А тому наступного ранку, коли минула година пік, я вийшов з дому й на електричці вирушив до Сіндзюку. Вирішив і справді там стати й пильно розглядати людські обличчя. Яка з того користь — я не знав. Але подумав, що краще щось робити, ніж нічого. Якщо до одуріння розглядати людські обличчя — це одна з простих речей, то варто спробувати. Принаймні шкоди від цього не буде. Якщо ж усе піде на лад, то, можливо, щось мені підкаже, що таке "проста річ".
Першого дня я дві години сидів на бордюрі квіткової клумби перед станцією Сіндзюку й придивлявся до облич людей, що проходили мимо. Однак перехожих було так багато і йшли вони так швидко, що мені не вдавалося розгледіти кого-небудь як слід. Крім того, поки я там сидів, підійшов якийсь бродяга й причепився з розмовами. Кілька разів проходив мимо поліцай, пильно приглядаючись до мене. Через це я покинув пристанційну площу й вирішив пошукати зручнішого місця для спокійного спостереження за перехожими.
Пройшовши тунелем під залізничною колією до західного виходу станції, я трохи поблукав і помітив невелику площу перед висотною будівлею. Там виявилася пристойна лавка, з якої я міг досхочу надивитися на людей, що проходили повз мене. Перехожих тут було набагато менше, ніж перед станцією, і не траплялися волоцюги з пляшечкою віскі, що стирчала з кишені. Я просидів там цілий день, пообідав пампушками в кав'ярні "Данкін Донатс" і повернувся додому ще перед тим, як почався вечірній наплив пасажирів.
Спочатку мені впадали в очі люди з рідким волоссям. Очевидно, дався взнаки досвід дослідження, проведеного разом з Мей Касахарою на замовлення фірми, що виготовляла перуки. Очі мимоволі вистежували голомозих і класифікували їх за категоріями А, Б, В. Через це я навіть подумав, що було б добре зателефонувати Мей і ще раз взятися разом до знайомої спільної роботи.
Однак минуло кілька днів, і я навчився дивитись на людей, ні про що не думаючи. Більшість перехожих були службовцями, що заходили й виходили із цього хмарочоса, — чоловіки в білих сорочках і краватках, з портфелями в руках, жінки здебільшого на високих каблуках. Інші люди заходили в ресторани й крамниці, що містилися в будівлі. На оглядовий майданчик на верхньому поверсі піднімалися сім'ї з дітьми. Проходили мимо також люди, які йшли хтозна-звідки й хтозна-куди. Та загалом вони не дуже квапилися. А я просто, без жодної мети, дивився на них, і якщо іноді якась людина чомусь привертала мою увагу, я зосереджувався на її обличчі й супроводжував поглядом.
Так тривало поспіль цілий тиждень. Коли після десятої спадав людський потік, я сідав в електричку і їхав до Сіндзюку, сідав на лавку й до четвертої години, майже не ворушачись, пильно вдивлявся в людські обличчя. За таким заняттям, проводжаючи їх одне за одним, я відчув, що моя голова порожніє, немов пляшка, з якої вийняли корок. Я не розмовляв ні з ким, і ніхто — зі мною. Я нічого не відчував, ні про що не думав. Іноді мені здавалося, що я став частиною кам'яної лавки.
І тільки одного разу до мене заговорила людина — охайно вдягнена худа жінка середніх літ. В яскраво-рожевій тісній сукні, темних окулярах з черепаховою оправою, білому капелюшку, з білою сумочкою-макраме. На гарних ногах — білісінькі шкіряні босоніжки, з вигляду досить дорогі. Сильно нафарбована, але не надміру. Вона спитала, чи мені чогось не треба. Я відповів: "Особливо нічого". — "Я бачу вас тут щодня. Що ви робите?" — спитала вона. — "Вдивляюся в людські обличчя", — відповів я. — "З якою метою?" — спитала жінка. — "Без особливої мети", — відповів я.
Жінка вийняла із сумочки пачку "Virginia Slims" і закурила від маленької золотої запальнички. Запропонувала одну сигарету мені, але я похитав головою. Після того вона зняла темні окуляри й, нічого не кажучи, видивилася на моє обличчя. Точніше, на мою родимку. У свою чергу я глянув їй у вічі. Але не прочитав у них жодного почуття. Побачив лише двійко чорних зіниць, що належно функціонували. Ніс маленький, загострений. Губи тонкі, старанно нафарбовані. Вік було важко визначити — можливо, років сорок п'ять. На вигляд молода, але у зморшках біля носа проглядала якась утома.
— Гроші маєте? — звернулася вона до мене.
— Гроші? — здивувався я. — Про які гроші ви питаєте?
— Просто поцікавилася. Може, у вас труднощі з ними?
— Та ні, поки що все нормально, — відповів я.
Жінка, не спускаючи з мене очей, трошки скривила губи, ніби хотіла спробувати на смак мої слова. Потім кивнула, наділа окуляри, кинула на землю сигарету й, не озираючись, пішла. Збитий з пантелику, я стежив, як вона зникає в юрбі. Може, вона несповна розуму? Та ні, надто охайно вдягнена. Я роздушив ногою кинуту сигарету й поволі оглянувся. Навколо мене простягався той самий реальний світ. Усі люди з якоюсь метою звідкись кудись прямували. Я не знав, хто вони, а вони — хто я. Глибоко вдихнувши, я знову, ні про що не думаючи, взявся розглядати людські обличчя.
Так я просидів загалом одинадцять днів. Щодня пив каву, з'їдав пампушки і тільки пильно вдивлявся в обличчя перехожих. Якщо не брати до уваги короткої беззмістовної розмови з охайно вдягненою жінкою, упродовж цих одинадцяти днів я ні з ким не прохопився жодним словом. Нічого особливого не робив, і нічого не сталося. Однак навіть після одинадцяти пустопорожніх днів ні до чого путнього я все ще не дійшов. Як і раніше, блукав у складному, заплутаному лабіринті. Навіть не зміг розмотати найпростішого клубка.
А проте надвечір одинадцятого дня стався дивний випадок. Була неділя, і я, засидівшись там на лавці трохи довше, ніж звичайно, приглядався до людських облич. На відміну від будніх днів, у неділю на Сіндзюку проходили інші люди й не було години пік. І от зненацька мені в око впав парубок із чорним футляром гітари. Середнього зросту, в окулярах з чорною пластмасовою оправою, з довгим, до плечей, волоссям, у синіх джинсах, джинсовій сорочці й білих стоптаних кросівках. Він пройшов повз мене, зосереджено дивлячись прямо перед себе. Його поява мене просто приголомшила. Серце закалатало, і я подумав: "Я ж знаю цього парубка". Я десь його бачив. Але впродовж кількох секунд я не міг пригадати, де саме. Та це ж він співав у барі в Саппоро того вечора. Безсумнівно, він.
Зірвавшись з лавки, я поспішив за ним. Парубок ішов загалом неквапливо, а тому догнати його було неважко. Підладившись під його ходу, я відставав від нього метрів на десять. Мені дуже кортіло озватися до нього. "Вибачте, це ви, напевне, три роки тому співали в Саппоро? Я там слухав ваші пісні". — "Невже? — сказав би він. — Дякую". А що далі? "Ви знаєте, того вечора моя дружина зробила аборт. А недавно пішла з дому. Уже давно спала з іншим чоловіком". Може, таке я міг би сказати? Так чи інакше, я вирішив пустити все на самоплив і піти вслід за ним.
Парубок ішов усе далі від станції. Залишив позаду ряди хмарочосів, перетнув шосе Косюкайдо і попрямував у бік парку Йойоґі, над чимось глибоко задумавшись. Видно, дорогу знав добре — йшов упевнено, без жодних вагань, не озираючись. Крокував в однаковому темпі, дивлячись прямо вперед. Я йшов услід за ним, згадуючи про той день, коли Куміко зробила аборт. Саппоро. Початок березня. Тверда промерзла земля, іноді в повітрі кружляє лапатий сніг. Я знову опинився на тих вулицях, вдихав грудьми остуджене повітря. Бачив перед собою білу пару від людського дихання.
Та раптом я подумав, що, може, саме з того часу все почало змінюватися. Напевне. Це був вирішальний момент, коли течія подій навколо мене почала змінювати свій напрям. Якщо подумати, озираючись у минуле, то аборт для нас обох став подією надзвичайно важливого значення. Але тоді її важливості я не усвідомлював. Я найбільше зосередився на аборті, а може, найголовніше полягало зовсім в іншому.
Я мусила це зробити. Думаю, що так краще для нас обох. Але є в цьому щось, чого ти не знаєш. Щось таке, для чого наразі не знаходжу слів. Це не означає, що я щось приховую від тебе. Я все ще не впевнена, чи це правда. А тому поки що не можу висловити цього словами.
У той час Куміко не мала певності, що це щось насправді існувало. Звичайно, воно більше було пов'язане з вагітністю, а не з абортом. А може, з дитиною в її утробі. Що ж це могло бути? Що призвело її до такого сум'яття? Може, вона мала з кимось зв'язок і не захотіла від нього народити дитину? Та ні, це неймовірно. Вона сама так стверджувала. Насправді дитина була від мене. А проте було щось таке, чого вона не могла мені сказати. І воно тісно пов'язане з недавнім зникненням Куміко. Усе звідси почалося.
Однак я ніяк не здогадувався, яка, власне, таємниця за цим ховається. Мене залишили самого блукати в темряві. Я тільки зрозумів одне — Куміко не повернеться до мене, поки я не відкрию для себе таємницю, що стоїть за цим щось. Невдовзі я відчув, як у мені почала наростати злість. Злість проти чогось, невидимого моїм очам. Я випростав спину, глибоко вдихнув і спробував угамувати калатання серця. Однак злість безшумно, як вода, розпливалася по всіх частинах мого тіла. Злість, перемішана зі смутком. А я не міг розбити її об що-небудь і якимось чином позбутися її назавжди.
Парубок ішов і далі в такому ж темпі. Перетнув колію лінії Одакю, пройшов торговою вулицею, повз сінтоїстський храм і через кілька заплутаних провулків. Аби не потрапити йому на очі, я намагався зберігати достатню відстань до нього. А він навіть не підозрював, що я стежу за ним. Бо ні разу не оглянувся. Я подумав, що цей парубок, безперечно, чимось відрізняється від звичайних людей. Він не лише не озирався, але навіть не поглядав по боках. Про що він так зосереджено думав? А може, навпаки — ні про що не думав?
Згодом парубок звернув з людних вулиць у тихий квартал двоповерхових дерев'яних осель. Вулички вже були вузькі, звивисті, обабіч, впритул одне до одного, забудовані справді старими будівлями. Я здивувався — навколо ні душі. Більша половина навколишніх будинків стояла порожньою. На їхніх дверях, забитих дошками, висіли таблички: "Під забудову". Подекуди, ніби вирвані зуби, проглядали пустирі, зарослі бур'яном й обгороджені дротяною сіткою. Можливо, планується найближчим часом увесь цей квартал знести й натомість побудувати нові хмарочоси.