Але його серце було налаштовано проти них, і він змусив мене проголосити їхню загибель.
— І ви вже багато тисяч років не знали жінки…
— Я був намісником царства Божого.
— А чи не настав час вам завести дружину?
Це була найнебезпечніша мить, і жінка знала це. Але вона довіряла своїй плоті, а також відомій їй дивовижній істині щодо ангелів — либонь, особливо ангелів, які колись були людьми: позаяк їм бракувало плоті, вони жадали її та жадали торкнутися її. І Метатрон перебував дуже близько від неї — так близько, що цілком міг чути запах її волосся та розглядати тканину її шкіри, навіть торкнутися її своїми палючими руками…
Пролунав дивний звук, схожий на незрозумілий шум потріскування, котре ви чуєте перед тим, як зрозуміти, що то палає ваш будинок.
— Скажи мені, що наразі робить лорд Ізраель і де він, — мовив Регент.
— Я можу просто зараз провести вас до нього, — відповіла жінка.
Ангели, що несли паланкін, залишили Затьмарену Гору й полетіли на південь. Метатрон наказав їм віднести Господа в безпечне місце подалі від поля битви — намісникові треба було, щоб той залишався живим. Але замість того, щоб дати йому в супроводження велике військо охоронців, Регент довірився викликаному бурею хаосу, вирішивши, що за таких обставин невеликий загін буде непомітнішим, а отже, безпечнішим, ніж великий.
І все могло б бути гаразд, якби один стерв'ятник зі шкірястими крилами, що бенкетував на загиблому воїні, не підвів очі саме тієї миті, коли прожектор випадково освітлив кришталевий паланкін.
У пам'яті крилатого чудовиська щось заворушилося. Він на мить застиг на місці, тримаючи лапу на теплій печінці, і коли його одноплемінник відштовхнув його, він такизгадав передсмертне бурмотіння полярної лисиці.
Він відразу підвів крила та злетів у повітря, і слідом за ними полетіла ціла зграя скельної погані.
Ксафанія та її ангели займалися ретельними пошуками деймонів усю ніч і частину ранку та нарешті відшукали в поверхні гори на південь від фортеці крихітну розколину, котрої там не було минулого дня. Вони дослідили та розширили її, і наразі лорд Ізраель пересувався по низці печер і тунелів, що тягнулися далеко у глиб гори, на якій стояла фортеця.
Всупереч його очікуванням, тут було не зовсім темно: джерелом світла були мільярди крихітних частинок, що невпинно текли кудись, наче світлова ріка.
— Пил, — сказав лорд Ізраель своєму деймону.
Досі він не бачив його неозброєним оком — мабуть, причина полягала у величезній, нечуваній досі концентрації Пилу. Лорд Ізраель рушив далі й за деякий час досить несподівано побачив світло в кінці тунелю, аби за хвилину опинитися у верхній частині неосяжної печери — її розмір був таким, що тут легко вмістилося б із десяток кафедральних соборів. Підлоги в печері не було: її стіни майже прямовисно спускалися до величезної прірви, розташованої за сотні футів унизу та темнішої, ніж сама темрява — саме туди поринав нескінченний водоспад Пилу. Мільярди його частинок нагадували зоряне небо, і кожна з зірок мала розум і свідомість. Від Пилу повітря в печері тьмяно світилося.
Лорд Ізраель разом зі своїм деймоном почали спускатися до прірви, і поступово їм стало видно, що відбувається на протилежному боці ущелини, за декілька сотень ярдів напівтемряви. Лордові Ізраелю ще згори здалося, що він бачить якийсь рух, і тепер він переконався, що не помилився: по краю безодні рухалася процесія тьмяних постатей — чоловіків, жінок, дітей та найрізноманітніших істот, деяких із них він ніколи не бачив. Зайняті своєю небезпечною подорожжю, вони зовсім не звертали уваги на чоловіка. Придивившись, він відчув, як волосся в нього на потилиці стало дибки: нескінченна черга на тому боці цілком складалася з духів.
— Тут пройшла Ліра, — тихо сказав лорд Ізраель сніжному барсові.
— Дивись, куди стаєш, — промовив деймон у відповідь.
Віл і Ліра були мокрі до самих кісток, тремтіли від холоду та були ледь живими від болю, але все одно вперто пробиралися крізь багнюку та між скелями, перестрибуючи через промиті водою зливи, червоні від крові струмки. Ліра підозрювала, що леді Салмакія при смерті: вона вже декілька хвилин мовчала та нерухомо лежала в руці дівчинки.
Зупинившись під великим каменем біля потоку, який, принаймні, не був червоним, діти впали на землю та почали підносити до спраглих губ пригорщі брудної води. Віл побачив, що Тіаліс підводиться, та сторожко озирнувся.
— Віле, я чую, що наближаються коні, — промовив шевал'є. — У лорда Ізраеля не було кавалерії, тож це має бути ворог. Перебирайтеся через потік і ховайтеся — я бачу на тому боці якісь кущі.
— Підводься, — сказав Лірі хлопець, і вони, розплескуючи крижану воду, від якої ломило кості, перебігли річку та вдерлися на протилежний берег. Вершники, що показалися на схилі й почали спускатися до води, зовсім не були схожі на кавалерію: вони мали таку саму волосату плоть, як їхні коні, і в них не було ні одягу, ні поводів. Однак вони були озброєні тризубцями, сітями та ятаганами.
Діти не стали роздивлятися їх: лише заскочили за валун, пригнулися до землі та побігли геть, намірюючись непоміченими відійти якомога далі.
Але те, що вони не дивилися, куди рухаються, зрештою обернулося для них несподіванкою: розкати грому не дозволили їм почути вереск і рикання скельної погані раніше,ніж вони наштовхнулися на крилатих створінь.
Ті стояли, оточивши якусь блискучу річ, що лежала в багні. Цей предмет був лише трохи більшим від чудовиськ і нагадував велику клітку із кришталю. Скельна погань, пронизливо верещачи, стукала по клітці лапами та каменями.
І так уже сталося, що Віл і Ліра не встигли зупинитися й вискочили прямо в центр юрби.
31
Смерть Господня
Пані Кольтер прошепотіла тіні, що висіла в повітрі поруч із нею:
— Метатроне, дивись, як він ховається! Він повзе крізь темряву, наче пацюк…
Вони стояли на уступі скелі, що нависала над величезною печерою, і спостерігали, як далеко внизу обережно спускаються до провалини лорд Ізраель та сніжний барс.
— Я міг би хоч зараз ударити його, — прошепотіла у відповідь тінь.
— Так, звичайно, — погодилася жінка, повернувшись до регента, — але, любий Метатроне, будь ласка, дай мені можливість побачити його обличчя в ту мить, коли він зрозуміє, що я зрадила його. Ходімо доженемо його!
Потік Пилу, схожий на величезну колону слабкого світла, неквапливо, але невпинно падав у прірву. Пані Кольтер не звертала на це уваги, бо тінь поруч із нею тріпотілавід бажання кинутися вниз, тож жінці доводилося по змозі контролювати дії намісника Божого, а це було аж ніяк не легкою справою.
Вони почали мовчки спускатися вслід за лордом Ізраелем. Що меншою ставала відстань між ними, то сильніше охоплювала пані Кольтер якась слабкість.
— Що таке? — підозріло прошепотіла тінь, вловивши її емоції.
— Я радію з того, — голосом, що виливав солодку злість, промовила жінка, — що дівчинка ніколи не виросте, не покохає та не стане коханою. Я гадала, що любила її, коли вона була ще немовлям, але зараз…
— У твоєму серці був жаль, — зауважила тінь, — шкода, що ти не побачиш її дорослою.
— О Метатроне, як багато років минуло з того часу, коли ти був людиною! Хіба ти не бачиш, про що я насправді шкодую? Я сумую не тому, що дівчина не подорослішає, а через те, що я подорослішала зарано! Як пристрасно я присвятила б себе тобі, якби зустріла тебе дівчам…
Жінка притулилася до тіні, наче неспроможна контролювати пориви свого тіла, і тінь жадібно вдихнула повітря, наче упиваючись ароматом її плоті.
Вони обережно спускалися по кам'яному хаосу до підніжжя схилу. Що далі вони йшли, то яскравішим ставав золотий німб Пилу. Пані Кольтер час від часу ніби автоматичнопростягала свою руку туди, де мала б перебувати рука ангела, якби він був чоловіком, але потім наче приходила до тями. Вона прошепотіла:
— Тримайся позаду мене, Метатроне, та чекай… Ізраель дуже підозрілий, тож дозволь мені спочатку приспати його. Коли він нічого не очікуватиме, я покличу тебе. Але приходь у вигляді маленької тіні, щоб він не помітив тебе, інакше він просто дозволить деймону дівчинки полетіти.
Регент являв собою істоту, глибокий інтелект якої за тисячі років неабияк виріс і зміцнився, а знання простягалися через мільйони всесвітів. Проте цієї миті він був засліплений двома нав'язливими ідеями: знищити Ліру та оволодіти її матір'ю. Він кивнув і залишився на своєму місці, а пані Кольтер із мавпою якомога тихіше пішли вперед.
Лорд Ізраель стояв за великим гранітним козирком, там, де його не міг побачити Метатрон. Сніжний барс почув наближення жінки та її деймона, і коли вони вийшли з-за скелі, чоловік підвівся. Кожна поверхня, кожен кубічний сантиметр повітря були просякнуті падаючим Пилом, і це надавало м'якої чіткості найдрібнішим деталям. У породженому Пилом світлі лорд Ізраель побачив, що обличчя пані Кольтер мокре від сліз і що вона стискує зуби, щоб не заридати.
Він підхопив матір своєї єдиної дитини на руки, а золотава мавпа охопила руками шию сніжного барса та занурила обличчя в його смух.
— Як там Ліра? Вона відшукала свого деймона? — прошепотіла жінка.
— Дух хлопцевого батька захищає їх обох.
— Пил такий чудовий… Я й не знала цього.
— Що ти йому сказала?
— Я весь час брехала, Ізраелю… Поквапимося, бо це просто нестерпно… Наше існування перерветься, так? Ми не житимемо навіть як духи?
— Лише якщо впадемо у цю прірву. Ми прийшли сюди, щоб надати Лірі час відшукати свого деймона, а потім — час стати дорослою. Марісо, якщо ми знищимо Метатрона, у дівчинки буде цей час, хай навіть ми зникнемо разом із ним.
— І їй нічого не загрожуватиме?
— Так, — тихо промовив лорд Ізраель і поцілував жінку.
У його обіймах вона почувалася так само затишно й легко, як того дня тринадцять років тому, коли була зачата Ліра. Горло їй стиснули ридання.
Коли вона знову могла говорити, то прошепотіла:
— Я сказала йому, що збираюся зрадити тебе та Ліру, і він повірив мені, бо моя душа пройнята розтлінням і пороком. Він зазирнув так глибоко, що, без сумніву, побачив істину. Я брехала кожним нервом, усіма фібрами душі, всім, чим тільки могла… Я хотіла, щоб він не побачив у мені нічого доброго, і це мені вдалося, бо там дійсно нічоготакого нема.