– Я б тільки сказав, що помилився, – не знаю вже, котрий раз в житті…
– В чому помилився?
– В даному разі в тобі. Я гадав, що людина, яка ризикує життям і чесним ім'ям, має на меті якісь громадські цілі…
– Дайте мені нарешті спокій з тією громадськістю!.. – крикнув Вокульський, грюкнувши кулаком по столі. – Я знаю, що зробив для неї, але… що вона зробила для мене?.. Вони безупинно вимагають від мене жертв, не даючи мені взамін ніяких прав… Кінець кінцем я хочу зробити щось і для себе. В вухах мені позакладало від гучних фраз, які нікого ні до чого не зобов'язують. Власне щастя – ось у чому тепер мій обов'язок… Я пустив би собі кулю в лоб, якби у мене не залишилось нічого, крім якихось фантастичних зобов'язань. Тисячі байдикують, а один чоловік повинен приносити за них якісь жертви!.. Нечувана дурниця!..
– А овації для Россі – це не жертва?
– Я це роблю не для Россі…
– А для того, щоб догодити жінці… знаю. З усіх ощадних кас – це найменш надійна, – відповів Жецький.
– Ти надто багато собі дозволяєш!
– Скажи – дозволив… Тобі здається, що це ти тільки-но винайшов любов. Я також її знав!.. Кілька років я був закоханий, як дурень, а моя Елоїза[86] тим часом заводила шури-мури з іншими. Боже мій!.. Скільки я намучився, спостерігаючи, як вона перезирається з іншими… Кінець кінцем вона, не соромлячись, навіть обнімалась у мене перед очима… Вір мені, Стаху, я не такий наївний, як ти думаєш. Я багато чого бачив у житті й дійшов висновку, що ми забагато вкладаємо серця в забаву, яка називається любов'ю.
– Ти так кажеш через те, що не знаєш її, – похмуро зауважив Вокульський.
– Кожна з них незвичайна, поки не сяде нам на шию. Правда, я не знаю тієї, але знаю інших. Щоб скоряти жінок, треба мати дві властивості: помірно нахабства й помірно зухвальства, а цього у тебе якраз нема. Тому я й остерігаю тебе: не дуже ризикуй, бо тебе можуть випередити, якщо вже не випередили. Я ніколи не говорив тобі про ці речі, правда ж? Та й не можна подумати, що це мої переконання. Але я відчуваю, що тобі загрожує небезпека, тому знов кажу: стережись! Не вкладай в цю підлу гру серця, бо тобі його обплюють задля якогось нікчемного хлюста. А в таких випадках, повір мені, людина страшенно гидко себе почуває… Бажаю тобі, щоб ти ніколи такого не відчував! Сидячи на канапі, Вокульський стискав кулаки, але мовчав. В цей час постукали в двері й на порозі з'явився Лісецький.
– Пап Ленцький хоче з вами бачитись. Він може сюди зайти? – спитав продавець.
– Просіть, – сказав Вокульський, квапливо одягаючи жилет і сюртук.
Жецький устав з стільця, сумно покивав головою і вийшов. "Думав я, що діло погане, – пробурчав він уже в сінях, – але не сподівався, що настільки погане…"
Вокульський ледве встиг сяк-так причепуритись, як увійшов пан Ленцький, а за ним швейцар магазину. Очі у пана Томаша налились кров'ю, а на лицях виступили сипі плями. Він упав в крісло й, відкинувши голову на спинку, важко дихав. Заклопотаний швейцар стояв у дверях, перебираючи пальцями гудзики на своїй лівреї, і ждав наказів.
– Пробачте, пане Станіславе… я попрошу води з лимоном… – прошепотів пан Томаш.
– Сельтерської води, лимона й цукру… Бігом! – гукнув Вокульський до швейцара.
Швейцар вийшов, чіпляючись своїми величезними гудзиками за двері.
– Це байдуже, – промовив пан Томаш, – коротка шия, спека і роздратовання… Хвилинку відпочину…
Стурбований Вокульський зняв з нього галстук і розстебнув сорочку. Потім змочив рушника одеколоном, який знайшов на столі у Жецького, і з синівською дбайливістю витер хворому потилицю, обличчя й голову.
Пан Томаш потиснув йому руку.
– Спасибі… Мені вже легше..:– потім стиха додав: – Ви мені подобаєтесь у ролі сестри-жалібниці. Бельця не зуміла б так ніжно… Але вона створена для того,‘щоб услуговували їй…
Швейцар приніс воду в сифоні й лимон. Вокульський приготував лимонад і напоїв пана Томаша, якому поступово легшало, а червоні плями почали сходити з його обличчя.
– Піди до мене додому і скажи кучерові, щоб запріг коні та приїхав до магазину, – наказав Вокульський швейцарові.
– Ви дуже милий… дуже милий… – казав пан Томаш, міцно стискаючи йому руку і вдячно поглядаючи иа нього червоними очима. – Я не звик до такого піклування, бо Бельця цього не вміє.
Невміння панни Ізабелли доглядати хворих якось неприємно вразило Вокульського. Але тільки на хвилину.
Помалу пан Томаш зовсім очуняв. Рясний піт виступив йому на лобі, голос зміцнів, лише сітка червоних жилок на очах свідчила про недавній припадок. Він навіть пройшовся по кімнаті, потягнувся й заговорив:
– Ах, ви не уявляєте собі, пане Станіславе, як я сьогодні розхвилювався. Чи повірите? Мій будинок продано за дев'яносто тисяч…
Вокульский здригнувся.
– Я був певний, – казав далі пан Ленцький, – що візьму за нього хоч свої сто десять тисяч… Я чув, як у залі сказали, що він вартий ста двадцяти тисяч. Але що ж, його вирішив купити жид, підлий лихвар, отой Шлангбаум. Він порозумівся з конкурентами, а хто його знає, чи й не з моїм адвокатом, – і от я втратив двадцять або й тридцять тисяч…
Тепер Вокульский схожий був на апоплектика, але мовчав.
– А я розраховував, – правив далі Ленцький, – що з цих п'ятдесяти тисяч ви даватимете мені десять тисяч карбованців процентів щорічно. На утримання дому я витрачаю шість-вісім тисяч на рік, а на решту ми могли б з Бельцею їздити за кордон. Я навіть обіцяв їй, що через тиждень поїдемо в Париж… От тобі й поїхали!.. Шість тисяч карбованців ледве вистачить на злиденне існування, а про подорожі нічого й думати… Паскудний жид!.. Паскудне суспільство, котре так залежить від лихварів, що навіть не може боротися проти них на торгах… А що мені найбільше допікає, скажу вам, то це те, що за тим мерзенним Шлангбаумом, може, криється якийсь християнин, навіть аристократ…
Голос його знов почав глухнути, на обличчі знов почали виступати синюваті плями. Він сів і напився води.
– Підлі!.. Підлі!.. – шепотів він.
– Заспокойтесь, прошу вас, – сказав Вокульський. – Скільки ви дасте мені готівкою?
– Я просив адвоката нашого князя (бо мій адвокат – негідник) одержати належну мені суму і вручити її вам, пане Станіславе… Разом тридцять тисяч. А оскільки ви обіцяли мені по двадцять процентів річних, значить, матиму шість тисяч карбованців на рік на всі видатки. Бідність… злидні!..
– Ваш капітал я можу вмістити в вигідніше діло, – сказав Вокульський, – так що ви матимете на рік десять тисяч…
– Що ви кажете?..
– Так. Мені трапився щасливий випадок…
Пан Томаш зірвався з крісла.
– Спасителю… Добродійнику!.. – промовив він розчулено. – Ви – найблагородніший з людей… Але, – додав він, розводячи руками, – чи не втратите ви самі на цьому?
– Я? Та ж я купець.
– Купець! Балакайте!.. – вигукнув пан Томаш. – Завдяки вам я переконався, що в наш час слово "купець" є синонімом великодушності, делікатності, героїзму… Ви – благородний!..
І, мало не плачучи, кинувся йому на шию.
Вокульський втретє посадив пана Томаша в крісло; в цей час хтось постукав у двері.
– Прошу.
Увійшов Генрік Шлангбаум, блідий, з блискучими очима. Він спинився перед паном Томашем, уклонився йому і сказав:
– Добродію, я – Шлангбаум, син того "паскудного" лихваря, якого ви так паплюжили в магазині при моїх співробітниках і покупцях…
– Добродію… я не знав… готовий дати всіляку сатисфакцію… а насамперед прошу пробачення… Я був дуже роздратований… – казав схвильований пан Томаш.
Шлангбаум заспокоївся.
– Замість давати мені сатисфакцію, – відповів він, – прошу послухати, що я скажу. Навіщо мій батько купив ваш будинок, про це зараз говорити не будемо. А що він вас не обманив – я вам дам незаперечний доказ. Батько негайно відпродасть вам будинок за дев'яносто тисяч… Скажу більше, – вибухнув він, – жжулець віддасть вам його за сімдесят…
– Генріку!.. – втрутився Вокульський.
– Я вже скінчив. Бувайте здорові, – сказав Шлангбаум і, низько вклонившись панові Томашеві, вийшов з кімнати.
– Яка неприємна історія! – трохи помовчавши, озвався пан Томаш. – Я справді висловив у магазині кілька гострих зауважень на адресу старого Шлангбаума, але, даю слово, не знав, Що його син тут… Він відпродасть мені за сімдесят тисяч будинок, за який сам заплатив дев'яносто!.. Це оригінально! Що ви на це скажете, пане Станіславе?
– Може, будинок справді коштує не більш як дев'яносто тисяч… – несміливо відповів Вокульський.
Пан Томаш почав застібати на собі одежу й надівати галстук.
– Дякую вам, пане Станіславе, і за допомогу, і за те, що займаєтесь моїми справами… Але ж історія з тим Шлангбаумом!.. Ага! Бельця запрошує вас на завтра на обід… Гроші ви одержите у адвоката нашого князя, а щодо процентів, які ви з вашої ласки…
– Виплачу за півроку наперед.
– Дуже, дуже вам вдячний!.. – сказав пан Томаш і поцілував його в обидві щоки. – Ну, до побачення, до завтра… Не забудьте ж за обід…
Вокульський провів його через двір до воріт, де вже чекав екіпаж.
– Страшенна спека, – говорив пан Томаш, з допомогою Вокульськогр насилу вмощуючись в екіпаж. – Але все ж таки історія з тими євреями! Купив за дев'яносто тисяч, а готовий відпродати за сімдесят… Кумедія, слово честі!..
Коні рушили в бік Уяздовських Алей.
Додому пан Томаш їхав немов очманілий. Спеки він не відчував, тільки загальну слабість та шум у вухах. Часом йому здавалось, що кожним оком він бачить інакше або обома бачить гірше. Він сидів у кутку екіпажа і на вибоїнах похитувався, мов п'яний.
Думки й почуття якось дивно плуталися в його голові.
Інколи йому здавалось, що він обплутаний сіткою інтриг, з якої його може визволити лише Вокульський. То йому ввижалося, що він тяжко хворий і що тільки Вокульський міг би його як слід доглядати. То знов здавалось, що він умер і залишив зубожілу і всіма покинуту дочку, про яку потурбуватись міг би тільки Вокульський. Нарешті подумав, що добре було б мати отакий вигідний екіпаж на легкому ходу і що, якби він попросив Вокульського, той, напевне, подарував би йому свій.
– Страшенна спека! – пробурмотів пай Томаш.
Екіпаж спинився перед домом, пан Томаш виліз і, навіть не кивнувши кучерові, пішов нагору. Він ледве тягнув обважнілі ноги і, як тільки опинився в своєму кабінеті, впав на крісло і в капелюху просидів кілька хвилин.
Слуга страшенно здивувався й вирішив покликати панянку.
– Мабуть, торги скінчились добре, – сказав він панні Ізабеллі, – бо пан щось… ніби трохи теє…
Панна Ізабелла, яка, незважаючи на показний спокій, з величезним нетерпінням дожидала повернення батька і результату торгів, пішла в кабінет настільки швидко, наскільки дозволяли правила пристойності.