вбив... сокирою. Затьмарення найшло... — додав він раптом і знову замовк. Він усе не підводився з колін.
Порфирій Петрович якусь мить стояв, мовби роздумуючи, потім враз отямився і замахав руками на непроханих свідків. Ті вмить подалися назад, і двері зачинились. Потім він глянув на Раскольникова, який стояв у кутку, дико дивлячись на Миколая, рушив був до нього, але одразу ж спинився, глянув знову на нього, перевів погляд на Миколая, потім знову на Раскольникова, далі ще раз на Миколая і раптом, наче вжалений якоюсь думкою, знову напустився на Миколая.
— Ти мені чого зі своїм затьмаренням наперед вириваєшся? — крикнув він на нього майже із злістю. — Я тебе ще не питав: находило що на тебе чи ні... кажи: ти вбив?
— Я вбивця... признаюся... — відповів Миколай.
— Е-ех! Чим ти вбив?
— Сокирою. Припас.
— Ач, квапиться! Сам?
Миколай не зрозумів запитання.
— Сам убив?
— Сам. А Митька не винен і до всього того не причетний.
— Та не поспішай ти з Митькою твоїм! Е-ех!.. Як же ти, ну як же ти зі сходів тоді збіг? Адже двірники вас обох зустріли?
— Це я тоді... щоб очі відвести... біг з Митькою, — поквапливо, наче заздалегідь приготувався, відповів Миколай.
— Ну, так воно і є! — злісно крикнув Порфирій, — не свої слова говорить! — пробурмотів він, мовби сам до себе, і раптом погляд його знову впав на Раскольникова.
Він так захопився з Миколаєм, що на якусь мить навіть забув про Раскольникова. Тепер же раптом опам'ятався, навіть зніяковів.
— Родіоне Романовичу, голубчику! Пробачте, — кинувся він до нього, — так же не можна; прошу вас... вам тут нема чого... я й сам... бачите, які сюрпризи! Прошу вас!..
І, взявши його за руку, він показав йому на двері.
— Ви, здається, цього не сподівались? — промовив Раскольников, який, звичайно, нічого ще не розумів ясно, але вже встиг значно заспокоїтись.
— Та й ви, голубе, не сподівались. Ач, ручка як он труситься, хе-хе!
— Та й ви труситесь, Порфирію Петровичу.
— І я трушуся; не сподівався ж!
Вони вже стояли на дверях. Порфирій нетерпляче чекав, щоб Раскольников пішов.
— А сюрпризик отой так і не покажете? — промовив раптом Раскольников.
— Говорить, а в самого он ще зубки в роті один об одний клацають, хе-хе! Іронічна ви людина! Ну, то до побачення.
— По-моєму, то прощайте!
— Як Бог дасть, як Бог дасть! — пробурмотів Порфирій з якоюсь кривою посмішкою.
Проходячи через канцелярію, Раскольников помітив, що багато хто на нього пильно подивився. В прихожій, у натовпі, він встиг розглядіти обох двірників з того будинку, яких він тоді вночі кликав із собою до квартального. Вони стояли і чогось чекали. Та тільки він вийшов на сходи, аж раптом знову почув за собою голос Порфирія Петровича. Обернувшись, він побачив, що той, засапавшись, доганяв його.
— Одне слівце, Родіоне Романовичу; там щодо всього цього іншого як Бог дасть, а все-таки за формою дещо доведеться спитати... Отже, ми ще побачимось, отак...
І Порфирій спинився перед ним з посмішкою.
— Отак, — додав він ще раз.
Здавалося, що йому ще щось хотілося сказати, та якось не вимовлялося.
— А ви мене, Порфирію Петровичу, вибачте відносно того, що сталося оце... я погарячився, — почав було Раскольников, який уже зовсім підбадьорився, аж до непереборного бажання похизуватись.
— Нічого, нічого, — майже радісно підхопив Порфирій. — Та я й сам... Уїдливий характер у мене, каюсь, каюсь! Та от ми зустрінемось. Якщо Бог дасть, то й скоро, скоро зустрінемось!
— І остаточно пізнаєм один одного? — підхопив Раскольников.
— І остаточно пізнаєм один одного, — підтримав Порфирій Петрович і, примружившись, дуже серйозно подивився на нього. — А тепер на іменини?
— На похорон.
— Чи то пак, на похорон! Здоров'я ж своє бережіть, здоров'я...
— А я вже й не знаю, чого вам побажати зі свого боку! — сказав Раскольников, уже спускаючись сходами, але раптом знову обернувшись до Порфирія, — побажав би більших успіхів, але ж бачите, яка ваша посада кумедна!
— А чом же кумедна? — зараз же наставив вуха Порфирій Петрович, який теж повернувся був, щоб піти.
— Та як же, он цього бідолаху Миколая ви, десь певно, он як терзали й мучили, психологічно, на свій манір, аж поки він не признався; вдень і вночі, певно, доводили йому: "Ти вбивця, ти вбивця...", — ну, а тепер, коли він уже признався, ви його знову по кісточках розминати почнете: "Брешеш, мовляв, не ти вбивця! Не міг ти ним бути! Не свої ти слова говориш!" Ну то як же після цього не кумедна посада?
— Хе-хе-хе! А таки помітили, що я сказав допіру Миколаєві, що він "не свої слова говорить"?
— Як же не помітити?
— Хе-хе! Дотепні, дотепні ви. І все ото ви помічаєте! Справді грайливий розум! Найкумеднішу ж ото струну і зачепите... хе-хе! Це ж, здається, Гоголю, з письменників, кажуть, ця риса була найбільш властива?
— Еге ж, Гоголю...
— А так, Гоголю... до приємного побачення...
— До приємного побачення...
Раскольников пішов просто додому. Він був такий спантеличений, що, прийшовши до себе і кинувшись на диван, із чверть години тільки відпочивав і намагався хоч трохи зібратися з думками. Про Миколая він і не брався міркувати: він відчував, що вражений; що в признанні Миколая є щось непоясненне, дивне, чого йому не збагнути нізащо. Але признання Миколая було фактом. Наслідки цього факту йому одразу ж стали ясні: неправда не могла не розкритись, і тоді візьмуться знову за нього. Та принаймні до того часу він вільний і має неодмінно щось для себе зробити, бо небезпеки не уникнути.
А все ж таки, яких розмірів вона набрала? Становище почало вияснюватись. Пригадуючи начорно, в загальному зв'язку всю недавню сцену з Порфирієм, він не міг не здригнутися ще раз від жаху. Звичайно, він не знав ще всіх намірів Порфирія, не міг збагнути його розрахунки. Але частина гри була розкрита, і вже, звичайно, ніхто краще за нього не міг розуміти, який страшний був для нього цей "хід" у грі Порфирія. Ще трохи, і він міг виказати себе цілком, уже з фактами. Знаючи про його дратівливість і, з першого погляду, правильно схопивши й зрозумівши його характер, Порфирій діяв хоч і надто рішуче, але майже напевне. Безперечно, Раскольников встиг уже себе і перед тим дуже скомпрометувати, але до фактів усе-таки ще не дійшло; все це ще було тільки саме розумування. Проте чи правильно він усе це тепер розуміє? Чи не помиляється часом? До якого саме кінця вів сьогодні все Порфирій? Чи справді було в нього що-небудь приготовано сьогодні? Та й що саме? Справді він чекав чогось чи ні? Як саме розійшлися б вони сьогодні, коли б не сталася несподівано катастрофа, через Миколая?
Порфирій показав майже всю свою гру; звичайно, ризикнув, але показав, і (здавалося весь час Раскольникову) коли б справді у Порфирія було щось іще, то він показав би й те. Що це мав бути за "сюрприз"? Може, насмішка? Означало це що-небудь чи ні? Чи могло б під цим ховатись хоч щось схоже на факт, на ґрунтовне обвинувачення? Вчорашній незнайомець? Куди ж він подівся? Де він був сьогодні? Адже коли тільки є що-небудь у Порфирія ґрунтовне, то вже, звичайно, воно пов'язано з вчорашнім незнайомцем...
Він сидів на дивані, похиливши голову, спершись ліктями на коліна і закривши руками обличчя. Нервовий дрож в усьому його тілі не вщухав. Нарешті він підвівся, взяв кашкета, подумав і рушив до дверей.
Йому якось несподівано спало на думку, що принаймні сьогодні він майже напевно може вважати себе в безпеці. Раптом у серці своєму він відчув мало не радість; йому захотілося швидше потрапити до Катерини Іванівни. На похорон він, звичайно, спізнився, а на поминки встигне, і там, зараз, він побачить Соню.
Він спинився, подумав, і болісна усмішка видавилась на його губах.
— Сьогодні! Сьогодні! — повторив він про себе. — Еге ж, сьогодні! Так повинно...
Тільки-но він хотів відчинити двері, аж вони зненацька почали прочинятись самі. Він задрижав і одскочив назад. Двері відчинялися повільно й тихо, і раптом перед ним з'явився — вчорашній незнайомець з-під землі.
Незнайомий спинився коло порога, подивився мовчки на Раскольникова і ступив у кімнату. Він був такий самий, як і вчора, така ж фігура, так само одягнений, але в обличчі і погляді його сталася велика зміна: він дивився тепер якось зажурено і, постоявши трохи, глибоко зітхнув. Не вистачало тільки, щоб він підніс при цьому долоню до щоки, а голову схилив набік, щоб уже зовсім скидатись на бабу.
— Чого вам? — спитав помертвілий Раскольников.
Незнайомий помовчав і зненацька низько, мало не до землі, вклонився йому. Принаймні доторкнувся до підлоги пальцем правої руки.
— Що таке? — скрикнув Раскольников.
— Винен, — тихо промовив незнайомий.
— У чому?
— У злобних думках.
Вони дивились один на одного.
— Прикро зробилося. Коли ви ото приходили тоді, може, напідпитку, і двірників у квартал кликали та про кров розпитували, прикро мені зробилося, що даремно полишили це і за п'яного вас вважали. І так прикро, що сну позбувся. А що запам'ятали тоді адресу, то ми вчора сюди й приходили і питали...
— Хто приходив? — перебив Раскольников, раптом починаючи пригадувати.
— Я,тобто, вас скривдив.
— То ви з того будинку?
— Та я ж там, тоді ж коло воріт з ними стояв, чи забули? Ми й майстерню свою там держимо, здавна. Кушніри ми, міщани, на дому працюємо... дуже вже прикро зробилось...
І раптом Раскольникову виразно пригадалася вся сцена того вечора коло воріт; він зміркував, що, крім двірників, там стояло тоді ще кілька чоловік, стояли й жінки. Він пригадав один голос — хтось пропонував вести його просто у квартал. Обличчя того, що говорив це, не міг він пригадати і навіть тепер не пізнавав, але він пам'ятав, як навіть щось відповів йому тоді, обернувся до нього...
Так он, виходить, чим завершився весь цей вчорашній жах. Найстрашніше було подумати, що він справді мало не загинув, мало не занапастив себе через таку незначну обставину. Отже, крім найму квартири і розмов про кров, цей міщанин нічого не може розповісти. Отже, і у Порфирія теж немає нічого, нічого, крім того марення, ніяких фактів, крім психології, яка з двома кінцями, нічого ґрунтовного. Отже, якщо не випливе більше ніяких фактів (а вони не повинні вже більше випливти, не повинні, не повинні), то... то що ж можуть із ним зробити? Чим же можуть його викрити остаточно, хоч і заарештують? І, отже, Порфирій тільки тепер, тільки оце зараз довідався про квартиру, а досі й не знав.
— Це ви сказали сьогодні Порфирію...