що я приходив? — скрикнув він, вражений раптовим здогадом.
— Якому Порфирію?
— Приставу слідчих справ.
— Я сказав. Двірники не пішли тоді, я й пішов.
— Сьогодні?
— Перед вами за хвильку був. І все чув, усе, як він вас мучив.
— Де? Що? Коли?
— Та там-таки, у нього за перегородкою, весь час просидів.
— Як? То це ви й були сюрприз? Та як це могло статися? Скажіть, будь ласка!
— Коли побачив я ото, — почав міщанин, — що двірники з моєї намови йти не хочуть, бо, кажуть, уже пізно, і, чого доброго, ще розгнівається, що зразу ж не прийшли, прикро мені зробилося, і сну позбувся, і почав розпитуватись. А розпитавшись вчора, сьогодні й пішов. Уперше прийшов — його не було. Годину перегодом прийшов — не прийняли, а втретє прийшов — допустили. Почав я йому докладати все, як було, і давай він кімнатою стрибати, і все себе в груди кулаком бив: "Що ви, каже, зі мною, розбишаки, робите? Коли б знав я таке, його б з конвоєм сюди до мене привели!" Потім вибіг, когось покликав і з ним у кутку говорив, а далі знову до мене і почав розпитувать та лаяти. І довго докоряв; а доповів я йому про все: і те, як на мої вчорашні слова нічого ви не посміли мені відповісти, і що ви мене не пізнали. І почав він тут знову бігати, і все бив себе в груди, і гнівався, і бігав, а коли сказали йому, що ви прийшли, — ну, каже, лізь за перегородку, сиди поки що, не ворушись, хоч би що почув, і стілець мені туди сам приніс і мене замкнув; може, каже, я тебе й покличу. А як привели Миколая, тут він мене, після вас, і вивів: я тебе ще, каже, викличу і ще допитуватиму...
— А Миколая при тобі допитував?
— Коли вас вивів, і мене зразу ж вивів, а Миколая допитувати почав.
Міщанин спинився і раптом знову вклонився, торкнувшись пальцем підлоги.
— За обмову і за злобу мою простіть.
— Бог простить, — відповів Раскольников, і щойно сказав це, міщанин ще раз вклонився йому, але вже не до землі, хоч і низько, повільно повернувся і вийшов з кімнати. "Усе з двома кінцями, тепер усе з двома кінцями", — твердив Раскольников і, бадьоріший, ніж будь-коли, вийшов з кімнати.
"Тепер ми ще поборемось", — зі злісною усмішкою промовив він, ідучи сходами. Злостився ж на самого себе; він з презирством і соромом згадував про свою "малодушність".
ЧАСТИНА П'ЯТА
I
Ранок, що настав після вирішальної для Петра Петровича розмови з Дунечкою і Пульхерією Олександрівною, подіяв протверезно і на Петра Петровича. Хоч як це й було йому неприємно, він мусив мало-помалу визнати за факт, і за факт доконаний і неповоротний, те, що ще вчора здавалося йому подією майже фантастичною, такою, яка хоч і сталася, та все ж таки насправді начебто неможлива. Чорний змій ужаленого самолюбства цілу ніч ссав йому серце. Вставши з ліжка, Петро Петрович зараз же подивився в дзеркало. Він побоювався, чи не розлилася часом у нього за ніч жовч? Проте щодо цього все було поки що благополучно, і, подивившись на своє благородне, біле і трошки ожиріле останнім часом обличчя,
Петро Петрович навіть на якусь мить утішився, в цілковитому переконанні, що він знайде собі наречену десь в іншому місці, та, може, ще й кращу; але одразу ж схаменувся і сердито плюнув набік, чим викликав мовчазну, але саркастичну посмішку молодого свого приятеля і сусіда по кімнаті Андрія Семеновича Лебезятникова. Посмішку цю Петро Петрович помітив і про себе зараз же поставив її на карб молодому своєму другові. Він уже багато чого встиг останнім часом поставити йому на карб. Злість його подвоїлась, коли він раптом зміркував, що не слід було розповідати про вчорашнє Андрієві Семеновичу. Це була друга помилка, яку він вчора зробив зопалу, від надмірної експансивності, роздратувавшись... Потім увесь цей ранок, мов навмисно, виникала неприємність за неприємністю. Навіть у сенаті чекала його якась невдача в справі, що про неї він там клопотався. Особливо ж роздратував його хазяїн квартири, котру він найняв, маючи на меті незабаром одружитись, і опоряджував своїм коштом: цей хазяїн, якийсь розбагатілий німецький ремісник, нізащо не погоджувався порушити тільки-но укладений контракт і вимагав повністю зазначену в контракті неустойку, незважаючи на те, що Петро Петрович повертав йому квартиру майже заново опоряджену. Так само і в меблевому магазині нізащо не хотіли повернути жодного карбованця із завдатку за куплені, але ще не перевезені на квартиру меблі. "Не женитись же мені тільки задля меблів! " — скреготів про себе Петро Петрович, і водночас ще раз майнула в нього розпачлива надія: "Та невже ж справді все це без вороття пропало і кінчилося? Невже не можна ще раз спробувати? " Думка про Дунечку ще раз спокусливо ужалила його серце. З мукою пережив він цю мить, і вже, звичайно, коли б можна було зараз, самим тільки бажанням, умертвити Раскольникова, то Петро Петрович негайно висловив би це бажання.
"Помилка була ще і в тому, що я їм грошей зовсім не давав, — думав він, сумно повертаючись у комірчину Лебезятникова, — і чого це, хай йому біс, я так ожидовів? У цьому навіть і смислу ніякого не було. Я думав їх якийсь час у бідності поподержати і довести до того, щоб вони на мене мов на провидіння дивились, а вони он як!.. Тьху!.. Ні, от коли б я дав їм за весь цей час, наприклад, тисячі півтори на придане, та на подарунки, на коробочки там різні, несесери, сердоліки, матерії і на всю цю дурницю від Кнопа та з англійського магазину,[5-01] то справа була б краща і... міцніша! Не так би легко тепер мені відмовили! Це люди такого складу, що неодмінно вважали б за обов'язок повернути, в разі відмови, і подарунки і гроші; а повертати ж було б важкенько і шкода! Та й совість би колола: як, мовляв, так раптом прогнати людину, що досі була такою щедрою і делікатною?.. Гм! Маху дав!" І, заскреготавши в душі ще раз, Петро Петрович тут-таки назвав себе дурнем — про себе, звичайно.
Зробивши такий висновок, він повернувся додому вдвоє сердитіший і роздратованіший, ніж пішов. Приготування до поминок у кімнаті Катерини Іванівни трохи зацікавили його. Він дещо і вчора чув про ці поминки; навіть пригадувалося, начебто і його запрошували; але через власні турботи він усе інше пустив повз вуха. Поспішивши розпитатись у пані Ліппевехзель, яка клопоталася у відсутності Катерини Іванівни (та була на кладовищі), накриваючи стіл, він довідався, що поминки будуть урочисті, що запрошено майже всіх жильців, серед них навіть і незнайомих небіжчикові, що запрошений навіть Андрій Семенович Лебезятников, хоча він колись посварився з Катериною Іванівною, і, нарешті, його самого, Петра Петровича, не тільки запрошено, а навіть з великим нетерпінням чекають, бо він чи не найповажніший гість з усіх жильців. Саму Амалію Іванівну запрошено теж з великою шаною, незважаючи на всі колишні неприємності, а тому вона порядкувала і клопоталася тепер, майже почуваючи від цього насолоду, була вичепурена і вбрана, хоч і в траур, але в усе нове, в шовкове, і пишалася з того. Всі ці факти і відомості навели Петра Петровича на цікаву думку, і він пішов у свою кімнату, тобто в кімнату Андрія Семеновича Лебезятникова, трохи замислений. Річ у тому, що, як він також дізнався, серед запрошених був і Раскольников.
Андрій Семенович сидів чомусь увесь той ранок дома. З цим добродієм у Петра Петровича встановилися якісь дивні стосунки, а проте, це було почасти й природно: Петро Петрович зневажав і ненавидів його навіть надміру, майже з того самого дня, відколи у нього оселився, але водночас начебто трохи побоювався його. Приїхавши в Петербург, він зупинився у нього не через саму тільки скнарість і бажання зекономити, хоч це й було майже головною причиною, але була тут і інша причина. Ще в провінції чув він про Андрія Семеновича, колишнього свого вихованця, що це один із найпередовіших молодих прогресистів і навіть що він відіграє неабияку роль у певних цікавих гуртках, про які було багато розмов. Це вразило Петра Петровича. Саме оті могутні, всезнаючі гуртки людей, що всіх зневажають і всіх викривають, уже давно викликали у Петра Петровича якийсь особливий страх, зовсім, проте, невиразний. Сам він, та ще в провінції, не міг, звичайно, ні про що подібне скласти собі хоча б приблизне уявлення. Чув він, як і всі, що існують, особливо в Петербурзі, якісь прогресисти, нігілісти,[5-02] викривачі тощо, але, як і багато хто, перебільшував і перекручував смисл і значення цих назв до безглуздя. Найбільш боявся він, ось уже кілька років, викриття, і це було найголовнішою причиною його постійної надмірної тривоги, а надто коли він мріяв про перенесення своєї діяльності в Петербург. Щодо цього у нього був, як кажуть, переляк, як це трапляється іноді з маленькими дітьми. Кілька років тому в провінції, ще тільки починаючи свою кар'єру, він був свідком двох випадків жорстокого викриття досить визначних губернських осіб, за яких він до того чіплявся і які йому протегували. Один випадок кінчився для викритої особи якось особливо скандально, а другий замалим не привів до ще більш сумного кінця. От чому Петро Петрович вирішив, приїхавши в Петербург, негайно дізнатись, що й до чого, і коли треба, то про всякий випадок дещо зайти вперед і запобігти перед "молодими поколіннями нашими". В цьому покладав він надії на Андрія Семеновича і під час відвідин Раскольникова, наприклад, уже мав нагоду сяк-так округляти деякі думки з чужого голосу...
Звичайно, він швидко встиг розглядіти в Андрієві Семеновичу людину невеликого розуму і досить-таки обмежену. Та це анітрохи не викликало в нього якихось сумнівів і анітрохи не підбадьорило його. Коли б навіть він упевнився, що й усі прогресисти такі ж дурники, то й тоді б не зникла його тривога. Власне, до всіх цих вчень, думок, систем (з якими Андрій Семенович так на нього й накинувся) йому було байдуже. У нього була своя власна мета. Йому треба було тільки якнайшвидше дізнатись: що і як тут сталося? Сильні ці люди чи не сильні? Є чого боятись, власне, йому чи ні? Викриють його, коли він візьметься за оте й оте, чи не викриють? А коли викриють, то за що саме, і за що, власне, тепер викривають? Більш того: чи не можна як-небудь до них підлеститись і тут-таки їх обдурити, якщо вони й справді сильні? Потрібно чи не потрібно робити це? Чи не можна, наприклад, що-небудь підправити в своїй кар'єрі саме з їхньою ж допомогою? Одним словом, поставали сотні запитань.
Цей Андрій Семенович десь служив, був хирлявий і золотушний чоловік, малий на зріст і на диво білявий, з бакенбардами-котлетками, якими він дуже пишався.