Найбільше ж, мабуть, важило те, що він умів легко, невимушено, з незвичайним смаком показати ту славу й скористатися нею і що навіть серед учених городян він вирізнявся далеко не пересічним рівнем загальної освіти, яка скрізь, де він її виявляв, викликала подив і пошану…
На родинних четвергах у Будденброків у присутності консула про майбутні вибори згадували тільки мимохідь, майже байдужим тоном, і то пані Елізабет скромно відводила вбік блакитні очі. А все-таки пані Перманедер не могла втриматися, щоб часом не похизуватись дивовижним знанням конституції: окремі її параграфи, а саме ті, що стосувалися виборів до сенату, вона вивчила так досконало, як колись закон про розлучення. Потім вона заводила мову про виборчі курії, про склад виборців, про бюлетні, зважувала всі можливі випадки, ані разу не затнувшись проказувала урочисту присягу, яку повинні скласти виборці, розповідала про "відкрите обговорення" занесених до списку кандидатів, що має відбутися згідно конституції в кожній виборчій курії, і висловлювала палке бажання взяти участь у "відкритому обговоренні" особи Германа Гагешптрема. За хвилю вона нахилилася над столом і почала рахувати кісточки зі сливового узвару на тарілочці в брата: "Буде – не буде, буде – не буде"… І кінчиком ножа швидко перекинула з сусідньої тарілки кісточку, якої бракувало до рахунку. А після обіду вопа таки не витримала й потягла консула за рукав до вікна:
– О господи, Томе, якщо ти станеш… якщо наш герб повісять у збройній кімнаті в ратуші… я вмру з радощів! Упаду мертва, ось побачиш!
– Ну, Тоні, серденько, будь витриманіша й поважніша, дуже тебе прошу! Тобі ж ніколи не бракувало гідності. Хіба я перед кимось запобігаю, як Геннінг Курц? Ми й без сенаторства чогось варті… А ти, чи так, чи інак, а зостанешся жива.
Тим часом агітація, наради, боротьба думок провадились далі. Консул Петер Дельман, suitier, власник фірми, від якої вже лишилася тільки назва, і батько двадцятисемирічної дочки, спадщину якої він проїв, також брав участь у передвиборчій кампанії; спершу на обіді в Томаса Будденброка, а потім на обіді в Германа Гагенштрема гучним, розкотистим; голосом величав господаря "паном сенатором". Зате Зігізмунд Гош, старий маклер Гош, ходив по місту, мов розлючений лев, і відверто погрожував, що задушить кожного, хто не захоче голосувати за консула Будденброка.
– Консул Будденброк, панове!.. О! Що то за людина! Я стояв пліч-о-пліч з його батьком сорок восьмого року, коли той одним словом погамував лють збунтованого простолюду… Якби на світі була справедливість, то вже його батько, вже батьків батько стали б сенаторами…
Властиво ж, серце панові Гошу запалив не так сам консул, як його дружина, з роду Арнольдсенів. Не те, щоб маклер коли-небудь перемовився з нею бодай словом. Він не належав до кола багатих купців, не обідав з ними й не ходив до них у гості. Але, як уже згадувано, не встигла Герда Будденброк з'явитися в місті, як погляд понурого маклера, спраглий усього незвичайного, миттю спостеріг її. Непомильне чуття зразу підказало йому, що ця жінка покликана надати якогось змісту його порожньому життю, і він душею й тілом віддався їй у рабство, хоч Герда Будденброк навряд чи знала його ім'я. Відтоді він, мов тигр навколо приборкувача, подумки кружляв навколо цієї нервової, йде надзвичайно стриманої дами, якій його навіть ніхто не відрекомендував, – і все це з зловісною міною і підступно-покірною поставою, з такою самою, як на вулиці, на превеликий її подив, скидав перед нею свого єзуїтського капелюха… Буденний світ не давав йому змоги зробити задля цієї дами нечуваний злочин, за який би він прийняв кару з сатанинською байдужістю, закутаний у свій плащ, згорблений, понурий і незворушний! Нудні звичаї не дозволяли з допомогою вбивств, злочинів і кривавих інтриг посадити що жінку на королівський троп. І йому не залишалося нічого іншого, як голосувати в ратуші за її чоловіка, якого він шалено поважав, та ще, може, колись присвятити їй свій переклад повної збірки п'єс Лопе де Веги.
Розділ четвертий
"Кожне звільнене місце в сенаті має бути заступлене протягом місяця", – каже конституція. Минуло три тижні від смерті Джемса Меллендорфа, і ось настав день виборів. Був кінець лютого, надворі стояла відлига.
О першій годині на Брайтештрасе, перед ратушею з фасадом, викладеним візерунчастими кахлями, із шпичастими баштами й башточками, Що пнулися в сірувате небо, з критим порталом на колонах і готичними аркадами, з яких відкривався краєвид на ринковий майдан з криницею, зібрався натовп. Люди терпляче стоять на брудному мокрому снігу, що геть розлазиться під ногами, оглядаються на сусідів, тоді знову витягають шиї і втуплюють очі в ратушу. Бо там, за порталом, у залі засідань, де півколом розставлено чотирнадцять крісел, виборча рада, що складається з сенаторів і членів громадської ради, очікує пропозицій виборчих курій…
Справа затяглася. Видно, дебати в куріях ніяк не скінчаться, й досі триває запекла боротьба і виборчій раді не названо якогось одного кандидата, а то бургомістр негайно проголосив би його вибраним… Дивно! Ніхто не знає, де і як беруться чутки, але вони просякають за портал на вулицю і ширяться далі. Може, Каснерсен, старший із двох кур'єрів ратуші, що сам себе зве не інакше як "державним урядовцем", стоячи на сходах і відвернувши очі, непомітно, крізь зціплені зуби, самими куточками вуст передає їх надвір? Ось уже стало відомо, що виборча рада нарешті одержала пропозиції і що кожна з трьох курій висуває іншого кандидата: Гагенштрема, Будденброка, Кістенмакера! Дай боже, щоб хоч таємне голосування з бюлетнями дало котромусь необхідну більшість! Той, хто не має теплих калош, починає притупувати, бо мерзнуть ноги.
Тут зібралися ж чекають люди з усіх суспільних верств. Стоять моряки з голими татуйованими шиями, засунувши руки в широкі й глибокі кишені штанів; вантажники в блузах і коротких штанях із чорного налощеного полотна, з на диво простодушними обличчями; візники з батогами в руках, які позлазили з навантажених мішками возів, щоб довідатися про наслідки виборів; служниці з хустками на шиї, у фартухах поверх грубих смугастих спідниць, у біленьких чепчиках і з великими кошиками в голих руках; перекупки в солом'яних капорах, які торгували рибою і зеленню, навіть кілька гарненьких городниць у голландських ковпаках, коротких спідницях і в яскраво вишитих корсетах, з пройм яких спадають довгі, збористі білі рукави… Тут і сусідні крамарі, що без шапок повиходили з своїх крамниць і діляться враженнями, і гарно вбрані молодики – сини заможних купців, що в конторах своїх батьків та їхніх приятелів відбувають три– або чотирирічну практику, і школярі з ранцями чи в'язочками книжок…
Позад двох робітників з колючими моряцькими бородами, що завзято жують тютюн, стоїть якась дама і схвильовано крутить головою, щоб побачити ратушу з-за їхніх широких плечей. На ній довга, облямована рудим хутром вечірня накидка, яку вона притримує зсередини руками, а обличчя геть затулене густим, брунатним серпанком. Ноги в калошах безпорадно тупають по розталому снігу…
– Їй-бо, твого пана Курца знову не виберуть, – каже один робітник.
– Бачу й без тебе, думаєш, лише ти такий мудрий. Вони тепер усі голосують за Гагенштрема, Кістенмакера й Будденброка.
– Авжеж, от тільки хтозна, чия візьме.
– А по-твоєму, чия?
– По-моєму? Гадаю, що виберуть Гагенштрема.
– Ото сказав! Нащо б таке, в дідька, плескати язиком!
Він випльовує тютюн собі під ноги, бо в такому натовпі ніяк чвиркнути поперед себе, підсмикує руками штани під пасок і веде далі:
– Гагенштрем ненажера, так роз'ївся, що дихати носом не може… Ні, якщо вже господаря мого, пана Курца, знов провалять, то я волію Будденброка. Приємний чолов'яга.
– Велике діло, зате Гагенштрем багатший.
– То й що? Річ не в багатстві.
– А Будденброк надто вже видженджурений – і манжети, і шовкова краватка, і закручені вуса… Ти бачив, як він ходить? Підскакує, мов горобець.
– Тьху, дурний! Ніби когось за ходу вибирають.
– А чи то не його сестра втекла вже від двох чоловіків?
Дама в накидці вся холоне…
– Та щось таке було. Але ми про те не знаємо, та й консул за сестру не відповідає. "А що, хіба ні? – думає дама в серпанку і стискає руки під накидкою. – Хіба ні? 0, дякувати богу!"
– До того ж, – додає прихильник Будденброка, – у нього сам бургомістр Евердік тримав сина до хреста, це, скажу я тобі, щось та важить… "Ще б пак! – думає дама. – Авжеж, богу дякувати, це справило враження!.."
Вона здригається: нова чутка пробігає натовпом і досягає її вух. Загальні вибори не дали наслідків. Едуард Кістенмакер, що одержав найменше голосів, відпав. А боротьба між Гагенштремом і Будденброком триває далі, Якийсь городянин поважно пояснює, що коли голоси діляться нарівно, треба вибрати п'ять "найстарших", які вже мають вирішити справу більшістю голосів.."
Раптом перед самим порталом хтось вигукує!
– Вибрано Гайне Зеегазе!
А той Зеегазе – непросипущий п'яниця, що розвозить хліб на ручному візку. Всі регочуть і спинаються навшпиньки, щоб побачити жартуна. Даму в серпанку теж нападає нервовий сміх, плечі її здригаються. Та за хвилину вона стріпується. "Тепер не до жартів!" – швидко опановує себе й знову жадібно дивиться з-за плечей двох робітників на ратушу, І враз руки їй опускаються, накидка розхристується на грудях, і вона завмирає, згорблена, знесилена, знищена. "Гагенштрем!" – невідомо звідки взялася звістка. Вона ніби постала з землі чи впала з неба і пробігла по всьому натовпі. Ніхто вже не сперечається. Сталося. Гагенштрем! Дамі в серпанку треба було й сподіватися цього. Так завжди буває в житті. Можна йти додому. Вона відчуває, як до горла підступають сльози…
Але так триває не довше, ніж секунду. Зненацька натовп подається назад, ніби від якогось поштовху, передні налягають на задніх, і водночас біля порталу з'являється щось багряне… То червоні камзоли обох кур'єрів, Касперсена й Улефельда, що в парадному вбранні, в трикутних капелюхах, білих рейтузах, у чоботях із жовтими викотами і з шпагами з'являються пліч-о-пліч і йдуть крізь натовп, який розступається перед ними.
Вони ступають, мов сама доля: поважні, мовчазні, величні, з опущеними очима, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч… З невблаганною рішучістю вони простують у той бік, який їм визначили наслідки виборів.