Прощання — це сама великодушність. Але не треба більше згадувати про лист. Почуття людини, що написала його, і людини, що його отримала, так сильно відрізняються тепер од тих, якими вони колись були, що кожну пов'язану з цим неприємну обставину слід забути. Ви мусите навчитися дечому з моєї філософії. Про минуле слід думати тільки тоді, коли згадка про нього робить вам приємність.
— Я не можу віддати належне такій філософії. Напевне, вашим роздумам про минуле настільки притаманна цілковита відсутність докорів, що приємність, яка з них випливає, спричинена скоріше не філософією, а необізнаністю — і це є набагато кращим. Але зі мною все інакше. Болісні спогади вриваються в мою пам'ять, і втекти від них неможливо, та й непотрібно. Я був егоїстичним створінням усе своє життя — принаймні на практиці, якщо не в теорії. В дитинстві мене навчили, що таке "добре" і що таке "погано", та не навчили коригувати свій характер. У мене заклали добрі принципи, але при цьому забули вказати, що вони погано узгоджуються з гордовитістю та марнославством. На жаль, я був єдиним сином (і багато років — єдиною дитиною), і тому батьки мої розбестили мене. Вони, добрі люди (особливо мій батько — такий поблажливий та приязний), дозволили, спонукали — навіть навчили мене бути егоїстичним та нетерпимим до чужої думки, байдужим до всіх поза межами свого родинного кола, погано думати про решту людей і — принаймні — намагатися думати погано про їхні достоїнства та розумові здібності в порівнянні з моїми. Ось яким я був від восьми до двадцяти восьми років; таким би я й залишавсь, якби не ви — шановна, прекрасна Елізабет! Чи є щось таке, чим я не був би вам зобов'язаний? Ви подали мені урок — дуже важкий, але дуже корисний. Ви збили з мене пиху. Роблячи вам пропозицію, я зовсім не сумнівався в тому, що вона буде прийнята. Ви ж показали мені, наскільки необгрунтованими були мої претензії на кохання жінки, яка є гідною того, щоб її кохати.
– І ви не сумнівалися, що я прийму вашу пропозицію?
— У тім-то й річ, що не сумнівався. Такий був марнославний, уявляєте? Я гадав, що ви прагнете мого зізнання і тільки й чекаєте — коли я його зроблю.
— Певно, що манери мої були не такими як слід, але запевняю вас — це було ненавмисне. Я ніколи не збиралася вводити вас в оману, та мене саму часто вводили в оману власні почуття. Уявляю, як ненавиділи ви мене того вечора!
— Ненавидів?! Може, спочатку я і справді розлютився, та невдовзі мій гнів почав знаходити вірний напрямок.
— Мені дуже незручно навіть запитувати вас — що ви подумали про мене, коли ми зустрілися в Пемберлі. Ви, мабуть, розсердились і подумали, що я приїхала навмисне?
— Та ні, я просто був здивований — і все.
— Коли я вас побачила, то моє здивування було не меншим за ваше. Сумління підказувало мені, що не я заслуговувала на якусь надзвичайну чемність, і тому, зізнаюся, я не очікувала в цьому відношенні на щось більше, ніж звичайна ввічливість.
— У той час, — відповів Дарсі, — моя мета полягала в тому, щоб усією чемністю, на яку я тільки здатен, продемонструвати вам, що не такий уже й поганий і що я жалкую з того, що було в минулому. Я сподівався здобути ваше прощення і послабити ваше негативне ставлення до мене, показавши, що прислухався до ваших докорів. Важко сказати, коли в мене з'явилися й інші бажання, але мені здається, що десь через півгодини після того, як я вас побачив.
Потім він розповів, як раділа Джорджіана їхньому знайомству і як вона засмутилася, коли воно раптово перервалося; це цілком природно привело до розмови про причину її поспішного від'їзду, і Елізабет невдовзі дізналася, що рішення вирушити слідом за нею з Дербішира на пошуки її сестри він прийняв одразу ж, тільки-но вийшов з постоялого двору; його ж серйозність і задумливість під час їхнього тодішнього побачення були викликані усвідомленням труднощів, пов'язаних із виконанням такого завдання.
Вона знову висловила свою вдячність, але ця тема була настільки болісною для обох, що продовження не отримала.
Отак, за невимушеною бесідою, і пройшли вони непомітно для себе кілька миль, аж доки, поглянувши на свої годинники, не помітили, що вже був час повертатися додому.
"Цікаво, а куди поділися містер Бінглі та Джейн?" — це питання поклало початок обговоренню їхніх справ. Дарсі був у захваті від їхніх заручин, про які його приятель не забарився йому розповісти.
— Ну і як — ви здивувалися? — спитала Елізабет.
— Анітрохи. Коли я від'їжджав, то відчував, що це незабаром має статися.
— Ага, значить, ви дали йому свій дозвіл. Я так і думала.
І хоча містер Дарсі й вигукнув, висловлюючи свою незгоду, все одно Елізабет невдовзі переконалася, що приблизно так воно й було.
— Увечері напередодні моєї поїздки до Лондона, — сказав він, — я зробив йому зізнання, яке, на мою думку, мені слід було зробити набагато раніше. Я розповів йому про все, що трапилось, і пояснив, чому моє колишнє втручання в його справи було сміховинним та сповненим пихатості. Великим було його здивування. Він ніколи про це анітрохи не здогадувався. Крім того, я сказав йому, що помилився (а так воно й було), коли припускав, що ваша сестра до нього зовсім байдужа. Оскільки ж неважко було помітити, що його почуття до неї не ослабли, то я не мав сумнівів щодо їхнього щастя.
Елізабет не могла стримати посмішку, розповідаючи про те, як легко вдавалося йому скеровувати вчинки свого приятеля.
— Коли ви розповідали йому, що моя сестра кохає його, то робили це на підставі власних спостережень чи на підставі моєї розповіді про це минулої весни? — запитала вона.
— На підставі власних спостережень. Я пильно спостерігав за нею під час моїх двох останніх візитів до вас і переконався в її почуттях.
– І відразу ж поділилися своєю впевненістю з вашим приятелем, так?
— Так. Бінглі — людина неудавано скромна. Його невпевненість у собі не дозволила йому покластися на власне судження в таких непростих обставинах, зате його впевненість у правильності моїх суджень значно полегшила справу. Я змушений був у дечому зізнатись, і сказане мною на деякий час — і цілком справедливо — розгнівало його. Я більше не міг приховувати від нього, що ваша сестра була в Лондоні три місяці минулої зими і що я, знаючи про її перебування, навмисне це від нього приховав. Він розлютився. Та гнів його, я переконаний, тривав не довше, ніж його сумніви щодо ставлення до нього вашої сестри. Він уже встиг великодушно мене простити.
Елізабет дуже кортіло зазначити, що в особі містера Бінглі він мав чудового друга, якому просто ціни не було — настільки легко можна було ним попихати; але вона стрималася, збагнувши, що містер Дарсі ще тільки має навчитися жартам над власною персоною і що починати ще зарано. Розмірковуючи про Бінглі й те щастя, що на нього чекає (котре, звичайно ж, поступалося його сподіваному щастю), він продовжував розмову, аж доки вони не дісталися будинку. В залі вони розсталися.
Розділ LIX
"Лізонько, де це ти ходила?" — таке запитання Елізабет почула від Джейн, тільки-но зайшла до кімнати, а коли всі сіли до столу, то й від усіх інших. У відповідь вона сказала, що вони гуляли, аж доки не заблукали. При цих словах вона зашарілась, але ні рум'янець, ні щось інше не викликали жодної підозри про те, що трапилося насправді.
Вечір проминув спокійно, не позначений чимось надзвичайним. Коханці вже відомі розмовляли та сміялись, а коханці ще невідомі — мовчали. Дарсі був не тією людиною, в якої щастя ллється через край; а Елізабет — схвильована і знічена — скоріше усвідомлювала, що вона щаслива, ніж почувалася щасливою, бо, крім ніяковості, котру вона відчувала зараз, попереду в неї були й інші складнощі. Елізабет передчувала, що подумають рідні, коли стане відомо про її заручини. Вона знала, що містер Дарсі не подобався нікому з них, окрім Джейн, і навіть боялася, що їхню антипатію до нього не зможуть подолати ні його багатство, ні його знатність.
Уночі вона відкрила своє серце Джейн. Хоча підозрілість і не була повсякденною звичкою міс Беннет-старшої, вона відмовилася навідріз вірити сказаному.
— Та ти, мабуть, жартуєш, Ліззі. Це ж просто неймовірно — заручена з містером Дарсі! Так я тобі й повірила. Я знаю, що це просто неможливо.
— Добрий початок, нічого не скажеш! А я на тебе тільки й сподівалася, бо певна, що коли ти мені не повіриш, то не повірить ніхто. Одначе я не жартую. Я не кажу нічого, крім правди. Він і досі кохає мене, і ми заручені.
Джейн поглянула на неї із сумнівом.
— Як же так вийшло, Ліззі? Я ж знаю, яку сильну антипатію ти до нього відчувала!
— Нічого ти не знаєш. Про минуле треба забути. Так, я покохала його лише недавно. Але в подібних випадках добра пам'ять — поганий товариш. І я сама про це згадую востаннє.
Все одно недовіра та здивування не покидали старшу міс Беннет. І знову Елізабет, тепер уже більш серйозно, запевнила її у правдивості сказаного.
— Господи Ісусе! Невже це дійсно так? Гаразд, я повірю тобі, — вигукнула Джейн. — Моя дорога Ліззі, я… я, звичайно ж, поздоровляю тебе, але чи певна ти — вибач мені моє запитання — чи певна ти, що будеш із ним щасливою?
— У цьому не варто сумніватися. Ми вже домовилися, що будемо найщасливішим подружжям на світі. А ти задоволена, Джейн? Ти хочеш мати такого зятя?
— Ой, дуже хочу. І для Бінглі, і для мене це було б просто чудово. Але коли ми розмовляли про вас, то вирішили, що це неможливо. А ти дійсно любиш його достатньо сильно, щоб вийти за нього заміж? Ой, Ліззі! Роби, що хочеш, але не виходь заміж без любові. Ти й справді певна у своїх почуттях? І чи дійсно ти відчуваєш те, що слід?
— Ну звичайно ж! Ось коли я розповім тобі все, то ти сама пересвідчишся, що я відчуваю більше, ніж те, що слід.
— Про що ти кажеш?
— Що ж, доведеться зізнатись: я кохаю його сильніше, ніж кохаю Бінглі, і це тобі явно не сподобається.
— Люба моя сестро, будь ласка, не треба жартувати. Я хочу поговорити серйозно, дуже серйозно. Зараз же розкажи мені все, про що мені слід знати. Розкажи, чи давно ти його любиш?
— Це почуття формувалося так повільно, що я й не знаю, коли воно виникло вперше. Та гадаю, що його відлік треба починати з того часу, коли я вперше побачила його прекрасні парки в Пемберлі.
Іще один заклик бути серйозною нарешті дав потрібний ефект; і нарешті Елізабет задовольнила допитливість Джейн запевненнями в серйозності своїх почуттів.