І все-таки я зважився на це, розповів йому принагідно, що Інес Роде, хоч і думає заручитися з Інститорісом, за моїми спостереженнями безнадійно, смертельно закохана в Руді Швердтфегера.
Ми сиділи в абатському покої і грали в шахи.
— Оце-то новини! — сказав він. — Ти, мабуть, хочеш, щоб я зробив неправильний хід і втратив туру? — Він усміхнувся, похитав головою і додав: — Бідолаха! — Потім, обмірковуючи хід, з паузами між реченнями, промовив: — Між іншим, це для нього не жарти. Дай Боже, щоб він вийшов цілий із цієї халепи.
XXX
Перші гарячі серпневі дні 1914 року минули для мене в пересадках з одного переповненого поїзда на другий, у чеканні серед виру людей на вокзалах з перонами, заваленими покинутим багажем, у квапливому переїзді з Фрайзінга до Наумбурга в Тюрінгії, де як молодший вахмістр запасу я мав приєднатися до свого полку.
Війна почалася. Біда, що так довго висіла над Європою, зненацька вдарила, і тепер, прикидаючись організованим здійсненням давно передбачуваного й підготовлюваного, лютувала в наших містах, викликаючи в головах і серцях людей страх і високі поривання, пафос горя і фатуму, почуття сили й жертовність. Цілком можливо, я ладен повірити в таке, що десь-інде, у ворожих чи навіть союзних нам країнах, це коротке замикання долі багато більше людей сприймало як катастрофу і "grand malheur" [147],— на фронті нам часто доводилося чути з уст французьких жінок, що, правда, пережили війну у себе в країні, у себе вдома, на кухні: "Ah, monsieur, la guerre, quel grand malheur!" [148]. A в нас у Німеччині, цього не можна заперечити, війну сприймали переважно з ентузіазмом, як високий історичний акт, як радісний початок походу, відмову від буденності, звільнення від світового застою, з яким далі несила було миритися, як захоплений погляд у майбутнє, поклик до почуття обов'язку й мужності,— одне слово, як героїчне свято. У моїх фрайзінзьких старшокласників від усього цього пашіли щоки й сяяли очі. Юнацька пристрасть до бойових звитяг і пригод тут смішно поєднувалася з перевагами пришвидченого випуску, що звільняв від екзамену з деяких предметів. Вони штурмували пункти набору, а я був радий, що мені не доводиться виступати перед ними в ролі того, хто хоче пересидіти війну в запічку.
Узагалі не буду заперечувати, що я цілком поділяв той повсюдний ентузіазм, який щойно пробував відтворити, хоч не в моїй натурі було п'яніти від нього, і мене те сп'яніння трішки лякало. Моє сумління — я вживаю тут це слово в понадособистому значенні — було не зовсім чисте. В такій "мобілізації" на війну, хоч би яка вона була залізно сувора і загальнообов'язкова, завжди є прикрий відтінок незаконних канікул, нехтування того, що належить до твоїх безпосередніх обов'язків, відтінок шкільного прогулу, потурання розгнузданим інстинктам, — надто багато всього цього, щоб не муляти таку статечну людину, як я; а моральні сумніви — чи досі нація поводилась аж так добре, щоб їй дозволений був цей сліпий захват, — залежать від індивідуальної здатності характеру опиратися течії. Але тут долучається момент жертовності, готовності померти, який багато що полегшує і стає, так би мовити, останнім словом, на яке вже нема чого заперечити. Коли війну більш-менш чітко сприймають як загальну кару, де кожна окрема людина, та й кожен окремий народ готовий виявити мужність і власною кров'ю спокутувати вади та гріхи своєї доби, а отже й власні вади та гріхи, коли наше почуття уявляє війну як принесення в жертву, завдяки якому скидаєш із себе стародавнього Адама й у згоді з усіма витворюєш нове, величніше життя, то буденну мораль переборено, вона замовкає перед надзвичайними обставинами. Не треба також забувати, що тоді ми йшли на війну з порівняно чистим серцем, не наробивши вдома перед тим такого, що після нього кривава світова катастрофа має уявитися логічно-неминучим наслідком нашої внутрішньої діяльності. П'ять років тому ми цього, на превеликий жаль, не могли про себе сказати, але тридцять років тому могли. Право й закон, Habeas corpus [149], воля і людська гідність ще були в сякій-такій пошані у нашій країні. Правда, на освічену людину справляло прикре враження вимахування кулаками танцюриста й комедіанта на троні236, властиво, зовсім не солдата, народженого аж ніяк не для війни, а в поглядах на культуру — відсталого бовдура. Проте його вплив на ту культуру обмежувався дурними заборонами. Культура була вільна, стояла на досить високому рівні й давно вже звикла не мати ніякого стосунку до державної влади, тож її молоді носії, певне, вирішили, що велика народна війна, яка тоді почалася, допоможе досягти такого устрою, за якого держава й культура утворюватимуть одне ціле. Звичайно, тут, як завжди в нас, не обійшлося без своєрідної самозачарованості, вкрай наївного егоїзму, якого зовсім не турбує, який навіть вважає само собою зрозумілим, що задля німецьких процесів становлення (а ми ж завжди в становленні) з нами має проливати кров цілий світ, який уже встановився й нітрохи не потребує динаміки катастроф. На нас ображаються за це, і цілком справедливо, бо з погляду моралі засобом, з допомогою якого народ здобуває для себе вищу форму суспільного устрою, — якщо вже без крові тут не можна обійтися, — має стати не боротьба з зовнішнім ворогом, а громадянська війна. Але вона нам ніяк не вдається, зате ми нітрохи не журимося тим, навпаки, пишаємося, що наше національне об'єднання — та ще й до того ж часткове, компромісне, — коштувало трьох тяжких воєн. Великою державою ми були вже надто довго і звикли до цього стану, проте він, всупереч сподіванням, не дав нам щастя. Відчуття того, що він не зробив нас привабливішими, що він швидше погіршив, ніж поліпшив наші стосунки зі світом, глибоко запало в наші душі, байдуже, визнавали ми це чи ні. Виявилося, що треба негайно досягти ще чогось: стати панівною світовою державою, а, звичайно, ніяка моральна діяльність у себе вдома цього не забезпечить. Отже — війна, і коли треба буде — війна проти всіх, щоб усіх переконати й підкорити, бо так захотіла "доля" (яке "німецьке" слово, яке первісне, дохристиянське звучання, який трагічно-міфологічний, музично-драматичний мотив!), і ми захоплено (захоплення було тільки з нашого боку) кинулись у її вир, сповнені переконання, що велика година Німеччини настала, що історія благословляє нас, що після Іспанії, Франції, Англії надійшла наша черга позначити світ своєю печаттю й повести його за собою, що двадцяте сторіччя належить нам і що по закінченню проголошеної десь сто двадцять років тому буржуазної епохи світ має обновитися під знаком німецької моделі, отже, під знаком того, що не зовсім чітко означають як мілітаристський соціалізм.
Це уявлення, щоб не сказати — ідея, посіло наші голови разом із переконанням, що нас втягнуто у війну, що тільки священна необхідність примусила нас узятися до зброї, яку ми, правда, давно наготували і якою навчилися добре володіти, такої досконалої зброї, що потай кортіло скористатися нею, — і разом зі страхом, що на нас напали б з усіх боків, якби не наша величезна сила, тобто наше вміння відразу ж переносити війну в чужі країни. Для нас наступ і оборона було те саме: вони спільно витворювали пафос кари, покликання, великої години, священної необхідності. Хай собі інші народи вважають нас правопорушниками, розбишаками, нестерпними ворогами всього живого, — у нас були засоби лупити світ по голові доти, доки він не змінить про нас думки, не почне захоплюватись нами або й полюбить нас.
Хай ніхто не подумає, що я глузую! Я не маю для цього ніяких підстав, не маю, бо сам аж ніяк не можу претендувати на те, що мене не зачепив загальний ентузіазм. Я чесно поділяв його, хоч природна розважність ученого стримувала мене від гучного вияву своїх почуттів, ба навіть глибоко в моїй душі зринав легенький сумнів, і подеколи мені було не дуже приємно думати й почувати, як усі. Адже нашому братчикові властиво сумніватися, чи загальна думка завжди слушна. А з іншого боку, для людини вищого культурного рівня — велика втіха отримати можливість хоч раз (а де цей "раз" іще знайти, як не тут і не тепер?) розчинитися в загальному.
Я затримався на два дні в Мюнхені, щоб де з ким попрощатися й доповнити деякими дрібницями своє спорядження. У місті панував урочисто-святковий настрій, який порушували напади паніки й боязкої люті, наприклад, викликані безглуздими чутками, що затруєно водогін чи що в натовпі схоплено сербського шпигуна. Доктор Брайзахер, якого я зустрів на Людвігштрасе, поначіпляв собі на груди, щоб у ньому також не запідозрили шпигуна й помилково не вбили, цілу купу чорно-біло-червоних кокард і прапорців. Стан війни, перехід верховної влади від цивільних до військових, до генерала, що давав наказ за наказом, були сприйняті з довірою і страхом. Заспокоювало те, що члени королівської родини, які в ролі полководців їздять по штаб-квартирах, матимуть під рукою путніх начальників штабу й не зможуть завдати найяснішої шкоди. Тому їх усюди зустрічали весело й приязно. Я бачив, як із брами казарм виступали полки з квітками на гвинтівках, а поряд ішли жінки, не відтуляючи хусточок від носа, бачив, як цивільна публіка, швидко набігаючи, вітала їх вигуками, і сільські хлопці в мундирах, новоспечені герої, відповідали їй дурнувато-гордими, соромливими усмішками. Бачив молоденького офіцера в польовому спорядженні, що стояв на задньому помістку трамвая, обернувшись обличчям назад, і, явно заполонений думками про своє молоде життя, втупився невидющим поглядом кудись у далину, потім раптом стрепенувся і з квапливою усмішкою озирнувся навколо, чи ніхто за ним не спостерігає.
І я знов зрадів, що перебуваю в такому самому становищі, як він, а не ховаюся за спини тих, хто обороняє країну. Властиво, я, принаймні поки що, єдиний із кола наших знайомих опинився в армії: адже ми були досить сильні й багаті на людей, щоб дозволити собі бути перебірливими, зважати на культурні потреби, визнавати хтозна-скількох незамінними й кидати в бій лише бездоганно мужніх і молодих. Майже у всіх наших знайшлася якась вада здоров'я, про яку досі навряд чи хто й знав, але яка звільняла від військової служби.