Вона завжди пам'ятала, що панні з її ім'ям не личить виявляти свої почуття, навіть з приводу банкрутства. Та хоч як вона панувала над собою, Миколай помітив, що вона хвилюється (на обличчі їй враз з'явились червоні плями), і ще раз стиха промовив:
– Мабуть, усе скінчилося, бо пан…теє…
Панна Ізабелла нахмурила своє прекрасне чоло і міцно причинила за собою двері кабінету.
– Ну, як, лапа? – спитала вона, неприємно вражена його почервонілими очима.
– Нещастя… ми – злидні!.. – відповів пан Томаш, насилу знімаючи капелюха. – Я втратив тридцять тисяч карбованців…
Панна Ізабелла зблідла й сіла на шкіряну канапку.
– Підлий жид, лихвар, залякав конкурентів, підкупив адвоката, і от…
– Так у нас уже нічого нема?.. – прошепотіла вона.
– Як то нічого?.. У нас є тридцять тисяч карбованців, а на них десять тисяч карбованців процентів… Той шановний Вокульський… Я навіть не знав, що є такі шляхетні люди… А якби ти знала, як він сьогодні мене лікував…
– Чому лікував?
– У мене був невеликий припадок від спеки й роздратовання…
– Який припадок?
– Кров ударила мені в голову… але це вже минулося… Підлий жид… Ну, але Вокульський, кажу тобі, це не людина, а просто ангел…
І він заплакав.
– Папа, що з тобою?.. Я пошлю за лікарем!.. – крикнула панна Ізабелла, стаючи навколішки перед кріслом.
– Нічого, нічого… заспокойся. Я тільки подумав, що коли б я вмер, то Вокульський був би єдиною людиною, якій ти могла б вірити.
– Не розумію…
– Ти хотіла сказати, що не впізнаєш мене, правда?..
Тебе дивує те, що я міг би довірити твою долю купцеві?..
Але бачиш, коли в біді одні заповзялися проти нас, а другі залишили нас, він один поспішив нам на допомогу, а може, навіть врятував мені життя… Ми, апоплектики, часом дуже близько проходимо біля смерті… Отож, коли він приводив мене до пам'яті, я й подумав: хто б міг так щиро потурбуватись про тебе? Адже ні Йоася, ні Гортензія і ніхто… Опікуни знаходяться тільки у багатих сиріт…
Панна Ізабелла помітила, що батькові полегшало, встала з колін і сіла на канапі.
– Скажи, папа, яку ж роль ти призначаєш тому опікунові? – холодно спитала вона.
– Роль?.. – повторив пан Ленцький, пильно дивлячись на неї. – Роль… порадника… друга дому… опікуна… Опікуна того хоч невеликого майна, що тобі залишилося б.
– О, з цього погляду я вже давно оцінила його. Він енергійний і відданий нам… А втім, усе це не має значення… – додала вона, трохи помовчавши. – Як же скінчилась справа з будинком?
– Я ж кажу як. Падлюка жид дав дев'яносто тисяч, отже, нам залишилося тридцять. А оскільки шановний Вокульський платитиме мені за них десять тисяч… Тридцять три проценти, уяви собі!
– Як то тридцять три? – перебила панна Ізабелла. – Десять тисяч – це десять процентів.
– Та ні ж бо! Десять від тридцяти – це значить тридцять три проценти. Адже "проценти" означає pro centum – за сто, тобто сота частина, розумієш?
– Не розумію, – відповіла панна Ізабелла, хитаючи головою. – Я розумію, що десять – це є десять, але якщо купецькою мовою десять називається тридцять три, то нехай буде так.
– Бачу, що не розумієш. Я пояснив би тобі зараз, але такий стомлений, що трохи посплю.
– Може, послати за лікарем? – спитала панна Ізабелла, встаючи з канапи.
– Боже борони! – вигукнув пай Томаш і замахав руками. – Якби я звертався до лікарів, то, напевне, вже не жив би.
Панна Ізабелла не наполягала. Вона поцілувала батька в руку і в лоб і пішла в будуар, глибоко задумавшись.
Неспокій про наслідки торгів, що мучив її кілька днів, тепер безслідно зник. Виявляється, у неї ще є десять тисяч карбованців процентів на рік і тридцять тисяч готівки!.. Отже, можна буде поїхати в Париж на виставку, потім, може, в Швейцарію, а взимку знову в Париж. Ні!.. На зиму вона повернеться в Варшаву, щоб відновити прийом гостей. І якщо трапиться якийсь багатий чоловік, не старий і не бридкий (як от барон або маршалок, бр!..), не парвеню і не дурень (може бути навіть дурнем – в їхньому товаристві розумний тільки Охоцький, та й той дивак!)… Якщо трапиться такий чоловік, вона, нарешті, наважиться остаточно… "Носиться папа з тим Вокульським, – думала панна Ізабелла, ходячи по своєму будуару. – Вокульський може бути добрим порадником, управителем, зрештою, опікуном маєтку… Але моїм опікуном може стати тільки князь, до речі, він наш родич і давній друг нашої родини…"
Вона все ходила сюди й туди по кімнаті з схрещеними на грудях руками. І раптом їй спало на думку: чого це батько так розчулився сьогодні з приводу Вокульського?
Якою ж чарівничою силою орудує цей чоловік, що завоював усіх людей з її товариства, а тепер здобув і останню позицію – її батька!.. Батько, пан Томаш Ленцький, плакав! Він, з очей якого від дня смерті матері не скотилася жодна сльоза… "Проте треба сказати, що він – дуже добра людина, – визнала панна Ізабелла в думці. – Россі не був би такий задоволений Варшавою, якби не чуйність Вокульського.
Але моїм опікуном, навіть в разі нещастя, він не буде.
Щодо майна, будь ласка, нехай ним порядкує; але опікуном!.. Батько, мабуть, дуже заслаб, коли йому спадають на думку такі комбінації".
О шостій вечора панна Ізабелла була в вітальні й почула в передпокої дзвінок, а потім нетерплячий голос Миколая:
– Я ж казав, приходьте завтра: сьогодні пан хворий.
– А що робити, коли пан, як тільки має гроші, то хворий, а як здоровий, то не має грошей?.. – відповів другий голос з легким єврейським акцентом.
В цей час у передпокої зашелестіла жіноча сукня й почувся голос панни Флорентіни:
– Тихо!.. Ради бога, тихо! Приходьте завтра, пане Шпігельман… Ви ж знаєте, що гроші є…
– Саме через те я і приходжу сьогодні вже третій раз.
А завтра прийдуть інші, і мені знов доведеться ждати…
Кров ударила в голову панні Ізабеллі. Сама не знаючи, що робить, вона швидко вийшла в передпокій.
– Що тут робиться? – спитала вона панну Флорентіну.
Миколай знизав плечима і нечутно вийшов у кухню.
– Це я, панно графівно… Давид Шпігельман, – відповів низенький чоловік з чорною борідкою і в чорних окулярах. – У мене до пана графа, є невелике діло…
– Дорога Бельцю… – почала панна Флорентіна, намагаючись вивести кузину.
Але панна Ізабелла вирвала руку і, помітивши, що батьків кабінет вільний, сказала Шпігельманові зайти до нього.
– Опам'ятайся, Бельцю, що ти робиш?.. – умовляла її панна Флорентіна.
– Хочу нарешті знати правду, – сказала панна Ізабелла. Вона зачинила двері кабінету, сіла в крісло і, дивлячись Шпігельманові в окуляри, запитала:
– Яке у вас діло до мого батька?
– Пробачте, панно графівно, – відповів Шпігельман, кланяючись, – діло у мене дуже маленьке. Я тільки хочу одержати свої гроші…
– Скільки?
– Набереться, мабуть, карбованців з вісімсот…
– Одержите завтра.
– Пробачте, панно графівно, але я вже півроку чую тільки завтра, а не маю ні процентів, ні капіталу.
У панни Ізабелли забило дух і стиснулось серце. Але вона одразу опанувала себе.
– Ви знаєте, що мій батько одержав тридцять тисяч карбованців… Крім того (казала вона, сама не знаючи чому), ми матимемо по десять тисяч на рік. Ви ж розумієте, що ваша невеличка сума пропасти не може.
– Відкіля десять тисяч? – спитав єврей і зухвало підвів голову.
– Як то відкіля? – обурено відповіла вона. – Проценти на наш капітал.
– На тридцять тисяч?.. – недовірливо усміхнувся єврей, вважаючи, що його хочуть обманити.
– Так.
– Перепрошую панну графівну, – іронічно відказав Шпігельман, – я давно маю діло з грішми, але про такий процент не чув. На тридцять тисяч пан граф може одержати три тисячі, та й то на дуже непевну закладну. Але яке мені до цього діло! Я маю одержати свої гроші. Бо завтра прийдуть інші і знов будуть кращі за Давида Шпігельмана, а пан граф як віддасть решту на проценти, то мені знову доведеться рік ждати.
Панна Ізабелла підхопилася з крісла.
– Я вас запевняю, що завтра ви одержите свої гроші! – вигукнула вона, дивлячись на нього з презирством.
– Слово? – спитав єврей, в душі милуючись її вродою.
– Даю слово, що завтра всім буде сплачено… Всім і до копійки!
Єврей низько вклонився і, задкуючи, вийшов з кабінету.
– Побачимо, як панна графівна додержить слова! – сказав він, виходячи.
Старий Миколай був у передпокої і з таким шиком відчинив Шпігельманові двері, що той уже зі сходів крикнув:
– Чого це з таким фасоном, пане камердинере?
Бліда від гніву панна Ізабелла бігла до батькової спальні. Її спинила панна Флорентіна.
– Заспокойся, Бельцю, – казала вона, благально складаючи руки. – Батько такий хворий…
– Я запевнила того чоловіка, що всі борги будуть сплачені, і вони мусять бути сплачені… Хоч би нам довелося відмовитись від поїздки в Париж.
Коли дочка увійшла в спальню, пан Томаш у пантофлях і без сюртука повільно проходжався по кімнаті. Вона помітила, що батько виглядає дуже погано, плечі у нього обвисли, сиві вуса обвисли, навіть повіки обвисли, і весь він по-старечому зігнувся; це спостереження лише спинило її від вибуху, але не від розмови.
– Пробач, Бельцю, що я в такому негліже. Що сталося?..
– Нічого, папа, – БІдповіла вона, стримуючись. – Приходив до нас один єврей…
– А, це, мабуть, отой Шпігельман. Набридлива бестія, мов той комар у лісі!.. – вигукнув пан Томаш, хапаючись за голову. – Нехай прийде завтра…
– Звичайно, що прийде… він і всі інші.
– Добре, дуже добре. Я вже давно хотів з ними розплатитися… Ну, слава богу, що хоч трохи похолоднішало…
Панну Ізабеллу вразив спокій батька і його хворобливий вигляд. Здавалося, що від полудня він на кілька років постарішав. Вона сіла на стілець і спитала ніби між іншим:
– А ти багато винен їм, папа?
– Небагато… дрібниця… дві-три тисячі карбованців.
– Це за ті векселі, про які говорила тітка, що їх у березні хтось викупив?
Пан Ленцький, зупинившись посеред кімнати, клацнув пальцями й вигукнув:
– От тобі й на!.. Про ті я якраз забув, як заорав!..
– Отже, у нас більше боргів, ніж дві-три тисячі?..
– Еге ж, трохи більше… Думаю, тисяч п'ять або шість. Я попрошу шановного Вокульського, він усе влаштує.
Панна Ізабелла мимоволі здригнулася.
– Шпігельман казав, – промовила вона згодом, – що від нашої суми не можна одержати десять тисяч карбованців. Щонайбільше три тисячі, та й то під ненадійну закладну.
– Він правильно казав, – під закладну, але ж торгівля – інша річ.