У човні з містера Кербі мало пожитку, та поміж пеньків він маневрував так хвацько, як той лондонський лоцман між вугільних суден.
Так промовляючи, Бенджамін піднявся на прискалок і подав Елізабет склянку. Дівчина подякувала й порухом руки попросила залишити її на самоті.
Юнак підійшов до Натті, що порався біля могіканина. Їхні очі зустрілися, й Натті сумно сказав:
— Його час настав, хлопче: я бачу це по очах. Коли індіанець дивиться отак перед собою, це означає, що він думає про смерть, а коли індіанцеві щось уже втелющиться в голову, то воно справдиться, будь певен.
Юнак не встиг відповісти, бо почулася чиясь поспішна хода, й усі, на свій подив, побачили, що до них, чіпляючись за скелі, пробирається містер Грант. Олівер кинувся йому на допомогу, і незабаром достойний служитель церкви стояв серед них.
— Як ви потрапили сюди? — вигукнув Олівер. — Невже хтось може гуляти на горі в таку годину?
Священик квапливо, але побожно прочитав подячну молитву й лиш після цього, зібравшись на силі, відповів:
— Мені сказали, що мою дочку бачили коло гори, тож коли на вершині з'явилося полум'я, я кинувся її шукати. Я піднявся по дорозі й там зустрів Луїзу. Вона не тямилася від страху за долю міс Темпл, і я, шукаючи дочку судді, потрапив у це небезпечне місце, і коли б не милосердя бога, який послав мені собак Натті, я згорів би сам…
— Авжеж, собаки завжди знайдуть прохід, якщо він є, — підтвердив мисливець. — Нюх для них — що для людини розум.
— Отож я пішов за собаками, й вони привели мене сюди. Хвала богові, що всі цілі й неушкоджені!
— Ні, ні, — сумно відповів мисливець. — Що цілі, то воно так, але от чи неушкоджені… Про Джона навряд чи можна так сказати: приспіла його остання година.
Священик наблизився до індіанця, уважно подивився на нього й сказав:
— На жаль, це правда, — надто часто мені доводилося напучувати вмирущих, щоб не бачити, що немилосердна смерть занесла руку над старим воїном. О, як добре, що він прилучився до благодаті божої, коли ще був дужий, молодий і його оточували мирські спокуси! Воістину він, нащадок поган, "був вихоплений, як гілка з полум'я"[64].
— Ні, ні, він, не від опіків страждає, — сказав Натті, не зовсім зрозумівши слова священика; тільки вони двоє стояли біля вмирущого воїна. — Хоч він, зневажаючи небезпеку як справжній індіанець, сидів трохи не на самому багатті. Ні, його спалили тяжкі думи, що краяли йому серце без чогось там вісімдесят років. Ну, а тепер природа здається, надто довгою була боротьба… Ляж, Гекторе! Кажу тобі, ляж!.. Плоть наша не з заліза, й людина не може жити вічно. А Джон бачив, як усі його кревні пішли, одне за одним, в інший світ, а він залишився наодинці із своїм горем.
Священик лагідно звернувся до могіканина:
— Джоне, ти чуєш мене? В цей час випробувань треба прочитати молитву, призначену святою церквою…
Індіанець повільно повернув своє мертвотно-бліде нерухоме обличчя до священика, вп'явся в нього чорними очима, очевидно, не впізнаючи, і тоді, повернувшись до долини, заспівав по-делаварському низьким гортанним голосом, дедалі гучніше, і вже можна було розрізнити слова:
— Я йду! Я йду! До Країни Справедливих іду я! Я вбивав ворогів! І Великий Дух кличе свого сина! Я йду! Я йду! До Країни Справедливих іду я!
— Що він каже, Шкіряна Панчохо? — запитав добрий священик. — Співає хвалу богові?
— Ні, ні, він оспівує свої подвиги, — відповів Натті, сумно відвернувшись від друга, що помирав, — і має на це право: я знаю, що кожне слово, вимовлене ним, — правда.
— Хай небо допоможе йому позбавитися суєтної погорди! В такі хвилини слід змиритися й каятися! Хіба можна співати про земні справи, коли треба віддатися богові душею і тілом?! Джоне! Ти зазнав утіхи від радощів істинної релігії, тебе визволили із сонмища грішників і поган для розумного і благочестивого життя. Чи усвідомлюєш ти, що це означає — бути виправданим смертю нашого спасителя й відкинути всі марнославні сподівання на подвиги й діла людини, що випливають із незмірної гордині й суєтності нашої натури?
Індіанець навіть не поглянув на нього; підвівши чоло, він виразно мовив:
— Хто може сказати, що вороги бачили спину могіканина? Хто з ворогів, здавшись на його ласку, не доживав до ранку? Хто з мінгів, що зустрічалися з ним у бою, співав пісню перемоги? Хіба могіканин коли-небудь брехав? Ні, правда живе в ньому, й він казав лише правду. За юних літ він був воїном, у старості він був мудрий, і до слів його прислухалися біля Вогнища Ради.
— А, він уже не співає своєї поганської пісні! — вигукнув священик. — Що ж він каже тепер? Чи розуміє, що життя покидає його?
— Ще б пак! — відповів Натті. — Він це розуміє незгірш, ніж ми з вами, але вбачає в цьому не втрату, а надбання: могіканин старий і немічний, а дичини тепер, після приходу переселенців, так мало, що навіть вправніші стрільці, бува, нічого не вполюють. А він вірить, що піде в країну, де багато звірів, де живуть лише чесні й справедливі індіанці, де він зустрінеться із своїми одноплеменцями. Хіба це втрата для людини, руки якої створені не на те, щоб плести кошики? Коли тут і є втрата, то хіба для мене… та як він піде, я, мабуть, теж незабаром піду за ним.
— Його приклад і скін, які, сподіваюсь, ще можуть стати славними, повинні відвернути і твої, Натаніелю, думки від справ земних і спрямувати їх до іншого життя. Але мій обов'язок — полегшити йому путь до бога. Настала мить, Джоне, коли надія на ласку божу врятує твою душу. Не покладайся на свої колишні подвиги, склади до ніг спасителя нашого тягар своїх гріхів, і кін не відвернеться від тебе.
— Хоч слова ці правильні, та й у святому письмі те саме сказано, — відповів Натті, — але марна надія втовкмачувати це індіанцеві. Він не бачив моравських братів від часів тієї давньої війни, а індіанцеві дуже тяжко завадити повернутися до звичаїв предків, коли він уже так вирішив. Я думаю, ліпше дати йому спокій. Він тепер щасливий — бачу по його очах, — а він же не знав, що таке щастя, відтоді як делавари пішли звідси на захід. Так, давно то було!.. І скільки лихих днів пережили ми від того часу!
— Соколине Око! — мовив індіанець. Здавалося, в ньому спалахнула остання іскра життя. — Соколине Око, послухай слово свого брата.
— Так, Джоне, — по-англійському відповів мисливець, схвильований цим зверненням, і підійшов ближче до індіанця. — Ми були братами і навіть більше, чого не можна висловити твоєю мовою. Що ти хочеш мені сказати, Чингачгуку?
— Соколине Око! Мої предки кличуть мене в край щасливого полювання. Очі могіканина знов стали молодими — я добре бачу стежину, на якій немає білих, а лише справедливі й хоробрі індіанці. Прощавай, Соколине Око! Ти з Пожирачем Вогню й Молодим Орлом підеш на небо білих людей, а я йду до своїх предків. Поклади в могилу могіканина лук, і томагавк, і люльку, і його вампум[65], бо коли серед ночі він прокинеться, як воїн, готовий ступити на стежку війни, то не матиме часу, щоб шукати свої речі.
— Що він каже, Натаніелю? — стурбовано запитав священик. — Чи згадує святі обітниці? Чи покладає надію на вічно сутнього?
Хоч Шкіряна Панчоха був не дуже твердий у вірі, одначе за довгі роки життя в глушині не все встиг забути, чого його вчили в дитинстві. Він вірив у єдиного бога і єдине небо, і коли хвилювання, викликане прощальними словами давнього товариша, трохи вщухло й обвітрене обличчя Натті, на якому відбивалися всі його почуття, набуло звичайного виразу, старий мисливець відповів:
— Ні, ні, він покладає надії лиш на Великого Духа дикунів і на свої добрі вчинки. Він вірить, як і всі його одноплеменці, що знов буде молодим і вічно полюватиме у щасливій країні. Та й усі кольори шкіри, по суті, хіба вірять не в те саме? От я і в голову собі ніколи не покладав на тому світі знов побачити своїх собак і рушницю, хоч і тяжко старому думати, що доведеться назавжди розлучитися з ними; тим-то, може, я так міцно й чіпляюсь за життя, хоч мені пішов уже восьмий десяток.
— Бог не дозволить, щоб людина, яка була осінена хрестом, померла смертю язичника! — вигукнув ревний священик. — Джоне!..
Та голос стихії не дав йому договорити. Поки тривала ця розмова, на крайнебі згустилися чорні хмари; запанувала зловісна тиша, що звичайно передує різким змінам погоди. Полум'я, яке все ще лютувало на схилах гори, тепер уже не завихрювалось, а, рівне й пряме, високо здіймалося в небо. Гнів нищівної стихії ніби вщух; дим, що висів над долиною, почав розсіюватися; блискавиці ламаними лініями пронизували хмари над західними горами. Одна з них, особливо яскрава, осяяла тремтливим світлом морок над обрієм, оглушливо прокотився грім, ніби розколюючи небо навпіл, і, здавалося, струсонув землю. Могіканин трохи підвівся, ніби скоряючись закликові, і простяг на захід схудлу руку. Темне обличчя освітилося радістю, яка стала помалу згасати; м'язи обличчя ніби застигли, навколо вуст перебігла легка судома, рука повільно опустилася, — і тіло старого могіканина безживно прихилилося до скелі, а осклянілі очі, широко розплющені, все ще дивилися на віддалені горби, наче осиротіла земна оболочка стежила за польотом душі до її нового житла.
Містер Грант спостерігав усе це, мовби занімівши. Коли ж завмерли останні відлуння грому, він склепив руки в пориві побожності й промовив голосом, в якому звучала тверда, непохитна віра:
— "Невідомі шляхи твої, господи, але вірю в тебе, вічно сущого, і хоч плоть моя перетвориться на порох, очі мої побачать тебе, господи!"
Цими словами завершився спалах благочестя, і священик замовк, похиливши чоло; вся його постать була живим втіленням покори й смиренності.
Коли містер Грант відійшов від тіла індіанця, старий мисливець наблизився до свого друга, взяв його застиглу руку, кілька хвилин мовчки вдивлявся у неживе обличчя, а тоді проказав з глибоким сумом:
— Червона шкіра чи біла — тепер воно байдуже! Його судитиме великий суддя, але не за тими законами, які придумано для нових часів і нових звичаїв. Так-так, ще одна смерть, і я зостався сам із своїми собачками. Охо-хо, людина повинна терпляче ждати своєї смертної години, а я вже стомлююся життям. Мало залишилося дерев, які росли, коли я був молодий, і рідко стрічаю обличчя, яке знав колись.
На скелю впали перші важкі краплини — швидко й невідворотно наближалася гроза.