Повідомлення про євреїв вплинуло на неї, як струмінь холодної води, а думка про Вокульського занепокоїла. "Виходить, ми й справді не можемо обійтись без цього чоловіка? – думала вона. – Та коли у нього наші гроші, то природно, що він має сплачувати й наші борги…"
– Попроси його, щоб він приїхав якнайшвидше… Бо якби тих противних євреїв застав у нас Старський…
– Знає він їх давніше, ніж ми, – прошепотіла Флора.
– В усякому разі, це було б жахливо. Ти не знаєш, яким тоном говорив зі мною вчора отой… отой…
– Шпігельман, – підказала панна Флорентіна. – О, то зухвалий єврей…
Вона запечатала листа і вийшла з ним у передпокій, щоб випровадити євреїв, які там сиділи. Панна Ізабелла стала навколішки перед маленькою алебастровою статуєю матері божої й почала молитися, щоб посильний застав Вокульського вдома і щоб Старський не зустрівся з євреями.
Алебастрова матір божа зважила на її молитву, бо за годину, під час сніданку, Миколай подав їй аж три листи.
Один був від тітки графині. Вона повідомляла, що сьогодні між другою і третьою годиною до батька приїдуть на консиліум лікарі, а також – що Казик Старський виїжджає сьогодні надвечір, так що його візиту можна сподіватись кожної хвилини. "Пам'ятай же, дорога Бельцю, – закінчувала листа тітка, – роби так, щоб хлопець думав про тебе в дорозі й на селі ті кілька днів, поки ви не приїдете туди з батьком до мене. Я вже зробила все так, що він ні в Варшаві не бачив жодної панни, ні на селі не побачить жодної іншої жінки, крім тебе, душко. Хіба що побачить свою шановну бабусю Заславську та її мало цікавих онучок".
Панна Ізабелла трохи скривилася, їй не подобалась така наполегливість тітки.
– Тітка так мені протегує, – казала вона панні Флорентина, – наче я вже втратила всяку надію… Не подобається мені це!
І образ вродливого Казика Старського трохи примерк в її уяві.
Другий лист був від Вокульського, який повідомляв, що буде готовий до послуг о першій годині.
– На котру годину ти казала прийти євреям, Флорцю? – спитала панна Ізабелла.
– На першу.
– Слава богу! Аби тільки о цій годині не прийшов до нас і Старський, – сказала панна Ізабелла, беручи в руки третього листа. – Якийсь знайомий почерк? Від кого це, Флорцю?
– Невже не впізнаєш? – відповіла панна Флорентіна, ілянувши на конверт. – Від Кшешовської.
Панна Ізабелла почервоніла від гніву.
– Ага, справді!.. – вигукнула вона, кидаючи конверта на стіл. – Прошу тебе, Флорцю, одішли їй цього листа й напиши на конверті: "Не читано". І чого цій жахливій жінці від нас треба?
– Легко можеш довідатись, – прошепотіла панна Флорентіна.
– Ні, ні… і ні! Не хочу я ніяких листів від цієї нестерпної баби. Мабуть, знову якась каверза, нічого іншого вона не пише… Одійшли їй зараз же цього листа… або, зрештою, подивися, що вона там пише… Останній раз приймаю її базгранину…
Панна Флорентіна повільно розірвала конверта й почала читати. Поступово цікавість на її обличчі змінилася здивуванням, а потім збентеженням.
– Мені ніяково це читати, – шепнула вона, віддаючи листа панні Ізабеллі.
"Дорога панно Ізабелло! – писала баронеса. – Визнаю, що своєю дотеперішньою поведінкою могла заслужити Вашу неприязнь і накликати на себе гнів милосердного бога, що так дбайливо опікується Вами. Тому я облишаю все, упокоряюсь Вам, дорога пані, і благаю пробачити мені. Бо чим, як не ласкою божою, можна пояснити хоч би появу коло Вас того Вокульського? Простий смертний, як і всі ми грішні, став знаряддям в руках господніх щоб мене покарати, а Вас нагородити. Бо мало того, що він поранив на поєдинку мого чоловіка (якому також нехай бог простить всілякі підлоти, п(о він мені чинив), але ще й купив будинок, в якому упокоїлось моє кохане дитя, і, напевне, збільшить мені квартирну плату. А ви не тільки втішаєтесь моєю поразкою, але ще й одержали на двадцять тисяч більше, ніж той будинок вартий.
Зробіть же ласку, моя дорога, та умовте вельмишановного пана Вокульського (який не знати чого на мене гнівається), аби він продовжив зі мною контракт і не змушував мене своїми надмірними вимогами залишати житло, в якому згасло життя моєї єдиної доньки. Але все це робити треба обережно, бо вельмишановний пан Вокульський з невідомих мені причин не бажає, щоб про цю купівлю стало відомо. Замість купити дім самому (як роблять чесні люди), він не тільки зробив це через підставну особу, лихваря Шлангбаума, але ще й підіслав у суд підставних конкурентів, аби вони нагнали ціну на двадцять тисяч вищу за мою суму. Навіщо йому було робити все це так таємно?
Це, мабуть, краще відомо вам, дороге панство, оскільки ви вклали в його підприємство свій капиталик. Правда, він невеликий, але з ласки божої (що так помітно сприяє вам) та в спритних руках вельмишановного пана Вокульського він принесе вам такі проценти, які компенсують вам дотеперішнє нужденне життя.
Віддаю себе під захист Вашого доброго серця, а наші обопільні стосунки – на справедливість господню. Залишаюсь завжди відданою, хоч і зневаженою вами родичкою і покірною слугою.
Кшешовська".
Панна Ізабелла прочитала й побіліла, як стіна. Вона встала з-за стола, зім'яла листа й підняла руку, немов хотіла кинути його комусь в обличчя. Але раптом злякалася й хотіла кудись бігти або кликати когось на допомогу, проте опанувала себе й пішла до батька.
Пан Лепцький у пантофлях і полотняному шлафроку лежав на канапі й читав "Кур'єра". Він ніжно привітався з дочкою, а коли вона сіла, подивився на неї і сказав:
– Чи тут таке світло, чи мені здається, що сьогодні у панянки поганий настрій?
– Я трохи збентежена.
– Я ж і бачу, але це від спеки. А ти сьогодні, пустунко, – промовив він, з усмішкою насварюючись на неї пальцем, – повинна добре виглядати: той Казик, як мені говорила тітка, і досі ходить женихом…
Панна Ізабелла мовчала, а батько говорив далі:
– Правда, хлопець трохи розбестився, гасаючи по світі, трохи наробив боргів, але ж – молодий, пристойний, ну і був закоханий в тебе до нестями. Йоася сподівається, що Заславська затримає його на селі на кілька тижнів, а все інше залежатиме від тебе… І знаєш, може б, це було й непогано?.. Він знатного роду, а майно якось зліпимо з різних шматочків… До того ж чоловік він світський, бувалий, до певної мірі навіть герой, якщо правда, що об'їхав круг світу…
– Я одержала листа від Кшешовської, – перебила його панна Ізабелла.
– Знову? Що ж та навіжена пише?
– Пише, що наш будинок купив не Шлангбаум, а Вокульський, і з допомогою підставних конкурентів дав за нього на двадцять тисяч більше, ніж він того вартий.
Кажучи це здавленим голосом, панна Ізабелла з тривогою дивилась на батька, побоюючись вибуху гніву. Але пан Томаш тільки встав з канапи і, клацнувши пальцями, вигукнув:
– Зажди!.. Зажди!.. А ти знаєш, що це може бути і правда…
– Як то! – схопилася з стільця панна Ізабелла. – Значить, він насмілився подарувати нам двадцять тисяч, а ти, папа, так спокійно про це говориш?
– Говорю спокійно, бо якби зачекав з продажем, то взяв би не дев'яносто, а сто двадцять тисяч…
– Але ж ми не могли чекати, якщо будинок був призначений на продаж з торгів…
– Саме через те, що не могли чекати, ми й втратили, а Вокульський може чекати, то ще заробить.
Після цього панна Ізабелла трохи заспокоїлась.
– Отже, папа, ти вважаєш, що в цьому було з його боку якесь добродійство? Бо вчора ти так говорив про Вокульського, наче він тебе причарував.
– Ха-ха-ха! – зареготав пан Томаш. – Ти просто чудова, незрівняна! Вчора я був трохи збентежений… навіть дуже збентежений, і мені щось таке… приверзлося. Але сьогодні… Ха-ха-ха! Нехай собі Вокульський переплачує за будинок, на те він і купець, щоб знати, скільки й за що платити. Він втратить на одному, а заробить на другому, і я не маю підстав ображатися на нього за те, що він брав участь у торгах, на яких продавалось моє майно. Хоч… мав би право підозрювати його в якихось махінаціях за те, наприклад, що він замість себе підставив Шлангбаума.
Панна Ізабелла палко обняла батька.
– Так, папа, – сказала вона, – маєш рацію. Я тільки не вміла розібратися в цьому. Таке підставляння євреїв на торгах доводить тільки те, що цей добродій, бавлячись у дружбу, насправді робить свої комерційні справи.
– Звичайно! – підтвердив пан Томаш. – Невже ти не зрозуміла такої простої речі? Людина він, може, й непогана, але купець завжди залишається купцем!
У передпокої гучно пролунав дзвінок.
– Це, мабуть, він. Я вийду і залишу вас самих.
Панна Ізабелла вийшла з батькової спальні, але в передпокої замість Вокульського побачила аж трьох євреїв, що голосно сперечалися з Миколаєм і панною Флорентіною.
Вона вибігла в вітальню, мало не сказавши вголос: "Боже… чого він не приходить…"
В серці її бушували суперечливі почуття. Вона підтакувала батькові, але розуміла, що все це неправда, що Вокульський на купівлі будинку не заробляє, а втрачає, і все це робить тільки для того, щоб врятувати їх із скрутного становища. І саме за це вона відчувала до нього ненависть.
– Підлий! Підлий!.. – шепотіла панна Ізабелла. – Як він смів!..
Тим часом євреї в передпокої розпочали справжню сварку з панною Флорентіною. Вони заявили, що не вийдуть з дому, поки їм не буде заплачено, що панна графівна вчора дала слово… А коли Миколай відчинив перед ними двері на сходи, вони вже почали лаятись:
– Це розбій! Шахрайство!.. Коли панам потрібні гроші, тоді вони вміють умовляти: "Мій дорогий пане Давиде!.." А як треба віддавати…
– Що це означає? – пролунав раптом чийсь голос.
Євреї замовкли.
– Що це таке?.. Що ви тут робите, пане Шпігельман?
Панна Ізабелла впізнала голос Вокульського.
– Я нічого… Прошу пробачення, ваша вельможність… Ми тільки в справі до пана графа… – пояснював уже зовсім іншим тоном Шпігельман.
– Панове казали нам прийти сьогодні по гроші.. озвався другий єврей.
– Сама панна графівна вчора дала слово, що з нами всіма сьогодні розрахуються до копійки…
– Розрахуються, – перебив Вокульський. – Я уповноважений пана Ленцького і сьогодні о шостій годині платному всім вам у своїй конторі.
– Над нами не капає. Чого вам, шановний пане, так поспішати? – сказав Шпігельман.
– Прошу прийти до мене сьогодні о шостій, а ти, Миколаю, нікого не пускай, коли пан хворий.
– Розумію, шановний пане.