Торгівля може дати тридцять на тридцять…
Та відкіля Шпігельман знає про наші проценти? – зацікавився пан Томаш.
– Я нехотячи сказала йому… – почервонівши, пояснила панна Ізабелла.
– Шкода, що ти йому про це сказала… дуже шкода!..
Про такі речі краще не говорити.
– А хіба в цьому є щось погане? – пошепки спитала вона.
– Погане? Боже борони, нічого поганого! Але завжди краще, коли люди не знають ні розміру, ні джерела чужих доходів. Барон і навіть сам маршалок не мали б репутації мільйонерів і філантропів, якби всі знали їхні секрети.
– Чому ж так?
– Ти ще дитина, – казав трохи збентежений пан Томаш, – ти ідеалістка, а це могло б відштовхнути тебе від них… Але ж ти розумна дівчина. Знаєш, барон тримає якусь спілку з лихварями, а маршалок розбагатів головним чипом на щасливих пожежах і… трохи на торгівлі худобою під час севастопольської кампанії…
– То це такі мої женихи?.. – прошепотіла панна Ізабелла.
– Це нічого не означає!.. Вони мають гроші і великий кредит, а це головне, – заспокоював її пан Томаш.
Панна Ізабелла тріпнула головою, немов одганяючи прикрі думки.
– Значить, папа, ми вже не поїдемо в Париж?
– Чому, дитино моя, чому?
– Якщо ти заплатиш п'ять чи шість тисяч тим євреям…
– Нехай тебе це не лякає. Я попрошу Вокульського, щоб знайшов мені позику на таку суму за шість-сім процентів, і будемо платити за неї якихось чотириста карбованців на рік. Ну, а у нас же десять тисяч…
Панна Ізабелла схилила голову й, тихо перебираючи по столі пальцями, думала.
– Скажи, папа, – запитала вона згодом, – ти не побоюєшся Вокульського?..
– Я?.. – крикнув пан Томаш, ударивши себе кулаком в груди. – Я побоююсь Йоасі, Гортензії, навіть нашого князя і, зрештою, всіх їх разом, але не Вокульського. Якби ти бачила, як він сьогодні обтирав мене одеколоном…
А з якою тривогою дивився на мене!?. Це иайшляхетніша людина, яку я бачив у своєму житті. Він дбає не про гроші, бо що він може на мені заробити, а дбає про мою дружбу… Його мені сам бог послав, та ще й тоді, коли я починаю відчувати наближення старості… а може, й смерті…
Сказавши це, пан Томаш закліпав очима, а по щоках його знову покотилися сльози.
– Папа, ти хворий!.. – вигукнула перелякана панна Ізабелла.
– Ні, ні!.. Це просто спека, роздратовання, а найголовніше – образа на людей. Ти тільки подумай: був у нас хто-небудь сьогодні? Не було нікого, бо думають, що ми все втратили… Йоанна боїться, щоб я не позичив у неї на завтра на обід… Так само й барон та князь. Ну барон, як довідається, що у нас залишилось ще тридцять тисяч, то прийде… задля тебе. Бо подумає," що коли б одружився з тобою й без посагу, то принаймні не витрачатиме грошей на мене. Але заспокойся: як почують, що ми маємо десять тисяч карбованців доходу на рік, то повернуться сюди всі, а ти знову будеш, як колись, царювати в своєму салоні…
Боже мій, як я сьогодні нервую! – закінчив він, витираючи сльозливі очі.
– Я пошлю за лікарем, папа?..
Батько замислився.
– Ну, це завтра, завтра… А до завтрього воно, може, й само пройде…
У двері хтось постукав.
– Хто там? Що таке? – спитав пан Томаш.
– Пані графиня приїхала, – відповіла з коридору панна Флорентіна.
– Йоася?! – вигукнув пан Томаш з радісним здивуванням. – Вийди до неї, Бельцю, мені треба трохи причепуритися… Ну, от!.. Можу закладатися, що вона вже знає про тридцять тисяч… Піди ж до неї, Бельцю… Миколаю!
Він заметушився, розшукуючи по спальні частини свого туалету, а панна Ізабелла тим часом вийшла й чекала тітку в вітальні.
Побачивши панну Ізабеллу, графиня обняла її.
– Який же милостивий господь, – вигукнула вона, – що послав вам таке щастя! Кажуть, що Томаш взяв за будинок дев'яносто тисяч і твій посаг залишився цілий?.. Ніколи б не подумала…
– Батько сподівався одержати більше, але якийсь єврей залякав конкурентів і купив сам, – відповіла трохи вражена панна Ізабелла.
– Ах, дитино моя, як це ти й досі не переконалась, який твій батько непрактичний! Він собі може уявляти, що будинок вартий мало не мільйон, але я знаю від компетентних людей, що найвища ціна йому – сімдесят з чимось тисяч. Останній тиждень будинки продаються з торгів щодня, і всім відомо, скільки вони коштують і скільки за них платять. А втім, тут нема чого говорити; батько нехай собі уявляє, що його ошукали, а ти, Бельцю, молись за здоров'я того єврея, котрий дав вам дев'яносто тисяч… A propos, знаєш, що повернувся Казик Старський?
На обличчі панни Ізабелли виступив густий рум'янець.
– Коли?.. Відкіля?.. – збентежено запитала вона.
– Зараз з Англії, а туди приїхав прямо з Китаю. Як завжди, гарний. Тепер він їде до бабусі, яка, здається, має віддати йому свій маєток.
– Це недалеко від вашого, тьотю?
– Про це, власне, я й хочу поговорити. Він дуже допитувався про тебе, а я подумала, що ти вже вилікувалась від своїх примх, і порадила йому завтра завітати до вас.
– Як це добре! – зраділа панна Ізабелла.
– От бачиш!.. – сказала графиня, цілуючи її. – Тітка завжди про тебе думає. Для тебе він прекрасна пара, і влаштувати цю справу тим легше, що Томаш має свій невеликий капітал, якого йому повинно вистачити, а Казик щось там чув про те, що Гортензія тобі дещо одписала. Ну, я гадаю, що у Старського є трохи боргів. В усякому разі, того, що йому залишиться від бабусиного маєтку, з тим, що тобі відписала Гортензія, повинно б вам на деякий час вистачити. А потім буде видно. У нього ще є дядько, у тебе – я, отож ваші діти не бідуватимуть.
Панна Ізабелла мовчки поцілувала тітку в руку. В цю хвилину вона була така гарна, що тітка обняла її, підвела до дзеркала і сказала:
– Але прошу тебе, щоб ти завтра була така прекрасна, як зараз, і ти побачиш, що у Казика роз'ятряться старі рани. Шкода, що ти йому тоді відмовила! Тепер у вас було б тисяч на сто або й на сто п'ятдесят більше. Уявляю собі, скільки він розтринькав грошей з розпачу… Ага, це правда, що ви маєте їхати з батьком у Париж?
– Збираємось.
– Прошу тебе, Бельцю, не роби цього. Я хочу запропонувати вам, щоб ви до кінця літа погостювали у мене. І ти повинна це зробити хоч би через Старського. Розумієш, молодий чоловік на селі буде нудьгувати, буде марити про любов… Ви можете бачитися щодня, а в таких умовах тобі легше буде його прив'язати і навіть… зобов'язати.
Панна Ізабелла почервоніла ще дужче і схилила свою прекрасну голову.
– Тітонько! – шепнула вона.
– Ах, дитино моя, тільки не удавай передо мною дипломатку. Панна в твої літа вже повинна вийти заміж, а головне – не повторювати колишніх помилок. Казик для тебе чудова пара: він не скоро тобі обридне, ну… а якщо обридне, то вже буде твоїм чоловіком і багато на що муситиме дивитися крізь пальці, так, власне, як і жінка. Але де ж батько?
– Батько трохи нездужає.
– Боже мій!.. Це, мабуть, його схвилювало несподіване щастя.
– Батько захворів саме з гніву на того єврея…
– Він завпеди щось вигадує! – сердито сказала графиня, встаючи. – Я зайду до нього на хвилинку й поговорю про ваш літній відпочинок. Щодо тебе, Бельцю, то сподіваюсь, що ти зумієш використати час.
Після інтимної півгодинної розмови з паном Томашем графиня попрощалася з племінницею і ще раз порадила їй мати на увазі Старського.
Проти свого звичаю, пан Томаш ліг спати дуже рано, десь о дев'ятій годині, а панна Ізабелла покликала в свою кімнату на розмову кузину Флорентіну.
– Знаєш, Флорцю, – сказала вона, – напівлежачи в шезлонгу, – повернувся Казик Старський і завтра має бути у нас.
– А-а-а!.. – протягла панна Флорентіна таким тоном, ніби це вже було їй відомо. – Значить, він уже не сердиться? – спитала вона значливо.
– Мабуть, ні. А втім, я не знаю… – усміхнулась панна Ізабелла. – Тітка каже, що він дуже гарний…
– І кругом у боргах… Але яке це має значення? У кого тепер немає боргів!
– Що ж би ти сказала, Флорцю, якби…
– Якби ти за нього вийшла? Звичайно, поздоровила б вас обох… Але що на це скажуть барон, маршалок, Охоцький, а особливо… Вокульський?
Панна Ізабелла раптово підхопилася з шезлонга.
– Дорога моя, чого це ти надумала говорити про того Вокульського?
– Не я надумала, – заперечила панна Флорентіна, – а пригадується мені, що ти говорила ще в квітні… нібито цей чоловік вже рік переслідує тебе поглядами, обплутує з усіх боків…
Панна Ізабелла розсміялася.
– Пам'ятаю!.. Тоді мені справді так здавалось… А тепер, коли я його взнала трохи ближче, я впевнилась, що він не належить до тих людей, яких слід боятись. Правда, він нишком обожнює мене, але обожнював би і в тому разі, якби я… вийшла заміж… Таким поклонникам, як Вокульський, досить ласкавого погляду, потиску руки…
– Ти певна?
– Цілком. Зрештою, я переконалась, що те, що мені здавалось сільцем, то лише комерційні справи. Батько позичає йому тридцять тисяч карбованців, і хто його знає, чи не були спрямовані всі його заходи саме до цієї мети?
– А якщо ні? – спитала панна Флорентіна.
– Дорога Флорцю, годі! – обурилась панна Ізабелла. – Нащо тобі неодмінно псувати мені настрій?
– Ти сама казала, що ці люди вміють терпляче ждати, заманювати в сільця, всім ризикувати й навіть ламати.
– Але не Вокульський.
– Пригадай барона.
– Барон прилюдно образив його.
– А тебе перепросив.
– Ах, Флорцю, прошу, не дратуй мене! – спалахнула панна Ізабелла. – Ти неодмінно хочеш зробити з купця демона, може, тому, що… ми так багато втратили на продажу будинку, що… батько хворий, що… Старський повернувся…
Панна Флорентіна зробила рух, наче хотіла ще щось сказати, але стрималась.
– На добраніч, Бельцю, – сказала вона. – Може, ти зараз і маєш рацію.
І вийшла.
Цілу ніч панні Ізабеллі снився Старський в ролі чоловіка, Россі – в ролі першого платонічного коханця, Охоцький – в ролі другого, а Вокульський – в ролі уповноваженого в справах. Аж о десятій ранку її розбудила панна Флорентіна і повідомила, що прийшов Шпігельман ще з якимось євреєм.
– Шпігельман?.. Ага, я й забула! Скажи йому, нехай прийде пізніше. Папа встав?
– Годину тому. Я йому казала про цих євреїв, а він просить тебе написати Вокульському…
– Про що?
– Попросити його, аби він прийшов до нас сьогодні опівдні та врегулював розрахунки з ними.
– Правда, наші гроші у Вокульського, – сказала панна Ізабелла. – Але мені незручно про це йому писати. Напиши; ти, Флорцю, від батькового імені… он на столику папір.
Панна Флорентіна сіла писати листа, а панна Ізабелла тим часом почала одягатись.