскремент обличчя. Потойбіч вікна під млявим сонцем тяглися сірі плоскі лани.
Друкареві не таланило; він програвав; він схилявся над картами, піднімаючи брови з приголомшеним і затятим виглядом.
— А нехай йому! — вигукнув він.
Адвокат швиденько збирав карти і тасував їх. Друкар дивився, як вони переходять із рук до рук.
— Нещасливий я, — ображено сказав він.
Вони грали мовчки. За хвилю друкар узяв ще карт.
— Козир! — переможно вигукнув він. — Ну, зараз усе трохи зміниться, хлоп'ята! Може, мені ще трохи доведеться попереживати!
Але адвокат відразу ж відкрив свої карти.
— Козир, козир і ще один козир.