Кама вихилилась за ним і, розгарячкована, забувши про себе, прислухалася.
Може, через чверть години після того, як пішов Лікон, з боку фігового гаю почувся моторошний жіночий крик. Він повторився кілька разів і стих.
Фінікіянку, замість сподіваної радості, охопив жах. Вона впала на коліна, вдивляючись у темний сад божевільними очима.
Внизу зашелестіли швидкі кроки, зарипіла підпора на ґанку, і в вікні знову з'явився Лікон у темному плащі. Він важко дихав, руки в нього тремтіли.
— Де коштовності?.. — тихо запитав він.
— Дай мені спокій, — відповіла Кама. Грек схопив її за шию.
— Негіднице!.. — крикнув він. — Невже ти не розумієш, що, перше ніж зійде сонце, тебе схоплять, а через два дні задушать.
— Я хвора...
— Де коштовності?
— Там, під ліжком...
Лікон скочив до кімнати, при світлі світильника витяг з-під ліжка важку скриньку, накинув на Каму плащ і потягнув її за руку.
— Ходімо. Де двері, якими входить до тебе цей... цей твій повелитель?
— Залиш мене...
Грек нахилився до неї й зашепотів:
— Ти думаєш, я тебе лишу тут?.. Потрібна ти мені зараз, як та сука, що втратила нюх... Але мусиш іти зі мною... Хай знає твій повелитель, що є хтось кращий за нього... Він викрав жрицю в богині, а я забираю коханку в нього...
— Кажу тобі, що я хвора...
Грек витяг тонкий стилет і приставив їй до шиї. Вона затремтіла й шепнула:
— Вже йду...
Потайними дверима вони вийшли в сад. Від палацу наступника трону до них долинав гомін воїнів, які розпалювали багаття. Подекуди між деревами видно було світло; інколи повз них пробігали слуги царевича. Біля брами їх спинила варта.
— Хто ви?
— Фіви! — відповів Лікон.
Вони вийшли без перешкод на вулицю і зникли в завулках кварталу, де жили в Пі-Басті чужоземці.
За дві години перед світанком у місті заграли, сурми й забили барабани. Тутмос ще міцно спав, коли царевич Рамзес стягнув з нього плащ і гукнув з веселим сміхом:
— Вставай, недремний полководче!.. Вже полки вирушили.
Тутмос сів на ліжку й протер заспані очі.
— А, це ти, володарю? — спитав він позіхаючи. — Ну що, ти виспався?
— Як ніколи! — відповів царевич.
— А я б ще поспав.
Вони викупались, одягли каптани й панцирі й сіли на коней, що рвалися з рук у конюхів.
Незабаром наступник трону з невеликим почтом покинув місто, випереджаючи колони війська, які поволі посувалися дорогою. Ніл дуже розлився, і царевич хотів бути при переправі через канали й броди.
Коли зійшло сонце, останній обозний віз був уже далеко за містом, і достойний номарх Пі-Баста сказав своїм слугам:
— Тепер я йду спати, і горе тому, хто збудить мене до вечірньої учти. Навіть божественне сонце спочиває щодня, а я з першого гатор не лягав спати.
Перше ніж він скінчив вихваляти свою пильність, з'явився поліційний офіцер і попросився до нього на таємну розмову в дуже важливій справі.
— Щоб вас земля поглинула! — буркнув достойний номарх. Проте звелів покликати офіцера і спитав його сердито: — Не могли зачекати кілька годин?.. Що там у вас, Ніл не тече?..
— Сталось велике нещастя! — відповів офіцер. — Убито сина наступника трону.
— Що?.. Як?.. — скрикнув номарх.
— Сина єврейки Сари.
— Хто вбив?.. Коли?..
— Сьогодні вночі.
— Але хто міг це зробити?
Офіцер схилив голову й розвів руками.
— Я питаю тебе — хто вбив? — повторив номарх, швидше вражений, ніж обурений.
— Краще, правителю, сам проведи слідство. Уста мої не повторять того, що чули вуха.
Номарха взяв ще більший переляк. Він наказав привести Сариних слуг і водночас послав по верховного жерця Мефреса. Ментезуфіс, як представник військового міністра, вирушив разом з царевичем.
Незабаром з'явився здивований Мефрес. Номарх повторив йому звістку про вбивство дитини наступника трону й про те, що поліційний офіцер не зважується давати жодних пояснень.
— А свідки є? — спитав верховний жрець.
— Чекають твого повеління, святий отче. Привели Сариного воротаря.
— Ти знаєш, — спитав його номарх, — що дитину твоєї повелительки вбили?
Чоловік упав ниць і відповів:
— Я навіть бачив сам достойне мертве тіло дитини, розбите об стіну, і затримав нашу повелительку, коли вона вибігла з криком у сад.
— Коли ж це сталось?
— Сьогодні опівночі. Відразу після того, як у нашої повелительки був найдостойніший царевич-наступник, — відповів воротар...
— Як? Царевич був уночі у вашої повелительки? — спитав Мефрес.
— Я ж сказав, великий пророче.
— Дивно! — шепнув Мефрес номархові.
Другим свідком була Сарина куховарка, третім — служниця. Обидві доводили, що опівночі наступник трону заходив до Сариного покою. Він пробув там з хвилину, потім швидко вибіг в сад, а за ним із страшним криком вискочила Сара.
— Але ж наступник трону цілу ніч не виходив із своєї кімнати в палаці... — сказав номарх.
Поліційний офіцер похитав головою і сповістив, що в передпокої чекають кілька слуг із палацу.
Їх покликали, святий Мефрес сам опитав усіх, і виявилось, що наступник трону не спав у палаці. Він покинув свою опочивальню до півночі і вийшов у сад; повернувся, як перші труби заграли побудку.
Коли вивели свідків і двоє сановників залишились самі, номарх, стогнучи, кинувся на підлогу й сказав Мефресові, що він тяжко хворий і воліє краще вмерти, ніж вести слідство. Верховний жрець був дуже блідий і схвильований, але відповів, що справу про вбивство треба з'ясувати, й іменем фараона наказав номархові, щоб той пішов з ним до Сариного будинку.
До саду наступника трону було недалеко, і обидва сановники незабаром опинились на місці злочину.
Увійшовши в кімнату на другому поверсі, вони побачили Сару, яка стояла на колінах біля колиски, наче годуючи немовля. На стіні й на підлозі червоніли криваві плями.
Номарх відчув таку слабкість, що мусив сісти. Але Мефрес був спокійний. Він підійшов до Сари і, торкнувши. її за плече, сказав:
— Ми прийшли від імені його святості...
Сара раптом зірвалась на ноги і, побачивши Мефреса, скрикнула страшним голосом:
— Прокляття вам!.. Ви хотіли мати єврейського царя! Ось ваш цар! О, чому я, нещасна, послухала ваших зрадницьких порад?..
Вона захиталась і знову припала до колиски, стогнучи:
— Мій синочку... Мій маленький Сеті... Такий був гарний, такий розумний... Щойно простягав до мене рученята... Єгово! — крикнула вона, — поверни мені його, адже ти всевладний! Боги єгипетські — Осіріс, Гор, Ісідо... Ісідо, ти ж сама була матір'ю... Не може бути, щоб на небі ніхто не почув моїх благань... Таке маленьке дитятко... гієна змилосердилася, б над ним...
Верховний жрець узяв її під руки й підвів з колін. Кімнату заповнили поліцейські і слуги.
— Саро, — сказав жрець, — іменем його святості володаря Єгипту взиваю до тебе і наказую тобі: відповідай, хто вбив твого сина?
Сара дивилась поперед себе, як. божевільна, і терла чоло. Номарх подав їй води з вином, а одна із служниць скропила її оцтом.
— Іменем його святості, — повторив Мефрес, — наказую тобі, Саро, Назвати ім'я вбивці...
Присутні поточились до дверей, номарх розпачливо затулив собі вуха.
— Хто вбив?.. — мовила Сара здавленим голосом, втупивши погляд в обличчя Мефреса. — Хто вбив, питаєш?.. Знаю я вас, жерці!.. Знаю вашу справедливість...
— І все-таки — хто? — наполягав Мефрес.
— Я!.. — нелюдським голосом крикнула Сара,— Я вбила своє дитя, бо ви зробили його євреєм.
— Це брехня! — просичав жрець.
— Я!.. Я!.. — повторювала Сара. — Гей, люди, ви бачите мене й чуєте! — звернулась вона до свідків. — Знайте, що я вбила... я... я... я... — кричала вона, б'ючи себе в груди.
Почувши це, номарх опам'ятався і співчутливо подивився на Сару. Жінки ридали, воротар витирав сльози. Тільки святий Мефрес стискав посинілі вуста. Нарешті він чітко промовив, дивлячись на поліційних урядовців:
— Слуги його святості, віддаю вам цю жінку, яку ви маєте допровадити в дім суду.
— Але син мій буде зі мною!.. — закричала Сара, кинувшись до колиски.
— З тобою... з тобою, бідна жінко, — відповів номарх і закрив руками обличчя.
Сановники вийшли з кімнати. Поліційний офіцер наказав принести ноші і з виявами найвищої шани провів Сару вниз. Нещасна взяла з колиски заплямований кров'ю згорточок і, не опираючись, сіла в ноші.
Всі слуги пішли за нею до будинку суду.
Коли Мефрес з номархом через сад поверталися додому, начальник поліції схвильовано сказав:
— Жаль мені цієї жінки!..
— Вона справедливо буде покарана... за брехню, — відповів верховний жрець.
— Ти, достойний отче, гадаєш...
— Я певен, що боги знають і осудять справжнього вбивцю. Біля садової хвіртки їм заступив дорогу управитель палацу
Ками, волаючи:
— Немає фінікіянки! Зникла цієї ночі...
— Нове нещастя, — прошептав номарх.
— Не турбуйся, — мовив Мефрес. — Вона поїхала за царевичем.
З цього достойний номарх збагнув, що Мефрес ненавидить царевича, і серце його завмерло. Якщо він доведе, що Рамзес вбив власного сина, наступник ніколи не сяде на батьківський трон, і важке ярмо жерців ще важче наляже на Єгипет.
Номарх ще більше засмутився, коли йому сказали ввечері, що двоє лікарів із храму богині Гатор, оглянувши труп, висловили переконання, що дитину міг вбити тільки мужчина. Хтось, казали вони, вхопив правою рукою хлопчика за ніжки й розбив йому голову об стіну. Сарина рука не могла обхопити обидві ніжки, на яких виразно було знати сліди великих пальців.
Після цього верховний жрець Мефрес разом із верховним жерцем Семом пішов у в'язницю до Сари і заклинав її всіма богами, єгипетськими й чужоземними, щоб вона призналася, що не винна в смерті дитини, і щоб описала, який на вигляд убивця.
— Ми повіримо твоїм словам, — сказав Мефрес, — і одразу звільнимо тебе.
Але Сара, замість того щоб розчулитись від такого вияву прихильності, страшенно розлютилася.
— Шакали! — кричала вона. — Мало вам двох жертв, то ви ще хочете нових? Я це зробила, нещасна, я!.. Бо хто б міг бути таким підлим, щоб убити дитину? Малу дитину, яка ні перед ким не завинила...
— А ти знаєш, уперта жінко, що. тобі загрожує? — спитав святий Мефрес. — Ти будеш три дні тримати на руках тіло твоєї дитини, а потім підеш до в'язниці на п'ятнадцять років.
— Тільки три дні? — повторила Сара. — Але ж я зовсім не хочу розлучатися з ним, з моїм маленьким Сеті... і не до в'язниці, а до гробу піду я за ним, і мій повелитель накаже поховати нас разом...
Коли верховні жерці вийшли від Сари, побожний Сем сказав:
— Мені траплялося бачити матерів, що вбивали своїх дітей, і судити їх, але жодна з них не була схожа на цю.
— Бо ця не вбивала своєї дитини, — гнівно відповів Мефрес.
— А хто ж?
— Той, кого бачили слуги, коли він зайшов у кімнату до Сари і через хвилину вибіг...