Спочатку, як і завжди, заплів дівчині її косу, яку сам же таки й розплітав перед любощами, потім поставив її на стілець, щоб зав'язати шнурки на її шкільних черевичках, бо сама вона завжди зав'язувала їх погано. Він допомагав їй цілком щиро, і вона допомагала йому в цьому, так ніби виконувала обов'язок: обоє втратили відчуття різниці віку вже з перших побачень і ставились одне до одного з довірливістю чоловіка й жінки, які стільки прожили разом у мовчазному порозумінні, що вже не мали чого сказати одне одному.
З нагоди вихідного дня конторські приміщення були замкнені й темні, а біля безлюдного причалу стояв лише один пароплав із погашеними топками. Спека передвіщала дощ, перший у цьому році, але прозоре повітря та недільна тиша в порту, здавалося, свідчили, що наступні дні будуть погожими. На осяяній сонцем пристані світ здавався невблаганнішим, ніж у сутіні каюти, і ще тривожніше лунав подзвін невідомо по кому. Флорентіно Аріса та дівчина увійшли у всипаний селітрою двір, куди іспанці колись приганяли живий "чорний" товар перед тим, як вантажити його на кораблі, й де досі виднілися рештки гир та іншого іржавого залізяччя, що лишилося від работоргівлі. Машина чекала їх у затінку складів, і вони розбудили шофера, що заснув, схилившись на кермо, лише тоді, коли обоє вмостилися на задньому сидінні. Автомобіль об'їхав навколо складів, обгороджених дротяною сіткою, перетнув широке пустище біля затоки Людських Душ, де в давні часи був базар, а тепер дорослі чоловіки майже зовсім голяка грали в футбол, і вибрався з річкового порту, огорнутий хмарою гарячої куряви. Флорентіно Аріса був певен, що поховальні почесті не мали стосунку до смерті Херемії де Сент-Амура, але настійливість подзвону заронила в його душу сумнів. Він поклав руку на плече шоферові і, говорячи йому в саме вухо, спитав, по кому бамкають дзвони.
— А по отому лікарю, що з борідкою, — відповів шофер. — Як то пак його звуть?
Флорентіно Арісі не довелося надовго замислюватися, щоб зрозуміти, про кого йдеться. Та, коли шофер розповів йому, за яких обставин лікар помер, миттєва ілюзія розвіялася, бо історія видалась йому надто неправдоподібною. Ніщо не буває таким схожим на людину, як її смерть, а ця смерть ні в чому не збігалася з образом чоловіка, якого він собі уявив. Одначе це сталося саме з ним, хоч і здавалося чистим безглуздям: найстарший і найобізнаніший у місті лікар, до того ж один з найвизначніших городян з огляду на інші свої заслуги, помер у вісімдесят один рік, зламавши собі хребет, коли впав з мангового дерева, на яке поліз, намагаючись упіймати папугу.
Усе, що робив Флорентіно Аріса, відколи Ферміна Даса вийшла заміж, він робив лише в надії коли-небудь дочекатися такої звістки. І ось, коли ця мить настала, його опанувало не п'янке почуття тріумфу, яке він стільки разів собі уявляв безсонними ночами, а холодний жах: він виразно усвідомив, що сьогодні так само могли б дзвонити й по ньому. Сидячи поруч із ним у автомобілі, що підстрибував на бруківці, Америка Вікунья злякалася, побачивши, як він зблід, і запитала, що з ним таке. Флорентіно Аріса взяв її пальці — його рука була холодна як лід.
— Ох, дівчинко! — зітхнув він. — Мені не вистачило б і півсотні років, щоб усе тобі розповісти.
Про похорон Херемії де Сент-Амура він одразу забув. Висадив дівчину біля дверей інтернату, похапцем пообіцяв, що приїде по неї наступної суботи, і звелів шоферові везти його до будинку доктора Хувенала Урбіно. Сусідніми вулицями сунув потік автомобілів та найманих екіпажів, а перед будинком юрмився натовп цікавих. Гості доктора Ласідеса Олівельї, які почули сумну звістку в самому розпалі бенкету, прибули всім гуртом. У домі теж товпився люд і пробитися вперед було нелегко, проте Флорентіно Аріса зумів пройти аж до спальні, зіп'явся навшпиньки і через голови людей, які набилися в двері, побачив Хувенала Урбіно в подружньому ліжку, таким, яким мріяв побачити його аж від тієї хвилини, коли вперше про нього почув, — ні гідності, ні пихи не було на небіжчиковому обличчі, схованому під бридкою машкарою смерті. Трунар кінчав знімати з мерця мірку для домовини. Тут-таки, біля смертного ложа, стояла Ферміна Даса, зосереджена в собі й поблякла, в тій самій сукні щойно виданої заміж бабусі, в якій була на бенкеті.
Флорентіно Аріса уявляв собі цю хвилину до найменших її подробиць ще в дні молодості, коли цілком присвятив себе справі свого зухвалого кохання. Це задля неї він здобув славу й багатство, не надто замислюючись про засоби, тільки задля неї піклувався про своє здоров'я та зовнішність із доскіпливою увагою, що тодішнім чоловікам здавалася рисою не зовсім чоловічою, і з думкою про неї чекав він цього дня — чекав, ні на мить не впадаючи в безнадію. Усвідомлення того, що смерть кінець кінцем втрутилася на його користь, сповнило Флорентіно Арісу мужністю, потрібною йому, щоб повторити Ферміні Дасі в перший же вечір її вдівства клятву вічної вірності та невмирущого кохання.
Він не став приховувати від себе, що був то вчинок непоміркований, він навіть не встиг збагнути, як і коли це в нього вихопилося, він надто поспішав, боячись, що така нагода може більш ніколи не повторитися. Він хотів би, — і навіть не раз подумки це проказував, — щоб його слова прозвучали менш грубо, проте доля не залишила йому вибору. Він пішов із дому скорботи, з болем усвідомлюючи, що залишає Ферміну Дасу розтривоженою, як і він сам, але завадити тому, що сталося, ніяк не міг, бо відчував, що ця жорстока ніч була одвіку занесена в книгу долі для них обох.
Протягом двох наступних тижнів Флорентіно Аріса жодної ночі не міг заснути, в розпачі запитуючи себе, де тепер Ферміна Даса без нього, що вона думає, що збирається робити в ті роки, які їй лишилося жити, придавленій тягарем жаху. В нього утворився глухий запор, живіт йому роздувся, мов барабан, і довелося вжити засобів, куди менш приємних, ніж клізма. Старечі немочі, які він переживав легше, ніж його перевесники, бо знав їх із молодих літ, накинулися на нього всі водночас. У середу, після тижневої відсутності, він прийшов до контори, і Леона Кассіані злякалася, побачивши його таким блідим та кволим. Але він її заспокоїв: мовляв, як і завжди, його знову мучить безсоння, — і боляче прикусив собі язика, аби не вихопилася правда, що стугоніла у нього в серці. Воно повнилося нею, воно шалено калатало, і він не міг зосередитися, не міг думати. У такому стані він прожив ще один примарний тиждень: думок не було, він погано їв, а спав ще гірше, намагаючись розшифрувати таємничі сигнали, що вказували йому шлях до спасіння. Але з п'ятниці його раптом опанував непоясненний спокій, і він це витлумачив як сигнал, що нічого нового не станеться, що все зроблене ним виявилося марним і жити далі — безглуздо. Це був кінець. Але в понеділок, прийшовши додому на вулицю Вікон, він побачив листа, що плавав у калюжці застояної води в сінях, і, глянувши на мокрий конверт, відразу впізнав владний почерк, якого так і не змогли змінити стільки перемін у житті, і йому навіть вчулися нічні пахощі зів'ялих гарденій, бо серце уже все повідомило йому ще в ту мить, коли заніміло від переляку: то був лист, якого він чекав безнастанно понад половину століття.
VI
Ферміна Даса не могла собі уявити, що лист, якого вона писала, задихаючись від нестямної люті, Флорентіно Аріса сприйме як любовне послання. Вона вклала туди весь гнів, на який була здатна, всі найжорстокіші слова, найдошкульніші кпини, — до речі, несправедливі, — але вони здавалися їй безневинними перед лицем такої тяжкої образи. То був останній акт гіркого заклинання, яке вона творила цілих два тижні, намагаючись укласти в такий спосіб пакт замирення зі своїм новим становищем. Вона знову хотіла стати самою собою, повернути все, чим їй довелось поступитися за півстоліття неволі, яка, безперечно, зробила її щасливою, та коли помер чоловік, вона відчула, що в ній не лишилося навіть сліду від тієї жінки, якою вона колись була. Вона почувала себе примарою, замкненою в чужому, незнайомому домі, який за кілька днів раптом став величезним і безлюдним і в якому вона блукала без мети, з болем запитуючи себе, хто ж насправді помер: чи той, кого закопали, чи та, яка залишилася жити.
Вона не могла приглушити в собі таємну злість до чоловіка за те, що він покинув її саму посеред розбурханого життєвого моря. Кожна його річ доводила її до плачу: піжама, знайдена під подушкою, пантофлі, які завжди здавались їй взуттям тяжкохворого, спогад про його образ, що роздягався в глибині дзеркала, поки вона причісувалася перед сном, запах його шкіри, який зберігався на її шкірі ще довго по його смерті. Зненацька вона зупинялася посеред якогось діла й била себе по лобі, бо їй згадувалося щось таке, чого вона не встигла йому сказати. Щомиті їй спадали на думку буденні запитання, на які лише він би міг відповісти. Якось він розповів їй таке, чого вона не могла собі уявити: безногі відчувають біль, судоми та лоскіт у нозі, якої в них уже немає. Ось так почувала себе й вона без чоловіка, бачачи його там, де його вже не було.
Того ранку, коли вперше прокинулася вдовою, вона перевернулася в ліжку, ще не розплющуючи очей, шукаючи зручнішого положення, щоб заснути знову, і саме в ту мить він помер для неї. Бо лише тоді вона усвідомила, що вперше за все життя він переночував не в своєму домі. Друге враження вона пережила, сидячи за столом, і не тому, що почула себе самотньою, як і насправді було, а завдяки незвичайному враженню, що вона снідає з людиною, якої вже немає на світі. Тоді вона стала чекати, поки приїде з Нового Орлеана дочка Офелія з чоловіком та з трьома дочками, вирішивши, що тільки з ними знову сяде за стіл, але вже не за той, де вони їли завжди, а за інший, маленький, що його звеліла поставити на галереї. А до приїзду дочки їла лише вряди-годи, коли хочеться. Зголоднівши, приходила на кухню о будь-якій годині, черпала ложкою з каструль і з'їдала всього потроху, нічого не накладаючи на тарілку, стоячи біля плити і розмовляючи зі служницями, єдиними людьми, з якими почувалася добре і з якими могла найкраще порозумітися. А втім, хоч як вона намагалася, їй не щастило стерти присутності небіжчика: хоч би куди вона пішла, хоч би куди заглянула, хоч би що робила, вона натрапляла на якусь згадку про нього.