Було й ще кілька знайомих полковників, та що з того? Живіт у мене відтоді спав, борода до пояса виросла, волосся до плечей, та ще й одежа — от мене ніхто й не впізнав.
— Так ти, ваша милость, самого Хмельницького бачив і говорив із ним?
— Чи бачив я Хмельницького? Аякже, як оце вас, ваші милості, бачу. Адже це він послав мене на Поділля шпигувати, аби я маніфести його хлопам дорогою роздавав. Пірнач мені дав для безпеки від татар, отож від Корсуня я уже всюди їхав безпечно. Зустрінуться мені хлопи чи низові, я їм одразу ж пірнач до носа й кажу: "Понюхайте оце, дітки, і йдіть до дідька!" Велів я теж усюди давати мені їсти й пити досита, а вони й підводи теж давали, чому я радий був і весь час поглядав на мою небогу князівну, аби вона після таких великих поневірянь і страхів відпочила. І скажу я вашим милостям, що поки ми дісталися до Бара, вона вже так відгодувалася, що народ там у Барі мало на неї очей не видивив. Є там чимало гарненьких панянок, бо шляхта з далеких околиць поз'їжджалася, але їм, власне, так до неї, як совам до сиворакші. Милують її, знов–таки, люди, та й ви, ваші милості, милували б, якби її знали.
— Напевно, інакше й бути не може! — промовив малий пан Володийовський.
— Але чому ти, ваша милость, аж до Бара мандрував? — поцікавився пан Мігурський.
— Бо я сказав собі, що не заспокоюся, поки до безпечного місця не доберуся. Я не довіряв малим замкам, гадаючи, що бунтівники їх узяти можуть. А Бар хоч і спробують, то зуби собі на ньому зламають. Там пан Анджей Потоцький за могутніми мурами сидить і так дбає про нього, як я про порожню склянку. Невже ви, ваші милості, думаєте, що я зле вчинив, так далеко від битви відійшовши? Та й Богун же достеменно за мною гнався, а якби догнав, то запевняю вас, ваші милості, марципан би з мене собакам зробив. Ви його не знаєте, а я його знаю, чорти б його взяли! Я аж тоді заспокоюся, коли його повісять. Дай же йому, Боже, такий щасливий кінець, амінь! Певно, він собі нікого так не запам'ятав, як мене. Брр! Як подумаю про це — морозом обсипає! Тому то я тепер і до меду прикладатися більше став, хоч від природи пити не люблю.
— Що ти, ваша милость, говориш! — озвався пан Підбип'ята. — Ти ж, братику, як журавель колодязний, жлуктиш!
— Не заглядай, ваша милость, у колодязь, бо мудрого на дні не побачиш! Та це байдуже! Отож їдучи з пірначем і маніфестами Хмельницького, великих перешкод я дорогою не зустрів. Прибувши до Вінниці, знайшов там хоругву присутнього тут пана Аксака, але дідівської шкури вирішив поки що не скидати, бо хлопів боявся. Єдине тільки, що маніфестів спекався. Є там лимар на прізвище Сугак. Він для запорожців шпигує і відомості Хмельницькому посилає. Через нього я й одіслав назад маніфести, понаписувавши на них такі сентенції, що Хмель, мабуть, шкуру накаже з нього злупити, коли прочитає. Але під самісіньким Баром така пригода мене спіткала, що я біля берега мало не втонув.
— Як же це сталося? Як?
— Зустріли ми п'яних вояків–бешкетників, котрі почули, як я казав князівні "милостива панно", бо я вже не дуже то й крився, знаходячись близько від своїх. А вони тоді: що це за дід такий і що це за особливе хлоп'я, якому дід каже "милостива панно"? А як на князівну глянули: вродою як намальована! Вони до нас! Я тоді в куток мою небогу, затулив її собою і за шаблю...
— Дивно це, — перебив Володийовський, — що ти, милостивий пане, у діда перебраний, при шаблі був.
— Ге! — відповів Заглоба. — При шаблі? А хто вашій милості сказав, що я був при шаблі? Та я солдатську схопив, що на столі лежала. Це ж у корчмі було, у Шипінцях. Двох нападників я вмить поклав. Решта теж кинулася до шабель. Я кричу: "Стійте, собаки, я шляхтич!". Аж тут волають: "Alt, alt! Іде роз'їзд!" Та виявилося, що це не роз'їзд, а пані Славошевська з ескортом, котру син із п'ятдесятьма вершниками проводжав, молодий хлопчина. Нарешті тих вояків угамували. А я до пані Славошевської з промовою звернувся. Так її розчулив, що відразу ж очі у неї на мокрому місці стали. Взяла вона князівну до себе в карету, і ми вирушили до Бара. А ви думаєте, ваші милості, що на цьому й кінець? Де там!
Зненацька пан Слешинський перебив Заглобу:
— Погляньте–но, милостиві панове, там що, світає, чи що?
— О, не може бути! — заперечив пан Скшетуський. — Рано ще.
— Це у бік Старокостянтинова!
— Авжеж. Бачите: дедалі яснішає!
— Справді–бо, це заграва!
По цих словах усі обличчя споважніли, усі забули про розповідь і повскакували на рівні ноги.
— Заграва! Заграва! — повторило кілька голосів.
— Це Кривоніс із–під Полонного підійшов.
— Кривоніс з усім військом.
— Передові загони, либонь, підпалили місто або довколишні села.
Аж тут тихо просурмили тривогу, і відразу ж до рицарства підійшов старий Зацвіліховський.
— Милостиві панове! — мовив він. — Повернулися роз'їзди з вістями. Ворог під носом! Негайно виступаємо! По хоругвах! По хоругвах!..
Офіцери чимдуж побігли до своїх рейментів. Челядь позатоптувала багаття, й за хвилю табір огорнула темрява. Тільки вдалині, де Старокостянтинів, небо дедалі ширше й дужче червонішало, і від заграви цієї поступово блідли і гасли зорі.
І знову сурми тихо заграли в похід. Невиразні групи людей і коней заворушилися. Серед тиші чути було кінський тупіт, розмірений крок піхоти і, нарешті, глухий перестук Вурцелевих гармат; часом брязкали мушкети або лунали команди. Було щось грізне й зловісне у цьому нічному поході, прихованому темрявою, у цих голосах, шерехах, брязканні заліза, у полиску броні й мечів. Хоругви спускалися до старокостянтинівської дороги й пливли нею у бік пожежі, схожі на гігантського ящера чи змія, що повз навпотемки. Але розкішна липнева ніч уже кінчалася. У Росолівцях заспівали півні, перегукуючись по всьому містечку. Миля дороги відділяла Росолівці від Старокостянтинова, тому перш ніж військо повільним маршем пройшло половину дороги, із–за димної заграви, ніби налякана, визирнула бліда вранішня зірка й дедалі сильніше почала насичувати світлом повітря, вириваючи з темряви ліси, гаї, білу стрічку битого шляху і військо, що йшло ним. Тепер уже чіткіше можна було розрізнити людей, коней і збиті лави піхоти. Повіяв уранішній прохолодний вітерець і залопотів стягами над головами у рицарів.
Попереду йшли Вершулові татари, за ними — козаки Понятовського, потім драгуни, гармати Вурцеля, а останніми піхота з гусарами. Пан Заглоба їхав поруч Скшетуського, але якось крутився у сідлі й видно було, що перед близькою битвою його огортає тривога.
— Милостивий пане, — тихо прошепотів він Скшетуському, ніби боячись, щоб його ніхто не підслухав.
— Що скажеш, ваша милость?
— Хіба гусари першими вдарять?
— Ти ж казав, ваша милость, що старий жовнір, а не знаєш, що гусарів для вирішального удару притримують, до тої миті, коли ворог зовсім виснажиться.
— Та знаю я це, знаю, але хотів упевнитися.
З хвилину вони мовчали. Після цього пан Заглоба ще дужче знизив голос і спитав знову:
— А Кривоніс там з усіма силами?
— Атож.
— А скільки їх у нього?
— Укупі з черню шістдесят тисяч.
— От чорт! — вилаявся пан Заглоба.
Скшетуський усміхнувся у вуса.
— Не подумай, ваша милость, що я боюся, — шепотів далі Заглоба. — Просто в мене задишка, і я не люблю тисняви, бо спечно буває, а коли спечно, то з мене пуття ніякого. Інша річ самому собі раду давати! Чоловік принаймні викрут якийся утнути може, а тут нічого й не втнеш. Тут не голова, а руки виграють. Тут я бевзь у порівнянні з паном Підбип'ятою. У мене на животі ті двісті червоних золотих, що їх мені князь подарував, але повір мені, ваша милость, що живіт я волів би деінде тримати. Тьху! Тьху! Не люблю я цих великих битв! Холера б їх узяла!
— Нічого з вашою милостю не станеться. Наберися духу.
— Духу? Саме цього я й боюся, що мужність розважливість у мені переможе! Надто я запальний... А мені лихий знак був: коли ми сиділи біля багаття, дві зірки впало. Хто знає, що як одна із них моя!..
— За добрі вчинки Бог вашу милость нагородить і в здоров'ї збереже.
— Тільки б завчасно нагороди не дав!
— Чому ж ти при таборі не лишився?
— Я подумав, що при війську безпечніше буде.
— Так воно й є. Ось побачиш, ваша милость, що нічого такого в цьому ділі немає. Ми вже звиклі, a consuetudo altera natura . Ось уже й Случ і Вішоватий Став.
Справді, води Вішоватого Ставу, відокремлені од Случі довгою греблею, заблищали вдалині. Війська ураз зупинилися на всьому протязі.
— Що? Уже? — спитав пан Заглоба.
— Князь стрій перевірятиме, — відповів пан Скшетуський.
— Не люблю тисняви!.. Кажу ж вашій милості... не люблю тисняви...
— Гусари на правий фланг! — пролунав голос вістового, посланого князем до пана Яна.
Уже зовсім розвиднілося. Заграва поблякла у промінні вранішнього сонця, золоті відблиски одбилися на вістрях гусарських списів, і здалося, що над рицарями загорілися тисячі свічок. Після перевірки строю військо, вже більше не криючись, заспівало в один голос: "Відчиніться, ворота спасіння!" Могутня пісня покотилася росами, ударилася в сосновий бір і, відбита луною, полинула у небо.
Нарешті берег по той бік греблі зачорнів скільки сягало око хмарами козацтва; полки йшли за полками, кінні запорожці, озброєні довгими списами, піший люд із самопалами й море селян із косами, ціпами й вилами. За ними, ніби в тумані, виднівся величезний табір, чисто тобі рухоме місто. Скрипіння тисяч возів й іржання коней долинали аж до вух князівських жовнірів. Проте козаки йшли без звиклого вереску, без виття і по той бік греблі зупинилися. Два ворожих війська певний час мовчки дивилися одне на одного.
Пан Заглоба, увесь час тримаючись біля Скшетуського, поглядав на це людське море і бурчав:
— Ісусе Христе, навіщо ж ти стільки цього наброду сотворив! Либонь, це сам Хмельницький із черню й усією нужею?! Чи не неподобство, скажи мені, ваша милость? Вони ж нас шапками закидають. А як добре було досі в Україні! Валять і валять! Бодай на вас чорти у пеклі валили! І все це на нашу голову! Щоб ви від сапу подохли!..
— Не проклинай, ваша милость. Сьогодні неділя.
— І правда, сьогодні неділя, ліпше б про Бога подумати... Pater noster gui es in coelis... Ніякої поваги від цих лайдаків сподіватися не можна...