Далі протягнув кінці мотузки попід ноги та плечі небіжчика, як їх протягують під домовину, й тіло повільно опустилося на дно.
— Не туди, Гаррі Марчу, не туди! — мовила Джудіт, мимоволі здригаючи. — Не кладіть так близько до матері!
— Чому, Джудіт? — спитала Гетті серйозно. — Вони разом жили, разом повинні лежати й після смерті.
— Ні-ні, Гаррі Марчу, далі, покладіть далі! Бідолашненька Гетті, ти сама не знаєш, що говориш. Хай буде так, як я кажу. Хай буде так!
— Я знаю, що я недоумкувата, Джудіт, а ти дуже розумна. Та все одно чоловік повинен лежати біля своєї дружини. Мама не раз казала, що так ховають людей на християнських кладовищах.
Ця невеличка суперечка велася дуже серйозно, але притишеними голосами, ніби дівчата боялися, що небіжчик може підслухати їх. В таку хвилину Джудіт не зважувалася надто різко перечити сестрі, проте її владний жест примусив Марча покласти Гаттера трохи осторонь від могили його дружини. По цьому Марч витяг мотузку, й обряд кінчився.
— Ось і прийшов кінець Плавучому Томові! — вигукнув Непосида, перехилившись через борт "ковчега" й дивлячись на похованого крізь воду. — Він був добрий товариш на війні й чудово знався на пастках. Не плачте, Джудіт, не побивайтеся, Гетті! Рано чи пізно всі ми помремо. Коли настає призначена година, голосіння та сльози не воскресять мерця. Звісно, вам тяжко розлучатися з батьком; з більшістю батьків буває тяжко розлучатися, надто незаміжнім дочкам. Однак проти цього лиха є одні певні ліки, а ви обидві дуже молоді та гарні, тож хутко їх знайдете. Коли ви, Джудіт, згодні вислухати те, що хоче сказати чесний і скромний чоловік, я поговорю з вами віч-на-віч.
Джудіт лишилась байдужою до цієї незграбної Непосидиної спроби втішити її, хоча й розуміла, до чого він хилив. Вона плакала, згадуючи материну ніжність та пестощі, й давно забуті напучення оживали в її пам'яті. Проте Непосидииі слова повернули її до дійсності й, попри всю їхню недоречність, не викликали того невдоволення, якого можна було сподіватися від дівчини з такою запальною вдачею. Навпаки, раптова думка, мабуть, сяйнула їй у голові. Пильно подивившись на молодого велета, Джудіт витерла очі й, кивнувши Марчеві, пішла на другий кінець баржі. Тут вона сіла й рухом руки запросила, щоб він теж сів коло неї. Рішучість і серйозність дівчини збентежили Марча, тому Джудіт довелося самій розпочати розмову.
— Ви хочете поговорити зо мною про шлюб, Гаррі Марчу, — сказала вона, — й ось я прийшла сюди, щоб над могилою моїх батьків… ні, ні! — над могилою моєї нещасної, дорогої, любої матері вислухати все, що ви бажаєте сказати.
— Ви якась дивна сьогодні, Джудіт, — відповів Непосида, схвильований дужче, ніж йому хотілося показати. — Але правда є правда, і хоч скільки її таї, однаково не сховаєш. Ви чудово знаєте, дівчино, я давно вже маю вас за найвродливішу серед усіх жінок, що на них будь-коли дивилися мої очі; я не приховував цього ні тут, на озері, ні в товаристві мисливців та траперів, ні в поселеннях.
— Так-так, я вже чула про це раніше й вірю вашим словам, — нетерпляче відповіла Джудіт.
— Коли молодий мужчина каже такі речі молодій жінці, то, певно, він сподівається на неї.
— Справді, справді, Непосидо, про все це ви казали мені вже не раз.
— Ну, скоро це приємно, то, гадаю, жодна жінка не скаржитиметься, що чує це надто часто. Всі кажуть, що така вже жіноча вдача: ви любите слухати, коли вам торочать одне й те саме десять, двадцять, сто разів підряд — як ви подобаєтеся мужчинам, — і найдужче полюбляєте розмови про вашу власну вроду.
— Авжеж, здебільша нам подобається і те й друге. Але зараз, Непосидо, не час зловживати пустими словами. Буде краще, коли ви говоритимете прямо.
— Ви завжди чинили по-своєму, Джудіт, І мабуть, так робитимете й надалі. Я часто повторював вам, що ви мені подобаєтесь більше, ніж будь-яка інша молода жінка, або, коли вже казати всю правду, більш, ніж усі молоді жінки разом узяті. Але ви, гадаю, помітили, Джудіт, — я ніколи не просив вас, як то заведено, вийти за мене заміж.
— Я помітила це, — сказала дівчина, й усмішка заграла на її гарних устах, хоч дивне хвилювання зненацька пойняло її і щоки спалахнули рум'янцями, а очі засяяли. — Я помітила це й навіть подумала, що не вельми воно схоже на рішучого й безстрашного Гаррі Марча.
— На те була причина, дівчино, і ця причина не дає мені спокою навіть зараз… Та не червонійте, прошу вас, і не дивіться так сердито, бо ж бувають думки, які міцно застряють у голові мужчині, й бувають слова, які стають йому поперек горла, але, крім них, бувають також почуття, здатні побороти і те й друге, й оцим почуттям я мушу скоритися. У вас тепер немає ні батька, ні матері, Джудіт, і ви, безперечно, не можете далі тут жити самі, навіть коли буде укладено мир і ірокези вгамуються. Мало того, що ви голодуватимете, але ж не мине й тижня, як вас обох заберуть у полон або оскальпують. Настав час подумати про зміну життя й про чоловіка. Віддайтесь за мене, й усе минуле забудеться.
Джудіт насилу стримувала своє роздратування, поки Марч незграбно освідчувався їй у коханні та просив стати йому дружиною, хоч сама, очевидно, домагалася цього й тепер слухала з увагою, яка могла заронити надію. Але вона ледь дочекалася, поки молодий велет кінчить говорити, — так не терпілось їй швидше відповісти.
— Годі, Непосидо, цього цілком досить, — сказала вона, підносячи руку мовби для того, щоб зупинити його. — Я зрозуміла вас так добре, наче ви говорили цілий місяць. Ви віддаєте мені перевагу перед іншими дівчатами й хочете зробити мене своєю дружиною.
— Ви висловили мою думку багато краще, Джудіт, ніж зумів би її висловити я, а тому, дуже прошу, вважайте — всі ці слова сказав я саме так, як вам бажалося їх почути.
— Все ясно, Непосидо, й цього з мене досить. Тут не місце жартувати чи обманювати вас. Тож вислухайте мою відповідь, таку ж щиру, як ваша пропозиція. Існує одна причина, Марчу, через що я ніколи…
— Мені здається, я розумію вас, Джудіт, але я ладен забути про ту причину, бо вона обходить тільки мене. Та не спалахуйте, прошу вас, мов надвечірнє небо, я ж зовсім не хочу вас ображати…
— Я не спалахую і не ображаюся, — сказала Джудіт, силкуючись побороти обурення, чого раніше при ньому ніколи не робила. — Існує причина, через що я не повинна, не можу й ніколи не стану вашою дружиною, Непосидо. Цієї причини ви, мабуть, не помічаєте, і тому мій обов'язок пояснити її зараз вам так само одверто, як ви просили мене віддатися за вас. Я не кохаю вас і, певна, ніколи не покохаю так глибоко, щоб вийти заміж. Жоден мужчина не побажає собі в дружину дівчину, котра не віддає йому переваги перед усіма іншими чоловіками. Я кажу це вам у вічі й гадаю, ви самі повинні мені дякувати за мою щирість.
— О Джудіт, усе це робота отих гультіпак-червономундирників[52] з форту! В них усе зло!
— Тихше, Марчу! Не обмовляйте дочки біля могили її матері. Я хочу, щоб між нами кінчилося все по-хорошому, тож не примушуйте мене клясти вас з образою в серці. Не забувайте — я жінка, а ви мужчина, і я не маю ні батька, ні брата, які помстилися б вам за ваші слова.
— Гаразд, ваша правда, більше я нічого не скажу. Але не поспішайте, Джудіт, обдумайте мої слова.
— Мені не треба для цього часу. Я вже давно це обдумала й тільки чекала, коли ви скажете все одверто, щоб відповісти так само одверто. Тепер ми розуміємо одне одного, а тому не варто марнувати слів.
Схвильована зосередженість дівчини налякала молодого лісовика, бо досі він ніколи ще не бачив її такою серйозною і рішучою. Раніше, коли їм доводилось розмовляти, вона приймала його залицяння ухильно або глузливо, та Непосида вбачав у цьому жіноче кокетування й був певен, що вона радо погодиться з ним побратись. Він сам вагався, чи треба освідчуватись, і навіть у гадці не мав, що Джудіт відмовиться стати дружиною найвродливішого мужчини на всьому прикордонні. А йому відмовили, та ще в таких рішучих виразах, що для жодних надій не лишалося місця. Він був такий пригнічений і здивований, що навіть не пробував умовити її змінити рішення.
— Тепер Мерехтливе Свічадо втратило для мене всяку принадність! — помовчавши з хвилину, вигукнув він. — Старий Том помер, гуронів на березі більше, ніж голубів у лісі, і взагалі це місце мені вже ні до чого.
— Тоді йдіть звідси. Тут кругом самі небезпеки, а ради чого вам ризикувати своїм життям для інших? Та я й не знаю, чи зможете ви чимось прислужитися нам. Вирушайте сьогодні ж уночі. Ми ніколи не закинемо вам, що ви були невдячні а чи не досить мужні.
— Коли я піду, то піду з тяжким серцем, і це через вас, Джудіт. Мені б хотілося узяти вас з собою.
— Про це не варто вже говорити, Марчу. Коли споночіє, я одвезу вас човником на берег. Звідти ви зможете пробратися до найближчого гарнізону. Коли прийдете у форт і пошлете сюди загін…
Джудіт затнулася на цих словах: дівчині не хотілося, щоб її судила чи підозрівала людина, котра не вельми прихильно дивилася на її знайомство з гарнізонними офіцерами. Але Непосида збагнув, що вона мала на думці, й відповів просто, не вдаючись у міркування, яких боялася дівчина:
— Я розумію, що ви хотіли сказати й чому не договорили до кінця. Якщо я щасливо добудусь до форту, проти оцих бродяг буде вислано загін, і я прийду разом з ним, бо мені хочеться побачити вас і Гетті в цілковитій безпеці, перш ніж ми попрощаємося назавжди.
— Ах, Гаррі Марчу, якби ви завжди так мислили й говорили, я могла б мати до вас зовсім інші почуття!
— Невже тепер запізно, Джудіт? Я грубий мешканець лісів, але всі ми міняємось, коли з нами починають поводитись інакше, ніж ми звикли.
— Запізно, Марчу! Я ніколи не матиму до вас чи до іншого мужчини — крім тільки одного — тих почуттів, що ви б їх хотіли зустріти в мені. Ну от, я сказала досить, і більше мене ні про що не питайте. Коли споночіє, я або делавар одвеземо вас на берег. Ви зумієте пробратися звідти на Могаук, до найближчого форту, й пошлете нам підмогу. А тепер, Непосидо… Ми ж бо з вами друзі, і я можу звіритись на вас, чи не так?
— Звісно, Джудіт, хоч наша дружба стала б тепліша, аби ви погодились дивитися на мене так, як я дивлюся на вас.
Джудіт вагалася. Певно, в ній відбувалась якась напружена внутрішня боротьба.
Далі, ніби зважившись відкинути всяку слабість і будь-що домогтися свого, вона заговорила одвертіше.
— Там, у найближчому форті, ви зустрінете капітана Верлі,— сказала вона, пополотнівши й тремтячи всім тілом. — Я думаю, він захоче вести загін, але було б багато краще, якби це зробив хтось інший.