Поки його супутники сідали на коней, він ще знайшов нагоду потиснути руку розвідникові й нагадати йому про домовлену зустріч у лавах англійського війська. Тоді жваво скочив у сідло, пришпорив коня і зупинився поруч нош, звідки чулось приглушене ридання, — єдина ознака, що там була Еліс.
Таким оце чином усі білі, за винятком Соколиного Ока, — Манро, що знову схилив голову на груди, Гейворд і Девід, що їхали за ним у журній мовчанці, у супроводі ад'ютанта Монкалмового з його почтом проїхали повз делаварів і скоро зникли в глухому лісі.
Одначе просте плем'я лісовиків не забуло цих випадкових приходнів-чужинців, з якими їх зв'язало спільне горе. Ще довгі роки історія про білу дівчину та молодого вояка-могіканина помагала збавляти довгі вечори та втомливі переходи, а юних завзятців делаварських напоювала бажанням помсти. Не забуто було й другорядних учасників тих пригод.
Через розвідника, котрий впродовж багатьох літ правив за проміжну ланку між ними та цивілізованим світом, делавари дізналися, що Сива Голова незабаром покинув цей світ, бувши зламаний, як хибно гадалося, своїми військовими невдачами, і що Щедра Рука забрав його доньку далеко до поселень блідолицих, де врешті висохли її сльози і натомість розквітнув усміх на устах, більш відповідний до її життєрадісної вдачі.
Та все це події далеко пізнішої пори, аніж сягає наша розповідь. А поки що, залишившись сам один з білих людей, Соколине Око рушив до місця, куди його тягло просто з невідпорною силою. Надійшов він саме вчас, щоб глянути прощально на Анкеса, якого делавари вбирали в останню його шкіряну одіж. Вони зупинилися, аби міг щирий лісовик хоч хвильку подивитись тужливо, а тоді щільно сповили тіло, і вже назавжди. По цьому виступила процесія, подібна до попередньої, і ціле плем'я зібралося біля тимчасової могили ватага — тимчасової, бо колись кістки його спочиватимуть серед могил його рідного народу. Як і біля Кориної могили, панував тут такий самий поважний смуток, така сама сувора мовчанка й шаноба до того, кому найбільше це горе боліло. Тіло Анкесове посадовили в ямі лицем до схід сонця, а обік нього поклали знаряддя війни та ловів, потрібні на останню дорогу. В повивалі залишено було отвір, щоб душа небіжчика могла при потребі сполучитися із своєю тлінною поволокою, а саму могилу з чисто індіянською винахідливістю захистили від можливого нападу хижих звірів. Коли самий погреб скінчився, всі присутні перейшли до духовної частини обряду.
Увага всіх знову звернулася до Чингачгука. Досі він ще не промовив ані слова, а між тим від такого славетного ватага та ще й за таких обставин сподівалося почути щось утішливого й повчального. Свідомий цієї волі громади, суворий і стриманий могіканин підвів лице, доти сховане у складках одежі, і твердим поглядом обвів натовп. Його міцно стиснені виразисті уста розтулилися, і вперше за ввесь час похоронного ритуалу голос його прозвучав чітко й гучно.
— Чого мої браття в жалобі? — мовив він, скинувши оком на кільце понурих вояцьких облич. — Чого плачуть мої доньки? Що молодий вояк пішов на багаті ловецькі землі? Що ватаг життя своє в честі прожив? Він був добрий, справедливий, хоробрий. Хто це може заперечити? Маніто потребував такого вояка, і він покликав його до себе. А я, син і батько Анкеса, — я наче знеживлена сосна на порубі блідолицих. Рід мій одійшов і від берегів солоного озера, і від пагорбів делаварських. Але хто ж може сказати, що змій свого племені позбувся мудрості? Я самітний…
— Ні, ні! — не витримав Соколине Око, що досі співчутливо дивився на суворе обличчя свого друга, зберігаючи звичне самовладання. — Ні, сагаморе, ти не самітний. Хоч у нас різного кольору шкіра, господь сказав нам однією стежкою іти в житті. Я не маю родини і, можна сказати, як і ти, не маю свого народу. Він був твоїм сином і червоношкірим, тобто, можливо, ближчим тобі по крові. Але ж він так часто боровся опліч мене на війні і спав обік мене за мирних часів! Тож якби я коли-небудь забув про Анкеса, нехай мене забуде той, що створив усіх нас, хоч би й якого ми кольору шкіри та вдачі! Покинув нас хлопчина на якусь пору, але ти, сагаморе, не самітний.
В запалі почуттів розвідник простяг руку над свіжою землею, і Чингачгук міцно її стис, Пойняті цим дружнім стиском, обидва завзяті й безстрашні лісовики схилили свої голови, а з очей їм закапали пекучі сльози, зросивши Анкесову могилу, немов краплі дощу.
Побожну тишу, що запала після такого вибуху емоцій двох найславетніших на цілий край вояків, перервав раптом голос Таменунда, що закликав натовп розійтися.
— Годі, — сказав він. — Ходіть, діти ленапів, гнів Маніто ще не минув. Навіщо Таменундові залишатись? Блідолиці посіли землю, і час червоношкірих ще не настав. Мій день був занадто довгий. Уранці я бачив синів Черепахи щасливих і дужих, а ось тепер, на схилку дня свого, дожив до того, що побачив останнього вояка з мудрого роду могікан.
Примітки
1
Епіграфи до розділів III, VI, XVII та XXIII, а також перший вірш переклав Дмитро Паламарчук. Епіграфи до розділів XXIX та XXXII переклав Борис Тен. Решту епіграфів та віршів переклав Ростислав Доценко.
2
Кожне індіянське плем'я мало свою мову або говірку, тож звичайно тій самій місцевості надавано різних назв, здебільша описових. Так, наприклад, назва цього прегарного озера в мові племені, що замешкувало на його берегах, означає дослівно "Хвіст озера". Озеро Джордж, як раніш простомовно його називали, а тепер і офіційно, формою своєю, коли глянути на карту, скидається на хвіст озера Шамплен. Звідси й назва. (Прим. авт..)
3
Ліга дорівнює близько 5 кілометрів.
4
Це був Вашінгтон. Марно перестерігши європейського генерала перед небезпекою, на яку той нерозважно наразив своє військо, Вашінгтон, завдяки своїй рішучості й мужності, врятував рештки англійців. Слава, якої він зажив у цій битві, спричинила те, що згодом йому довірено командувати американською армією. (Прим. авт.)
5
Нова Гавань (Нью-Гавен) — портове місто у штаті Коннектікат, трохи на північ від Нью-Йорка.
6
Довгий час серед індіанських племен, що жили в північно-західній частині колонії Нью-Йорк, існував союз, спершу відомий під назвою "П'ять народів". Пізніше, коли приєдналося ще одне плем'я, назва союзу стала "Шість народів". Первісно союз той складався з могоків, онейдів, сенеків, каюгів та онондагів. Шосте плем'я— тускарори. Рештки всіх цих племен живуть і досі (1825 року — Прим. пер.) на землях, що виділили для них Штати, але їх меншає з кожним днем: почасти вони вимирають, а почасти перебираються до місцевостей, більш відповідних їхнім звичаям. Незабаром у районах, де ці племена жили віками, не залишиться від них нічого, крім назв. У штаті Нью-Йорк є округи, названі за всіма цими племенами, окрім могоків та тускарорів. Друга за величиною річка в штаті називається Могок. (Прим. авт.).
7
Нарагансет — кінь надзвичайно витривалої породи.
8
Гендель, Георг-Фрідріх (1685–1759) — великий німецький композитор.
9
Північноамериканські вояки вискубували собі волосся з усього тіла, полишаючи саме тільки пасемко на тім'ї, щоб у разі їхньої невдачі ворогові легше було зняти скальп. Цей скальп був єдиним дозволеним трофеєм, тим-то здобути його вважалося більшою перемогою, аніж убити супротивника. В декотрих племенах почесним було скальпувати мертві тіла. ЦІ звичаї вже майже зникли серед індіян надатлантичних штатів. (Прим. авт.).
10
Міссісіпі. Розвідник має на увазі переказ, дуже поширений між індіян надатлантичних штатів. В цьому вбачають свідчення азіатського нібито походження індіян, хоча чимало неясного покриває всю їхню історію. (Прим. авт.).
11
Сагамор — почесне звання старшин племені.
12
Вампум — нанизані різнокольорові черепашки, вживані в індіян як оздоба, гроші і т. д.
13
Делавари називали своїх ворогів із союзу шести племен мінгами. Голландці називали їх макуасами. Французи ж дали їм прізвисько ірокезів.
14
Дія цього оповідання відбувається під 42° широти, де сутінки ніколи довго не тривають. (Прим. авт.).
15
Читач має пам'ятати, що первісно Нью-Йорк був колонією голландців. (Прим. авт.).
16
Гемет — по-англійському означає "музична гама, діапазон голосу"; Лаєн — "лев"; Пейшенс — "терпіння".
17
Вільям Джонсон (1715–1774) — англійський генерал, колоніст і адміністратор у Північній Америці.
18
Французький порт-фортеця Луїсбург у гирлі р. Св. Лаврентія; з 1758 р. в руках у англійців.
19
Чіпевеї — велике індіянське плем'я, що давніше мешкало в гирлі р. Оттави.
20
Багато тварин в американських лісах тягнуться до місць, де є солоні джерела. Місцеве населення називає ці джерела "лизавками", "солоними лизавками", бо чотириногі мусять часто лизати землю, щоб дістати потрібної організмові солі. Туди сходяться також мисливці, залягаючи на стежках, що провадять до лизавок. (Прим. авт.).
21
— Хто йде? (Франц.).
22
Хто це йде? (Франц.).
23
Це я. (Франц.).
24
Добродушність, простота. (Франц.).
25
— Добродію, мені дуже приємно — ба, а де ж цей перекладач?
— Гадаю, добродію, що в ньому немає потреби. Я трохи розмовляю по-французькому.
— О, я дуже радий! Терпіти не можу отих шахраїв. Ніколи не знаєш, чого від них сподіватися. Отож, добродію… (Франц.)
26
Гора, де містився укріплений форт міста Квебек.
27
Орден св. Луї існував у Франції до 1830 р.; присуджувано його за військові заслуги.
28
Озеро у штаті Нью-Йорк.
29
Індіяни часто звертаються до звірів з такими промовами. У подібний спосіб промовляють вони і до мертвих своїх жертв, закидаючи їм боягузтво або ж похваляючи їхню твердість волі, залежно як ті поводились під час тортур. (Прим. авт.).
30
Страва з товченої кукурудзи та бобів; часто її споживають також білі. (Прим. авт.).
31
Американці часто називають свого святого-охоронця Тамані, перекручуючи ім'я славетного індіянського ватага, що про нього тут мовиться. Про характер і силу Таменунда збереглося чимало переказів. (Прим. авт.)
32
За віруваннями північноамериканських індіян, одне з верховних божеств.
33
Згідно з біблійною легендою, юний Давид, майбутній цар ізраїльський, каменем із пращі убив дужого філістимлянина Голіафа.