Там пожежа, знаходячи доволі палива, перетворювалася на шерег вибухів і з нечуваною швидкістю охоплювала цілі вулиці. Люди, що таборилися за містом або стояли на акведуках, відгадували за кольором полум'я, що горить. Шалений порив вітру виносив хвилями з вогняної безодні тисячі й мільйони розжарених мигдальних та горіхових шкаралупок, які злітали вгору незліченними роями світних метеликів — і лопалися з тріском у повітрі або, гнані вітром, сипалися на нові ділянки, на акведуки й на поля навколо міста. Всяка думка про порятунок видавалася недоречною, сум'яття ж усе зростало, коли ж бо з одного боку городяни втікали через усі брами за мури, а з другого — пожежа привабила тисячі людей з околиці — як мешканців містечок, так і селян і напівдиких пастухів із Кампанії, що їх спокусило сподівання грабунку.
Вигук "Рим гине!" не сходив з уст натовпу, загибель же міста видавалася тоді водночас закінченням його володарювання й розв'язанням вузлів, які досі зв'язували народ у єдину цілісність. Чернь, яка складалася здебільшого з рабів і пришельців і для якої не важливим було панування Рима, а переворот міг її тільки звільнити від кайданів, набирала тут і там загрозливого вигляду. Поширювалися насильство та пограбування. Здавалось би, що єдино саме видовище загибелі міста, приковуючи увагу людей, стримує ще вибух різанини, що розпочнеться відразу ж, як тільки місто перетвориться на попелище. Сотні тисяч рабів, забувши, що Рим, крім храмів і мурів, має ще кілька десятків легіонів у всіх кінцях світу, здавалося, тільки чекали заклику та вождя. Почали згадувати ім'я Спартака, але Спартака не було — натомість громадяни почали об'єднуватися та озброюватися, хто чим може. Найжахливіші чутки кружляли біля всіх брам. Деякі стверджували, що це Вулкан за наказом Юпітера нищить місто вогнем, який виходить із-під землі; інші — що це помста Вести за весталку Рубрію. Люди, переконані в цьому, не хотіли нічого рятувати, натомість, облягаючи храми, прохали богів про помилування. Та найчастіше повторювали, що імператор наказав спалити Рим, аби позбутися смороду, що долітав од Субури, і щоб вибудувати нове місто під назвою Неронія. Від цієї думки лють охопила людей, і коли б, як про це думав Вініцій, знайшовся вождь, який би хотів скористатися з цього вибуху ненависті, час Нерона настав би на рік раніше. Говорили також, що імператор збожеволів, що наказав преторіанцям і гладіаторам нападати на людей і вчинити загальну різанину. Деякі присягалися богами, що звірів з усіх віваріїв, за розпорядженням Міднобородого, випущено. Бачили на вулиці левів із палаючими гривами і розлючених слонів, і турів, які цілими стадами топтали людей. Була в тому навіть частина правди, бо в кількох місцях слони, відчуваючи наближення пожежі, зруйнували віварії і, вирвавшись на волю, в дикому страху мчали від вогню, нищачи все на своєму шляху, наче буря. Ходили розмови, що десятки тисяч людей загинули в огні. Дійсно, загинула величезна кількість. Були такі, що, втративши все майно або найдорожчих серцю істот, у розпачі самі кидались у вогонь. Інші задихнулися від диму. В центрі міста, між Капітолієм, з одного боку, і Квіриналом, Віміналом та Есквіліном, з другого, як і між Палатином і Целієм, де пролягали найбільш забудовані вулиці, пожежа спалахувала відразу в кількох місцях, і гурти людей, які бігли в один бік, несподівано натикалися на нові вали вогню з протилежного боку й гинули жахливою смертю серед вогняної заплави.
У жаху, сум'ятті й безумстві не знали, куди втікати. Дороги були захаращені речами, а в більш тісних місцях неможливо було пройти. Ті, хто ховався на ринку та на площах — у місці, де пізніше споруджено амфітеатр Флавіїв[320], біля храму Землі, біля портика Лівії[321] та вище, біля храмів Юнони й Луцини[322], а також між схилом Вібрія та старою Есквілінською брамою, — оточені морем вогню, загинули від жару. В місцях, куди вогонь не дійшов, знайдено було пізніше сотні обвуглених тіл, хоч і тут і там нещасні виривали кам'яні плити і для захисту від жару закопувалися до половини в землю. Майже кожна родина, що мешкала в центрі міста, не вціліла повністю, тому вздовж мурів, біля всіх брам і на всіх дорогах було чути розпачливе тужіння жінок, які вигукували дорогі імена загиблих у тисняві або у вогні.
Отож, коли одні благали в богів милосердя, інші паплюжили їх за це страшенне лихо. Бачили старих, які зверталися до храму Юпітера Рятівника, простягаючи руки з вигуками: "Ти ж рятівник, порятуй свій вівтар і місто!" Головний розпач звернений був проти старих римських богів, які, на думку людей, зобов'язані були пильнувати уважніше місто. Вони виявилися безсилими, тож лаяли їх. Натомість, коли на Ослиній дорозі показався гурт єгипетських жерців, які везли статую Ісіди, врятовану із храму поблизу Целімонтанської брами, натовп приєднався до кортежу, люди впряглися в повіз, припровадили його аж до Аппійової брами і, заволодівши статуєю, встановили її в храмі Марса, відлупцювавши жерців цього божества, які насмілилися чинити опір. В інших місцях закликали Серапіса, Ваала або Єгову[323], прихильники якого, вироївшись із завулків Субури і з Затибря, наповнювали галасом і благаннями прилеглий до мурів простір. У криках їхніх лунали, одначе, нотки тріумфу, тому, коли одні з городян прилучилися до хору, що славив "Владику світу", інші, обурюючись цим радісним гомоном, намагалися примусити його притлумити. Де-не-де чути було спів чоловіків у розквіті сил, старих, жінок і дітей, пісні дивні й урочисті, значення яких було не зрозумілим, але повторювалися щохвилини слова: "Се гряде судія у день гніву і лиха". Отак рухливі й безсонні людські хвилі оточили палаюче місто, наче бурхливе море.
Але нічого не допомагало — ні розпач, ні блюзнірство, ні співи. Лихо здавалося невідворотним, суцільним і невблаганним, як доля. Біля амфітеатру Помпея загорілися склади прядива й канатів, велика кількість яких трималася для цирків, арен і всіляких машин, використовуваних в іграх, а ще прилеглі будівлі, де зберігалися бочки смоли, потрібної для просочування канатів. Через кілька годин уся ця частина міста, за якою лежало Марсове поле, горіла таким ясно-золотим полум'ям, що напівпритомним од жаху мешканцям якийсь час здавалося, що при вселюдській згубі чергування дня та ночі порушилось і вони бачать світло сонця. Але потім криваве суцільне сяйво витіснило всі інші барви. З палахкого моря виривалися до розжареного неба велетенські фонтани та стовпи полум'я, розпускаючись угорі вогненними китицями й султанами, вітер же хапав їх і, перетворюючи на золоті нитки та жмути іскор, ніс ген над Кампанією, аж до Альбанських гір. Ніч ставала все світлішою; саме повітря здавалося просякнутим не тільки блиском, але й полум'ям. Тибр плинув живим вогнем. Нещасне місто перетворилося на суцільне пекло. Пожежа охоплювала все нові квартали, брала штурмом пагорби, розливалася по рівнинах, затоплювала долину, шаленіла, гоготала, гуркотіла.
Розділ XLV
Ткач Макрин, до чиєї оселі принесено Вініція, обмив його, дав йому одяг і нагодував, після чого молодий трибун, цілком відновивши сили, заявив, що цієї ж ночі розпочне подальші пошуки Ліна. Макрин, який був християнином, підтвердив слова Хілона, що Лін разом зі старшим священиком Клементом вирушив до Остріану, де Петро мав хрестити цілу общину прихильників нового вчення. Сусіди-християни знали, що Лін позавчора доручив такому собі Гаю пильнувати свій будинок. Для Вініція це було доказом, що ні Лігія, ні Урс не залишилися в ньому і мусили теж вирушити до Остріану.
Ця думка дуже його втішила. Лін був старий, йому важко було ходити з Затибря аж до далекої Номентанської брами, повертаючись звідти на Затибря, й він, імовірно, поселився на ці кілька днів у якогось із одновірців за мурами, і разом з ним і Лігія, і Урс. Так вони уникли пожежі, яка взагалі не перекинулася на протилежний схил Есквіліну. Вініцій в усьому цьому вбачав зволення Христа; відчув на собі його піклування і з серцем, охопленим любов'ю більш ніж будь-коли, заприсягнувся в душі відплатити йому всім життям за ці явні знаки милості.
Тим паче він поспішав до Остріану. Відшукає Лігію, відшукає Ліна, Петра й забере їх куди-небудь далеко, в якийсь із своїх маєтків, хоча б і на Сицилію. Рим ось палає, й за кілька днів останеться від нього тільки попелище, тож навіщо мають залишатися серед лиха та розгнузданого люду? Там, оточені гуртами дисциплінованих рабів, житимуть у тиші та спокої всі під покровом Христа, з благословенням Петра. Тільки б їх тепер відшукати.
Було це справою нелегкою. Вініцій пам'ятав, як важко діставався він Затибря з Аппійової дороги, скільки довелося йому кружляти, щоб дійти до Портової дороги, тож вирішив обігнути місто з протилежного боку. Рухаючись Тріумфальною дорогою вздовж ріки, можна було дістатися Емілійового мосту, звідти ж, оминаючи Пінцій, повз сади Помпея, Лукулла та Саллюстія[324], вибратися на Номентанську дорогу. Це був найкоротший шлях, але і Макрин, і Хілон не радили ним іти. Вогонь не охопив, щоправда, досі тієї частини міста, але всі ринки й вулиці могли бути повністю забиті людьми та їхніми речами. Хілон радив рухатися через Ватиканське поле аж до Фламінійової брами, там перетнути ріку й посуватися далі із зовнішнього боку мурів, за садами Аціліїв[325], до Соляної брами. Вініцій після короткого вагання вирішив послухатися поради.
Макрин мусив залишитися, щоб охороняти будинок, але роздобув двох мулів, які могли знадобитися Лігії в подальшій подорожі. Хотів також додати раба, та Вініцій відмовився, припускаючи, що, як уже з ним було, перший-ліпший загін преторіанців, зустрінутий у дорозі, підкориться його наказам.
Тож, не зволікаючи, разом із Хілоном вирушили через Янікульське поле до Тріумфальної дороги. На відкритих місцях тут теж були табори, та пробиратися через них було легше, бо більша частина мешканців тікала до моря Портовою дорогою. За Септиміанською брамою Вініцій і Хілон поїхали між рікою та чудовими садами Доміціїв, могутні кипариси яких світилися червоно від пожежі, мовби від променів призахідного сонця. Дорога ставала вільнішою, часом тільки доводилось їм пробиватися крізь потік селянства, що сунуло до міста.