Рогачки затримали б наступ кавалерії, а проти артилерії слід би під прикриттям он того ліска збудувати редути. Крім того, велику роль у сковуванні просування ворога відіграли б сильні групи нальотииків, що діяли б із за-
сідок; оці ж хижі, належно обнесені частоко-
лом та обкопані ровами, могли б теж чудово
прислужитися справі оборони. "
— Ф'ю-ю-у, квартирмейстере! — аж присвиснув Кеп.— А хто ж вам у біса дасть стільки вояків для здійснення такого грандіозного плану?
— Зрозуміло хто — король, добродію Кепе. Він затіяв цю війну, то хай і несе весь її тягар.
— Але ж нас тільки шестеро! Отже ваш план гарний лише на словах. Що ж, ми вас пошлемо до берега, щоб ви перешкодили висадці десанту; Мейбл иалітатиме па ворога з засідки (принаймні язиком); солдатку поставимо проти кавалерії за рогачку; капрал оборонятиме рови й вали навколо цитаделі; три вояки займуть п'ять хиж, а я займу позицію в блокгаузі. Ф'ю-ю-у, гарно ви малюєте, поручнику! Вам би малярем бути, а не у війську служити.
— Ну, я тільки прямо й відверто виклав усе, як воно б мало бути. А що у нас нема потрібних сил для здійснення цього плану, то не я в тім винен, а міністри його величності короля.
— А якщо ворог і справді з'явиться,— не втерпіла й Мейбл, що, пам'ятаючи, яка в неї гостя сидить у хаті, тепер з особливим інтересом прислухалася до розмови,— що нам і справді робити?
— Я радив би, чарівна Мейбл, здійснити той самий маневр, який приніс таку заслужену славу Ксенофонтові
1 Ксенофонт (прибл. 430—355 рр. до н. е.) — стародавній грецький історик, який описав відступ через Малу Азію десяти тисяч грецьких найманців претендента на перський престол Кіра Молодшого.
2 Лорд Стер (1673—1747) — шотландський генерал, що відзначився у військових походах знаменитого англійського полководця графа Мальборо (1650—1722) — переможця французів у війні за іспанські володіння. **
— Наскільки я дібрала з вашого натяку, ви, здається, маєте па увазі відступ?
— Ваш природжений розум, юна моя леді, точно спровадив вас на мою думку. Я певен, що ваш високошановний батько дав капралові деякі вказівки з приводу того, що робити і як захищатися, коли нападуть французи. Та шановний сержант, хоч він і ваш батько і вояк, рівного якому взагалі чи знайдеш, одначе він не великий лорд Стер чи граф Мальборо2. Я аніскільки не згперечую заслуг сержанта у своєму ділі, але в той же час не схильний і перебільшувати його чесноти, хоч якими б великими вони були, й прирівнювати його до тих, хто, може, й не набагато, але все-таки вищий за нього рангом. Сержант Дангем, віддаючи ці розпорядження, радився скорше зі своїм серцем, аніж зі своїм розумом, а якщо форт упаде, винен буде той, хто його тут поставив, а не той, хто його захищав. І хоч яке було б рішення захисників, добрий командир, на випадок висадки французів та їхніх союзників, завжди повинен передбачати й можливість відступу. Тому я радив би добродієві Кепу, адміралові нашого флоту, держати напоготові шлюпку, щоб у разі скрути можна було евакуюватися звідси. На залишеному для нас човні велике вітрило, і якщо його підвести ось сюди й замаскувати за тими он кущами, то можна буде зручно й швидко зійти на борт і відпливти. Як ви й самі, чарівна Мейбл, напевне, згодитеся, звідси до протоки між двома найближчими островами щонайбільше ярдів п'ятдесят, і досить лише туди допливти, як нас уже не видко буде тим, що тут висадяться.
— Все воно ніби й так, містере М'юре, але ж французи й самі можуть підпливти саме з цього боку? Якщо з цього острова так зручно евакуюватися, на нього, мабуть, не менш зручно й висаджуватися.
— Не такі вже вони метиковані, щоб до цього дійти,— заперечив М'юр, якось крадькома й трохи стурбовано озираючись довкола.— У них не вистачить клепки дійти до цього. Ваші французи взагалі все роблять не з тієї руки і на галай-балай, отже їх можна чекати, якщо вони ще взагалі сюди прийдуть, лише он з того боку острова.
Далі розмова набрала зовсім недоладного характеру, хоча й велася в основному довкола можливої висадки ворога і способів найкращої відсічі.
До всього цього Мейбл майже не прислухалася, хоч її дещо й здивувало те, що поручник М'юр, котрого взагалі вважали хоробрим офіцером, відверто пропонував відступ, який здавався їй подвійним злочином, адже з захистом острова була пов'язана честь її батька. Проте думки Мейбл були настільки зайняті її гостею, що вона, скориставшись першою нагодою, встала з-за столу й хутенько шаснула назад до своєї хатини. Замкнувши добре двері й затягнувши запоною єдине віконце, Мейбл провела Червневу Росу, чи просто Росу, як її звичайно називали по-англійському, у внутрішню кімнатку, лагідно заспокоюючи її.
— Я рада тебе бачити, Росо,— промовила Мейбл з притаманною їй лагідністю, люб'язно усміхаючись.— Дуже тебе рада бачити... Але що привело тебе сюди і як ти могла відшукати наш острів?
— Балакай не швидко,— відказала Роса, відповідаючи усмішкою на усмішку й потискуючи маленьку ручку Мейбл своєю шкарубкою від праці, але не більшою рукою.— Балакай повільніше... Так — дуже швидко.
Мейбл, намагаючись погамувати своє нетерпіння, повторила свої запитання так повільно й виразно, що та все второпала.
— Роса—друг,— відповіла індіянка.
— Я вірю тобі, Росо... від щирого серця вірю, але що це має спільного з тим, що ти сюди прийшла?'
— Друг прийти бачити друг,— відповіла Роса, щиро усміхаючись їй в обличчя.
— Мабуть, тут є ще якась причина, Росо,
а то ти навряд чи наважилася б, та ще й сама... Адже ж ти сама, Росо?
— З Роса тільки ти, більш ніхто. Роса припливти сама, на пірога.
— Сподіваюся, що це так... гадаю, що це так... ні, я впевнена, що це так. Адже ти не зрадиш мене, Росо?
— Що таке — "зрадиш"?
— Ну, ти не скажеш, де я, французам... ірокезам... Гострій Стрілі?
Іидіяпка рішуче похитала головою.
— Ти не захочеш продати мій скальп? Замість відповіді Роса обхопила тоненьку
талію Мейбл і притиснула її до себе з такою ніжністю, що в нашої героїні від розчулення аж сльози виступили на очах. Цей безмовний прояв непідробних жіночих пестощів з боку індіянки не міг не розтопити останніх крижинок недовіри в душі щиросердої ровесниці, і Мейбл у відповідь теж притиснула її до грудей. Затим, відсторонивши трішки від себе індіянку, вона поклала їй на плечі руки і, дивлячись прямо в вічі, продовжувала свої розпити.
— Якщо Роса має щось сказати своїй подрузі, хай каже відверто,— вела далі Мейбл.— Мої вуха відкриті.
— Роса боятися: Гостра Стріла тоді убиті і її.
— Але ж він ніколи не довідається про це,— сказала Мейбл і почервоніла за ці слова по самі вуха: адже вона відчула, що умовляє дружину лукавити перед своїм чоловіком.— Я хочу сказати, що Мейбл не скаже йому нічого.
— Він заганяти томагавк у голову Рос,и.
— Цьому ніколи не бути, люба Росо! Я б краще погодилася, щоб ти нічого взагалі не розповідала, ніж наражала себе на таку небезпеку.
— Блокгауз — гарне місце спати... гарне місце там бути.
— Ти хочеш сказати, Росо, що можна врятуватися, коли я перейду в блокгауз? Напевне, Гостра Стріла таки не розсердиться на тебе за те, що ти мені це сказала. Він не може бажати мені великого зла, бо я ніколи і нічого поганого йому не заподіяла.
— Гостра Стріла не бажати ніяке зло блідочолій красуні,— відповіла Роса, відвертаючись, і хоч голос її був і далі лагідний та м'який, як звичайно в іпдіянських дівчат, він зненацька став тихим і жалібним, а потім аж затремтів: — Гостра Стріла кохати блідо-чола дівчина...
Почувши ці слова, Мейбл, сама не тямлячи чому, вся зашарілася і через свою природжену делікатність навіть перестала розпитувати. Проте їй необхідно було знати більше, бо слова індіянки пробудили в ній підозру, і вона відновила свої розпити знову.
— У Гострої Стріли нема підстав кохати чи ненавидіти мене,— сказала Мейбл.— Хіба він не з тобою?
— Чоловік завжди біля дружини, тут,— сказала Роса, прикладаючи руку до серця...
— Прекрасне створіння! Але скажи: треба мені переходити до блокгауза сьогодні... вже зранку, зараз?
— Блокгауз — дуже добре, добре для скво. Блокгауз — скальп не знімати.
— Боюся, що я надто вже добре зрозуміла тебе. Може, ти хотіла б зустрітися з моїм батьком?
— Він тут не є, пішов.
— Ти цього не можеш знати, Росо. Глянь, на острові повно його солдатів.
— Не повно — пішов...— Тут індіянка підняла чотири пальці: — Стільки червоні мундири.
— А Слідопит... Може, хочеш побачити Слідопита?.. Він побалакав би з тобою ірокезькою мовою.
— Мова пішла з ним,— відповіла Роса й голосно засміялася.— Мова пішла з його язиком.
Дитячий сміх індіянки був такий ніжний і такий заразливий, що Мейбл мимохіть і сама засміялася, хоча їй було далеко не до сміху після всього того, що вона почула.
— Ти, Росо, здається, все про нас знаєш чи принаймні хочеш показати, що знаєш. Але якщо тут нема Слідопита, то тут є Прісна Вода і ти можеш з ним побалакати французькою мовою. Може, побігти і привести його сюди, щоб він побалакав з тобою?
— Прісна Вода теж поїхав, тільки серце тут, ось тут.— По цих словах індіянка знову засміялася і, відвівши погляд, ніби не бажаючи засоромити співрозмовницю, приклала руку до грудей Мейбл.
Нашій героїні доводилося не раз чув'ати про незвичайну проникливість індіян, про їхню дивовижну здатність помічати все довкола саме тоді, коли вони, здавалося б, взагалі ні на що не звертають уваги; проте вона ніколи й підозрювати не могла, що їхня розмова може раптом набрати такого непередбаченого напрямку. Бажаючи змінити її і водночас палаючи від нетерпіння вивідати, наскільки велика є небезпека, що, можливо, вже нависла над їхньою залогою, Мейбл підвелася з табуретки й відійшла від Роси, буцімто її не дуже цікавило посвячення у таємниці, що їх знала індіянка. Таким робом Мейбл сподівалася більше вивідати про те, що її цікавило, а разом з тим, по можливості, уникнути й делікатних натяків індіянки, які щойно примусили Мейбл так зніяковіти.
— Тобі, Росо, видніше, що можна й чого не треба мені казати,— промовила Мейбл,— але, сподіваюся, ти мене все-таки любиш настільки, що скажеш принаймні те, що мені треба знати. Мій, дорогий дядечко теж тут, на острові, і якщо ти мені друг, то ти друг чи треба,' щоб була другом і моєму дядечкові, і ми вдвох довіку тебе не забудемо, коли вернемося до Освего.
— Хтозна...