або просто смієтеся з мене...
Він не одводив свого втупленого в Порфирія погляду, кажучи це, і раптом в очах його блиснула безмежна злість.
— Брешете ви все! — скрикнув він. — Ви самі добре знаєте, що найкращий викрут для злочинця — це по можливості не утаювати, чого можна не таїти. Не вірю я вам!
— Ой і недовірливі ж ви! — захихотів Порфирій, — та з вами, голубчику, і не домовишся; мономанія якась у вас. Отже, не вірите мені? А я вам скажу, що вже вірите, вже на чверть аршина повірили, а я зроблю, що повірите і на цілий аршин, бо щиро вас люблю і щиро вам бажаю добра.
Губи Раскольникова затремтіли.
— Еге ж, бажаю, серйозно це вам скажу, — вів далі Порфирій, злегка, по-дружньому взявши за руку Раскольникова вище ліктя, — серйозно кажу: зважте на вашу хворобу. Та ще ж он до вас і родина тепер приїхала; про неї хоч подумайте. Дбати про них і догоджати їм слід, а ви їх тільки лякаєте...
— Що вам до того? Звідки ви це знаєте? Чого так цікавитесь? Ви стежите, виходить, за мною і хочете мені це показати?
— Голубчику! Та від вас же, від вас же самих про все дізнався! Ви й не помічаєте, як ото у хвилюванні своему все самі розказуєте, перш ніж вас спитають, і мені й іншим. Від пана Разуміхіна, Дмитра Прокоповича, теж учора багато цікавих подробиць почув. Ні, от ви мене перебили, а я скажу, що через недовірливість вашу, хоч ви і он який розумний, ви навіть здоровий погляд на речі втратили. Ну от, наприклад, хоч знову щодо тої ж теми, про дзвоники: та отакий скарб, отакий факт (адже це неабиякий факт!) я вам так, з руками й з ногами, і виказав, цебто я, слідчий! І ви нічого в цьому не бачите? Коли б я та підозрівав вас хоч трошечки, чи ж так слід би було мені повестися! Мені, навпаки, слід би спочатку приспати підозріння ваші і знаку не дати, що я про цей факт уже знаю; відвернути отак вас у протилежний бік, та раптом, мов обухом по тім'ю (за вашим же висловом), і ошелешити: "А що, мовляв, добродію, робили ви в квартирі вбитої о десятій годині вечора, та замалим чи не об одинадцятій? А навіщо дзвонили? А навіщо про кров розпитували? А навіщо двірників з пантелику збивали і в часть, до квартального поручика, кликали?" От як би слід мені повестися, коли б я хоч трошечки вас підозрівав. Слід би було за всіма правилами від вас показання відібрати, обшук зробити та, можливо, ще вас і заарештувати... Виходить, я на вас не маю підозріння, коли інакше повівся! А ви он здоровий погляд на речі втратили, та й не бачите нічого, ще раз кажу!
Раскольников здригнувся всім тілом, так що Порфирій Петрович дуже ясно помітив це.
— Брешете ви все! — скрикнув він, — я не знаю ваших намірів, але ви все брешете... Допіру ви зовсім не те говорили, і помилитись я не можу... Ви брешете!
— Я брешу? — підхопив Порфирій, мабуть, розпалюючись, але зберігаючи дуже веселий і насмішкуватий вигляд і, здається, анітрохи не турбуючись тим, якої думки про нього п. Раскольников. — Я брешу?.. Ну, а як я з вами зараз повівся (цебто я, слідчий), сам вам підказуючи і розкриваючи всі засоби до захисту, сам уже вам усю цю психологію підводячи: "Хвороба, мовляв, марення, скривджений був; меланхолія та квартальні", і все інше? Га? хе-хе-хе? Хоч воно одначе, — скажу до речі, — всі ці психологічні засоби до захисту, відмовки та виверти дуже непереконливі, та й з двома кінцями: "Хвороба, мовляв, марення та мріяння, привиджувалося, не пам'ятаю", все це так, але чому це, голубе, в недузі тій та в маренні все тільки таке привиджується, а не інше? Могло ж бути й інше? Чи так воно? Хе-хе-хе-хе!
Раскольников гордо і зневажливо подивився на нього.
— Одним словом, — впевнено І голосно сказав він, підводячись і трохи відштовхнувши при цьому Порфирія, — одним словом, я хочу знати: чи визнаєте ви мене остаточно вільним від підозрінь, чи ні? Кажіть, Порфирію Петровичу, кажіть, рішуче й остаточно, та швидше, зараз!
— Біда та й годі! Ну й біда ж мені з вами, — вигукнув Порфирій із зовсім веселим, лукавим і анітрохи не збентеженим виглядом. — Та й нащо вам знати, нащо вам так багато знати, коли вас ще й не починали турбувати анітрохи! Адже ви наче та дитина: дай та подай вогонь у руки! І чого ви так турбуєтесь? Чого самі ви так до нас напрошуєтесь, з якої причини? Га? хе-хе-хе!
— Повторюю вам, — крикнув розлючений Раскольников, — що не можу довше терпіти...
— Чого саме? Невідомості? — перебив Порфирій.
— Не знущайтесь з мене! Я не хочу... Кажу вам, що не хочу! Не можу й не хочу!.. Чуєте! Чуєте! — крикнув Раскольников, стукнувши знову кулаком по столу.
— Та тихше ж, тихше! Почують же! Серйозно попереджаю: побережіть себе. Я не жартую! — промовив пошепки Порфирій, але цього разу в обличчі його вже не було недавнього по-баб'ячому добродушного і зляканого виразу; навпаки, тепер він прямо наказував, суворо насупивши брови і мовби разом відкидаючи всі таємниці і двозначності. Але це було тільки на мить. Спантеличений спочатку Раскольников раптом впав у справжню несамовитість; та дивно: він знову послухався наказу говорити тихше, хоч і був у найвищому пароксизмі[4-32] люті.
Я не дозволю себе мучити! — зашептав він раптом, як і недавно, з болем і ненавистю вмить усвідомлюючи, що не може не скоритись наказові, і розлютовуючись від цієї думки ще більше, — заарештуйте мене, обшукайте мене, але ж дійте за всіма правилами, а не грайтеся зі мною! Не смійте!..
— Та не турбуйтесь ви про форму, — перебив Порфирій з тією ж лукавою усмішкою і начебто навіть із насолодою милуючись Раскольниковим, — я вас, голубчику, запросив тепер по-домашньому, зовсім по-дружньому!
— Не хочу я вашої дружби і плюю на неї! Чуєте ви? І от вам: беру кашкет і йду. Ану, що тепер скажеш, коли маєш намір заарештувати?
Він схопив кашкет і рушив до дверей.
— А сюрпризик хіба не хочете подивитись? — захихотів Порфирій, знову беручи його вище ліктя і зупиняючи біля порога. Він ставав дедалі веселіший і грайливіший, що остаточно позбавляло Раскольникова будь-якого самовладання.
— Який сюрпризик? що таке? — спитав він, раптом спиняючись і злякано дивлячись на Порфирія.
— Сюрпризик, ось тут, за дверима в мене сидить, хе-хе-хе! (Він показав пальцем на замкнені двері в перегородці, що вели в його казенну квартиру.) — Я навіть замкнув, щоб не втік.
— Що таке? де? що?.. — Раскольников підійшов був до дверей і хотів відчинити, але вони були замкнені.
— Замкнено, ось і ключ!
І справді, Порфирій витяг з кишені і показав йому ключ.
— Брешеш ти все! — закричав Раскольников, уже не стримуючись, — брешеш, полішинель проклятий![4-33] — і кинувся на Порфирія, який метнувся до виходу, хоч і нітрохи не злякався.
— Я все, все розумію! — підскочив до нього Раскольников. — Ти брешеш і дратуєш мене, щоб я себе виказав...
— Та вже більше й не можна себе виказати, голубчику, Родіоне Романовичу! Адже ви шаленіти почали. Не кричіть, бо я людей покличу.
— Брешеш, нічого не буде! Клич людей! Ти знав, що я хворий, і роздратувати мене хотів до шалу, щоб я себе виказав, от який твій намір! Ні, ти факти давай! Я все зрозумів! У тебе фактів немає, у тебе самі тільки мізерні, незначні догадки замєтовські!.. Ти знав мій характер, до шалу мене довести хотів, а потім приголомшити раптом попами та депутатами...[4-34] Ти їх чекаєш, га? Чого чекаєш? Давай сюди!
— Ну, які тут депутати, голубчику! Приверзеться ж людині! Та як же тут за формою діяти, як ви кажете, справи ви, рідний мій, не знаєте... А форма не втече, самі побачите!.. — бурмотів Порфирій, прислухаючись до дверей.
Справді, в цей час біля самих дверей у другій кімнаті почувся якійсь гомін.
— А, йдуть! — скрикнув Раскольников, — ти за ними послав!.. Ти їх чекав!.. Ти розрахував... Ну, давай сюди всіх: депутатів, свідків, що хочеш... давай! Я готовий, готовий!
Але тут сталося щось дивне, настільки несподіване для звичайного ходу речей, що вже, певна річ, ні Раскольников, ні Порфирій Петрович такої розв'язки не могли передбачити.
VI
Вже потім, коли Раскольников згадував про цю подію, все поставало в його пам'яті в такому вигляді:
Гомін, що почувся за дверима, раптом збільшився, і двері трохи прочинилися.
— Що там? — крикнув з досадою Порфирій Петрович. — Я ж попередив...
Якусь мить ніхто не відповідав, але чути було, що за дверима товпилися кілька чоловік і начебто когось відштовхували.
— Та що там таке? — стривожено повторив Порфирій Петрович.
— Арештанта привели, Миколая, — озвався чийсь голос.
— Не треба! Геть! Почекати!.. Чого він сюди заліз! Що за непорядок! — закричав Порфирій, кидаючись до дверей.
— Та він... — почав був знову той самий голос і враз осікся.
Секунди зо дві, не більше, тривала справжня боротьба; потім раптом начебто хтось когось із силою відштовхнув, і якийсь дуже блідий юнак ступив прямо в кабінет Порфирія Петровича.
Вигляд того юнака з першого погляду був дуже чудний. Він дивився просто перед собою, але начебто нікого не бачив. В очах його блискала рішимість, але водночас смертельна блідість вкривала його обличчя, наче його привели на страту. Зовсім побілілі губи злегка здригалися.
Він був дуже молодий, одягнений по-простому, середній на зріст, худорлявий, з волоссям, остриженим кружальцем,[4-35] з тонкими, мовби сухими рисами обличчя. Той, кого він відштовхнув коло дверей, одразу ж кинувся за ним у кімнату і встиг схопити його за плече: це був конвойний; але Миколай смикнув руку і знову вирвався від нього.
У дверях збилось кілька цікавих. Дехто з них хотів увійти. Все описане сталося в якусь мить.
— Геть, рано ще! Почекай, поки покличуть!.. Нащо його передчасно привели? — бурмотів надзвичайно роздосадуваний, мовби спантеличений Порфирій Петрович. Але Миколай раптом став на коліна.
— Чого тобі? — крикнув Порфирій здивовано.
— Винен! Мій гріх! Я вбивця! — раптом сказав Миколай, трохи мовби задихано, але досить голосно.
Секунд десять тривала мовчанка, всі наче остовпіли; навіть конвойний відсахнувся і вже не підходив до Миколая, а позадкував машинально до дверей і став там нерухомо.
— Що таке? — скрикнув Порфирій Петрович, виходячи з раптового заціпеніння.
— Я... убивця... — повторив Миколай, помовчавши трохи.
— Як... ти... Як... Кого ти вбив?
Порфирій Петрович, видимо, розгубився.
Миколай знову помовчав трохи.
— Альону Іванівну і сестрицю їхню Лизавету Іванівну, я...