Крім того, вам треба поспати.
— Ага! — сказала вона. — Ага! Добре.
Їй подумалося: "Яка ж я дурна була!" Вона зненацька відчула, як уся похолола й заклякла. Вона енергійно струснула головою, втерла очі й усміхнулася.
— Ваша правда, я надто знервована. Це втома: треба відпочити.
Він узяв її за руку й підвів.
— А тепер я покажу вам усю вашу власність.
В спальні він зупинився перед шафою.
— Тут ви знайдете шість пар простирадел, наволочки й укривала. Десь є ще й перина, та я не знаю, куди її запроторив, консьєржка вам скаже.
Він відчинив шафу й глянув на стоси білої білизни. Потім зареготався; в нього був недобрий вигляд.
— Що таке? — чемно запитала Івіш.
— Все воно було моїм. Сміх та й годі!
Він обернувся до неї.
— Тепер я покажу вам комору. Ходімо.
Вони увійшли до кухні, й він показав їй на шафу в стіні.
— Отут. Ще є олія, сіль, перець і бляшанки з консервами. — Він піднімав одна по одній циліндричні коробки на рівень очей і обертав їх під лампою. — Це семга, це рагу, ось три бляшанки з квашеною капустою. Все ви поставите на водяну баню... — Він затнувся і знову недобре зареготався. Проте нічого не додав, глянув мертвими очима на бляшанку з зеленим горошком і поставив її назад у шафу.
— Обережно з газом, Івіш. Щовечора потрібно опускати ручку лічильник, перед тим, як ляжете спати.
Вони повернулися до кабінету.
— До речі, — сказав він, — виходячи, я скажу консьєржці, що залишаю вам помешкання. Завтра вона пришле до вас пані Бален. Це моя хатня прислуга, вона нічого.
— Бален? (*)— перепитала Івіш. — Яке чудернацьке прізвище!
=======
*Кит (фр.) — прим. пер.
=======
Вона зареготалася, й Матьє усміхнувся.
— Жак повернеться лише напочатку жовтня, — сказав він. — Я дам трохи грошенят, щоб ви змогли його дочекатися.
В його гаманці була тисячофранкова купюра й дві по сто франків. Він дістав тисячу франків і простягнув їй.
— Дуже дякую, — сказала Івіш.
Вона взяла гроші й стиснула їх у долоні.
— Коли що, то гукайте Жака. Я напишу йому, що доручаю йому вас.
— Дякую, — повторювала Івіш. — Дякую. Дякую.
— Знаєте його адресу?
— Так, так. Дякую.
— Ну, тоді до побачення. — Він підійшов до неї. — До побачення, люба моя Івіш. Як у мене буде адреса, то я напишу вам.
Він узяв її за плечі й пригорнув.
— Люба моя маленька Івіш.
Вона покірно підставила йому чоло, й він поцілував її. Потім він потиснув їй руку і вийшов. Вона чула, як грюкнули двері в передпокої; потім вона розгладила тисячофранкову купюру, роздивилася віньєтки, а далі подерла її на вісім клаптів і жбурнула на килим.
Старий солдат із рудою бородою, поклавши долоню новобранцеві на плече, показував йому на африканський берег. "Вербуйтеся і завербовуйтеся до колоніяльного війська". В молодого новобранця був геть дурнуватий вигляд. Напевне, треба й це відбути: півроку в Бориса буде вигляд йолопа. "Вони обстрижуть мені чуприну, — зціпивши зуби, подумав він. — Мерзотники!" Ще ніколи в житті не почувався він таким запеклим противником війни. Він поминув непорушного вартового в будці. Борис крадькома зиркнув на нього, і мужність його раптом покинула. "Лайно!" — подумалося йому. Та він уже зважився, він од ніг до голови був охоплений тією лютою рішучістю: насилу переступаючи неслухняними ногами, він увійшов до казарми. Небо сяяло, легенький вітерець доносив до цих далеких передмість пахощі моря. "Як шкода, — подумав Борис, — як шкода, що така гожа днина!" Біля дверей комісаріяту туди-сюди походжав поліцай. Філіп дивився на нього; він почувався геть покинутим, і йому було холодно; щока і верхня губа боліли. Це буде безславне страдництво. Безславне і безрадісне: камера, а потім одного ранку шибениця в донжоні Венсенської вежі; ніхто про це не дізнається: всі вони відштовхнули його.
— Де комісар поліції? — поспитався він.
Поліцай глянув на нього.
— На другому поверсі.
Я буду своїм власним свідком, буду звітувати лише перед собою.
— Де записуються в добровольці?
Двоє вояків перезирнулися, і Борис відчув, як щоки його зашарілися. "Гарна ж у мене мармиза", — подумалося йому.
— Будинок у глибині двору, перші двері ліворуч.
Борис недбало відсалютував двома пальцями і твердою ходою перетнув двір; та він думав собі: "В мене дурнуватий вигляд", і це гнітило його. "Вони, либонь, аж лягають од реготу, — думалося йому. — Чолов'яга, який сам сюди прийшов, ніхто його в шию не гнав — це ж для них комедія та й годі!" Філіп стояв на повному світлі, дивився в очі невисокому добродієві з орденами, квадратною щелепою й думав про Раскольнікова.
— Ви комісар?
— Я його секретар, — відказав добродій.
Філіпові тяжко було говорити через набряклу губу, та голос його був ясний. Він ступнув уперед.
— Я ухиляюся від призову, — твердо сказав він. — І користуюся фальшивими документами.
Секретар уважно глянув на нього.
— Сідайте, — ввічливо сказав він.
Таксі їхало до Східного вокзалу.
— Ви запізнюєтеся, — сказала Ірена.
— Ні, — відказав Матьє, — якраз устигаю. — І задля пояснення докинув: — У мене була дівчина.
— Дівчина?
— Вона приїхала з Лаона, щоб побачитися зі мною.
— Вона кохає вас?
— Та ні.
— А ви кохаєте її?
— Ні, я залишаю їй своє помешкання.
— Добра дівчина?
— Ні, — відказав Матьє. — Недобра. Але й не погана.
Вони замовкли. Таксі минало Центральний ринок.
— Тут, тут, — раптом озвалася Ірена. — Це тут було!
— Так.
— Вчора це було. Боже милий! Так давно...
Вона відкинулася в глибину таксі, щоб дивитися через слюду.
— Кінець, — сказала вона, випроставшись.
Матьє не відповів. Він думав про Нансі: йому ніколи не доводилося там бути.
— А ви не дуже схильні до балачок, — сказала Ірена. — Проте мені з вами не нудно.
— Раніше я забагато балакав, — сказав Матьє. І обернувся до неї. — Що ви будете робити сьогодні ввечері?
— Нічого, — відказала Ірена. — Я ніколи нічого не роблю: мій старий утримує мене.
Таксі зупинилося. Вони вийшли, й Матьє заплатив.
— Не люблю вокзалів, — сказала Ірена. — Вони такі зловісні.
Вона раптом просунула свою руку йому під лікоть. Вона йшла поруч, мовчазна і звична: йому здавалося, ніби він знає її вже десять років.
— Мені треба взяти квиток.
Вони пройшли крізь натовп. То був цивільний натовп, мовчазний і повільний, там було декілька солдатів.
— Ви знаєте Нансі?
— Ні, — відказав Матьє.
— А я знаю. Скажіть, куди ви їдете.
— Авіяційні казарми Есе-ле-Нансі.
— Я знаю, — сказала Ірена. — Знаю.
Чоловіки з торбами стояли в черзі біля каси.
— Хочете, я куплю вам газету, поки стоятимете в черзі?
— Ні, — стискаючи її руку, відказав він. — Залишайтеся зі мною.
Вона задоволено усміхнулася йому. Вони потроху посувалися.
— Есе-ле-Нансі.
Він простягнув своє військове посвідчення, і касир дав йому квиток. Він обернувся до неї.
— Проведіть мене до виходу. Але мені не хотілося б, щоб ви йшли на перон.
Вони трохи пройшли і зупинилися.
— Що ж, прощавайте, — сказала вона.
— Прощавайте, — сказав він.
— Все тривало тільки одну ніч.
— Авжеж. Але ви будете єдиним моїм спогадом про Париж.
Він поцілував її. Вона запитала його:
— Ви писатимете мені?
— Не знаю, — відказав Матьє.
Якусь мить він мовчки дивився на неї, а потім пішов.
— Гей! — гукнула вона йому.
Він обернувся. Вона всміхалася, та губи її тремтіли.
— Я навіть не знаю вашого імени.
— Мене зовуть Матьє Делярю.
— Увійдіть.
Він сидів на ліжку в піжамі, як завжди гарно причесаний, як завжди вродливий, і їй подумалося, чи не надіває він на ніч сіточку для волосся. В його кімнаті пахнуло одеколоном. Він розгублено глянув на неї, хутко взяв окуляри на нічному столику і надів їх.
— Івіш!
— А певно! — добротливо відказала вона.
Вона сіла на краєчку ліжка й усміхнулася йому. Потяг до Нансі вирушав зі Східного вокзалу; в Берліні, може, допіру злетіли бомбардувальники. "Я хочу розважатися! Хочу розважатися!" Вона роззирнулася довкруг себе: це готельний покій, бридкий і багатий. Бомба проб'є покрівлю і стелю п'ятого поверху: я тут помру.
— Я й не сподівався побачити вас знову, — з гідністю сказав він.
— А чому? Тому що ви поводили себе як бидло!
— Ми були напідпитку, — сказав він.
— Я була напідпитку, бо дізналася, що провалилася на іспитах. А от ви не пили: ви хотіли затягти мене до своєї кімнати, чатували на мене.
Він геть розгубися.
— І ось я у вашій кімнаті, — сказала вона. — Ну?
Він почервонів мов буряк.
— Івіш!
Вона зареготалася йому в обличчя.
— А ви не такий і бридкий.
Настала довга мовчанка, потім незграбна рука легенько доторкнулася до її стану. Бомбардувальники перелетіли через кордон. Вона реготалася до сліз: принаймні не помру незайманкою.
— Це місце вільне?
— Угу! — буркнув гладкий дідуган.
Матьє поставив свого наплічника на багажну полицю й сів. Купе було повне; Матьє спробував було розгледіти своїх попутників, та було ще темно. Якусь хвилю він сидів непорушно, а потім потяг сіпнуло, і він рушив з місця. Матьє здригнувся від радости: кінець. Завтра Нансі, війна, страх, може, і смерть, свобода. Побачимо, подумалося йому. Побачимо. Він сягнув до кишені, щоб дістати люльку, і в пальцях зашурхотів конверт: то був Даніелів лист. Він хотів було знову покласти його до кишені, та йому зробилося немовби соромно: все-таки треба було його прочитати. Він натоптав люльку, запалив її і дістав з конверта сім густо списаних рівним почерком листків без жодних закреслень. "Він писав його з чернеткою. Який же він довгий", — тоскно подумалося йому. Він прочитав:
"Любий мій Матьє.
Добре уявляю собі твій подив і глибоко почуваю, наскільки недоречне це послання. Врешті, я й сам не знаю, чому звертаюся до тебе: напевне, шлях до гріха так само крутий і слизький, як і шлях до покути. Коли в червні я відкрив тобі один мальовничий аспект своєї натури, то цим, либонь, учинив із тебе свою довірену особу. Я мусив би пошкодувати за цим, бо пропускаючи крізь тебе всі події свого життя, я спонукав би тебе до активної ненависти, і мене це гнітило б, а для тебе воно було б згубним. Ти, либонь, гадаєш, що я пишу ці рядки з якоюсь посмішкою. Вже декілька днів на душі моїй лежить якась олив'яна легкість — вибач, якщо це словосполучення прикро вразило тебе, — тож ця Посмішка дарована мені як особлива ласка. Втім, облишимо це, тому що я писатиму тобі не про своє повсякдення, а про надзвичайну подію в моєму житті, тож, гадаю, реальною вона для мене стане лише тоді, якщо й для інших існуватиме так само, як і для мене.