Майстер і Маргарита

Михайло Булгаков

Сторінка 67 з 76

Око Воланда горіло так само, як одне з таких вікон, хоча він стояв спиною до заходу.

Але тієї миті щось змусило Воланда відволіктися від міста і звернути свою увагу на круглу вежу, яка була в нього за спиною на даху. Зі стіни її вийшов обірваний, закаляний глиною понурий чоловік у хітоні, в саморобних сандаліях, чорнобородий.

— Ба! — вигукнув Воланд, глузливо дивлячись на приходня. — Якнайменше можна було сподіватися тебе тут! Ти з чим приходиш, незваний, але передбачений госте?

— Я до тебе, дух зла і володар тіней, — відповів приходень, з-під лоба неприязно дивлячись на Воланда.

— Якщо ти до мене, то чому ж ти не здоровиш мене, колишній збирачу податків? — заговорив Воланд суворо.

— Тому що я не хочу, щоб ти був жив-здоров, — відповів зухвало приходень.

— Але тобі доведеться змиритися з цим, — заперечив Воланд, і посмішка покривила йому рот, — тільки-но ти ступив на дах, як уже утнув дурницю, і я тобі скажу, в чому вона полягає, — вона в твоїх інтонаціях. Ти вимовив свої слова так, наче ти не визнаєш тіней, а також зла. Чи не зробиш ти ласку розкинути розумом над питанням: що б утворювало твоє добро, якби не існувало зла, і як би виглядала земля, коли б з неї пощезали тіні? Адже тіні утворюються від речей та людей. Ось тінь моєї шпаги. А бувають тіні від дерев і від живих істот. Чи не хочеш ти обідрати всю земну кулю, змівши з неї геть усі дерева та все живе заради своєї примхи втішатися голим світлом? Ти глупак.

— Я не буду сперечатися з тобою, старий софісте, — відповів Левій Матвій.

— Ти не можеш зі мною сперечатися через те, про що я вже згадував: ти — глупак, — відповів Воланд і запитав: — Ну, кажи стисло, не стомлюючи мене, для чого з’явився?

— Він прислав мене.

— Що ж він велів тобі передати, рабе?

— Я не раб, — усе дужче злостячись, відповів Левій Матвій, — я його учень.

— Ми говоримо з тобою різними мовами, як завше, — відгукнувся Воланд, — але речі, про які йдеться, від цього не змінюються. Отже?..

— Він прочитав твір майстра, — заговорив Левій Матвій, — і просить тебе, щоб ти узяв майстра з собою та винагородив його супокоєм. Невже це важко тобі зробити, духу зла?

— Мені будь-що не важко зробити, — відповів Во-ланд, — і це тобі добре відомо. — Він помовчав і додав: — А що ж ви не берете його до себе, у світло?

— Він не заслужив світла, він заслужив супокій, — печальним голосом проказав Левій.

— Передай, що буде виконано, — відповів Воланд і додав, причому око його спалахнуло: — І мерщій облиш мене.

— Він просить, щоб ту, котра любила та страждала через нього, ви взяли б також, — вперше благально звернувся Левій до Воланда.

— Без тебе ми ніяк не здогадалися б про це. Йди геть.

Левій Матвій після цього зник, а Воланд прикликав до себе Азазелло і наказав йому:

— Лети до них і все влаштуй.

Азазелло облишив терасу, і Воланд лишився сам. Але самотність його не була тривалою. Пролунали на плитах тераси кроки та голоси, і перед Воландом постали Коров’єв і Бегемот. Але тепер примуса з товстуном не було, а обтяжений він був іншими речами. Так, під пахвою в нього був невеличкий краєвид у золотій рамі, через руку було перекинуто кухарський напівобгорілий халат, а в другій руці він тримав цілу сьомгу в шкурі й з хвостом. Від Бегемота і Коров’єва тхнуло паленим, пика Бегемота була в сажі, а кепка наполовину обгоріла.

— Салют, мессіре, — прокричала невтомна пара, і Бегемот замахав сьомгою.

— Ну й гарні, — сказав Воланд.

— Мессіре, уявіть, — загорлав збуджено і радісно Бегемот, — мене мародером обізвали!

— Висновуючи з принесених тобою речей, — відповів Воланд, позираючи на краєвид, — ти і є мародер.

— Чи вірите, мессіре... — задушевним голосом розпочав Бегемот.

— Ні, не вірю, — стисло відповів Воланд.

— Мессіре, присягаюсь, я робив героїчні спроби врятувати те, що було можливо, і оце все, що пощастило відстояти.

— Ти краще скажи, від чого Грибоєдов загорівся? — спитав Воланд.

Обоє, і Коров’єв і Бегемот, розвели руками, підняли очі до неба, а Бегемот гукнув:

— Не збагну! Сиділи мирно, тихо-спокійно, закусювали...

— І раптом — трах, трах! — підхопив Коров’єв. — Стрілянина! Стерявшись від страху, ми з Бегемотом пустилися бігти на бульвар, переслідувачі за нами, ми метнулися до Тімірязєва!..

— Але почуття обов’язку, — прилучився Бегемот, — побороло наш ганебний страх, і ми повернулися!

— О, ви повернулися? — сказав Воланд. — Безперечно, тоді будівля згоріла дощенту.

— Дощенту! — гірко потвердив Коров’єв. — Тобто буквально, мессіре, дощенту, як ви зводили влучно висловитися. Самі головешки!

— Я кинувся, — розповідав Бегемот, — у залу засідань, — це ту, з колонами, мессіре, — розраховуючи витягнути щось вартісне. О, мессіре, моя дружина, якби лишень вона в мене була, двадцять разів могла позостатися вдовою! Але, на щастя, мессіре, я нежонатий, і скажу вам напрямки — щасливий, що не жонатий. О, мессіре, чи можна проміняти парубоцьку волю на гнітюче ярмо!

— Знову почалася якась нісенітниця, — завважив Воланд.

— Слухаюсь і продовжую, — відповів кіт, — так, ось краєвид. Більше нічого неможливо було винести із зали, полум’я вдарило мені в обличчя. Я побіг до комори, врятував сьомгу. Я побіг на кухню, врятував халат. Я гадаю, мессіре, що зробив усе, що міг, і не збагну, чим пояснити скептичний вираз на вашому обличчі.

— А що робив Коров’єв у той час, коли ти мародерствував? — спитав Воланд.

— Я допомагав пожежникам, мессіре, — відповів Коров’єв, показуючи на розірвані штани.

— О, якщо так, то, безперечно, доведеться будувати нову споруду.

— Вона буде зведена, мессіре, — відгукнувся на його слова Коров’єв, — смію запевнити вас у цьому.

— Ну, що ж, лишається побажати, щоб вона була краща колишньої, — зазначив Воланд.

— Так і буде, мессіре, — сказав Коров’єв.

— Вже ви вірте мені, — докинув кіт, — я справжнісінький пророк.

— У всякому разі, ми повернулися, мессіре, — доповідав Коров’єв, — і чекаємо ваших вказівок.

Воланд підвівся зі свого табурета, підійшов до балюстради і довго, мовчки, сам, повернувшись спиною до свого почту, дививсь у далину. Потім він відійшов від краю, знову опустився на свій табурет і сказав:

— Вказівок жодних не буде — ви зробили все, що могли, і більше ваших послуг я поки що не потребую. Можете відпочивати. Зараз почнеться гроза, остання гроза, вона довершить усе, що треба довершити, і ми вирушимо в дорогу.

— Дуже добре, мессіре, — відповіли обидва блазні і пішли кудись за круглу центральну вежу посередині тераси.

Гроза, про яку казав Воланд, уже громадилася на виднокрузі. Чорна хмара піднялася на заході й до половини відрізала сонце. Згодом вона накрила його все. На терасі війнуло прохолодою. Ще по якійсь хвилині стало темно.

Ця пітьма, що надійшла із заходу, накрила величезне місто. Пощезали мости, палаци. Все зникло, ніби цього ніколи не було на світі. Через усе небо перебігла одна вогненна нитка. Потім місто струснув удар. Він повторився, і почалася гроза. Воланд перестав бути видимим у її млі.

Розділ 30

ПОРА! ПОРА!

— Ти знаєш, — казала Марґарита, — саме як ти заснув учора вночі, я читала про пітьму, яка прийшла з Середземного моря... і ці ідоли, ой, золоті ідоли!! Вони чомусь мені весь час не дають спокою. Мені здається, що й зараз буде дощ. Ти відчуваєш, як війнуло прохолодою?

— Все це гарно та любо, — відповідав майстер, палячи та розбиваючи дим рукою, — і ці ідоли, бог з ними... але що воно далі буде, незмога збагнути!

Розмова ця велася, як сідало сонце, саме тоді, коли до Воланда з’явився на терасі Левій Матвій. Віконце до підвалу було відчинене, і якби хто заглянув у нього, він подивував би тому, як чудернацьки виглядають бесідники. На Марґариті просто на голе тіло був нап’ятий чорний плащ, а майстер був у своїй лікарняній білизні. Було це так тому, що Марґариті зовсім нічого було зодягти, позаяк усі її речі лишилися на віллі, й хоча вілла та була дуже недалечко, безперечно, не могло бути і мови про те, щоб піти туди і взяти свої речі. А майстер, усі костюми якого віднайшли в шафі, наче він нікуди і не відлучався, просто не хотів одягатися, розгортаючи перед Марґаритою) ту думку, що ось-ось має подіятися якесь несосвітенне казна-що. Правда, він уперше поголився, рахуючи з тієї осінньої ночі (в клініці борідку йому підстригали машинкою).

Кімната теж виглядала дивно, і щось збагнути в хаосі її було вельми важко. На килимі лежали рукописи, вони ж були на дивані. Валялася якась книжка горбом на кріслі. А на круглому столі було наставлено обід, і серед закусок стояло кілька пляшок. Звідки взялися ці наїдки та напої, було невідомо ані Марґариті, ані майстрові. Прокинувшись, вони все це застали вже на столі.

Проспавши до суботнього заходу сонця, і майстер, і його подруга почувалися в добрій силі й лише одне давалося взнаки після вчорашніх пригод — у обох трохи нило в лівій скроні. З боку психіки в обох зайшли дуже поважні зміни, в чому переконався б кожен, хто міг би підслухувати розмову в підвальній квартирі. Ате підслуховувати цілковито не було кому. Дворик цей тим і був принадним, що завжди він був порожнім. Липи і верба, які з кожним днем закучерявлювалися все дужче зеленню, за вікном точили весняні пахощі, а вітерець, що починав зриватися, заносив їх у підвал.

— Ух ти чорт! — несподівано вигукнув майстер. — Це тільки подумати... — він загасив у попільничці недопалок і затиснув голову руками. — Ні, послухай-но, ти розумна людина і божевільною не була... Ти справді переконана в тому, що ми вчора були в сатани?

— Цілком серйозно, — відповіла Марґарита.

— Певно, певно, — насмішкувато сказав майстер, — отож тепер маємо замість одного варіята — двох! ї чоловіка й жінку! — Він здійняв руки до неба і закричав: — Ні, це чорт знає що таке, чорт, чорт, чорт!

Замість відповіді Марґарита впала на диван, зареготала, задриґала босими ногами і лише згодом вигукнула:

— Ой, не можу! Ой, не можу! Ти тільки поглянь, на що ти схожий!

Відреготавши, доки майстер засоромлено підсмикував лікарняні кальсони, Марґарита споважніла.

— Ти зараз мимоволі сказав правду, — заговорила вона, — чорт знає що таке, і чорт, повір мені, все залагодить! — Очі її враз спалахнули, вона схопилася на ноги, затанцювала на одному місці і зачала гукати: — Яка я щаслива, яка я щаслива, що пристала до нього в спілку! О дияволе, дияволе!..

64 65 66 67 68 69 70