Пан Ленцький ледве помітно усміхається, а засмоктаний єврейчик тим часом гукає:
– Вісімдесят тисяч і сто карбованців…
– Вісімдесят п'ять, – додає Шлангбаум.
Пан Ленцький весь – зір і слух. Очима він бачить трьох конкурентів, а вухами чує слова гладкого пана:
– Вісімдесят вісім тисяч…
– Вісімдесят вісім і сто карбованців, – каже засмоктаний єврейчик.
– Нехай уже буде дев'яносто, – докінчує старий Шлангбаум і ляскає рукою по столі.
– Дев'яносто тисяч, – каже виконавець, – раз…
Пан Ленцький, забувши про етикет, нахиляється над прислужником і шепче:
– Ну, торгуйтеся ж…
– Ну, чого ж ви чухаєтесь? – питає прислужник молодого єврейчика.
– А ви чого так стараєтесь? – обзивається до прислужника другий виконавець. – Ви що, може, купите будинок? Забирайтесь відціля!
– Дев'яносто тисяч – два! – гукає виконавець.
Обличчя пана Ленцького сіріє.
– Дев'яносто тисяч карбованців… три! – виголошує виконавець і стукає невеликим молотком у зелене сукно.
– Шлангбаум купив, – обзивається якийсь голос в залі.
Пан Ленцький обводить зал невидющим поглядом і тільки тепер помічає свого адвоката.
– A-а, пане адвокате, – мовить він тремтячим голосом, – так не годиться!..
– Що не годиться?
– Не годиться… Так не чесно!.. – повторює обурений пай Ленцький.
– Що не годиться?.. – вже трохи роздратовано перепитує адвокат. – Після сплати іпотечного боргу вам залишиться ще тридцять тисяч карбованців…
– Але ж мені цей будинок коштував сто тисяч карбованців, а міг би бути проданий за сто двадцять тисяч, якби було по-тур-бу-ва-ти-ся!
– Еге ж, – підтверджує прислужник, – будинок вартий тисяч сто двадцять.
– О!.. Чуєте, пане адвокате? – каже Ленцький. – Якби було по-тур-бу-ва-ти-ся…
– Ну, я попросив би вас не ображати мене!.. А то ви слухаєте всяких підозрілих порадників, шахраїв з Пав'яка…
– Ну, це вже пробачте… – відповідає ображений прислужник. – Не кожен той, хто сидів у Пав'яку, неодмінно шахрай. А щодо порад…
– Так, будинок вартий був сто двадцять тисяч! – несподівано втручається новий союзник – добродій з фізіономією пройдисвіта.
Пан Ленцький дивиться на нього скляними очима й не може зрозуміти, що воно робиться. Не попрощавшись з адвокатом, він накладає в залі капелюха і виходить, обурюючись:
– Через цих жидів і адвокатів я втратив не менш як тридцять тисяч… Можна було взяти сто двадцять тисяч…
Старий Шлангбаум також виходить; по дорозі його перехоплює пан Цинадер, той чорнявий красень, вродливішого за якого не бачив пан Ігнац.
– Як це ви отаке діло робите, пане Шлангбаум? – каже чорнявий красень. Той будинок можна було купити за сімдесят одну тисячу. Зараз він більше не вартий…
– Для одного не вартий, для другого вартий; я завжди роблю тільки вигідні справи, – відповідає задуманий Шлангбаум.
Нарешті й Жецький залишає зал, в якому вже починаються інші торги і збирається інша публіка. Пан Ігнац повільно йде сходами вниз і думає: "Отже, будинок купив Шлангбаум, і купив за дев'яносто тисяч, як і казав Клейн. Але ж Шлангбаум – не Вокульський! Стах такої дурниці не зробив би… Ні! І з тією панною Ізабеллою все брехня, балачки…"
Розділ дев'ятнадцятий
ПЕРША ПЕРЕСТОРОГА
Була перша година дня, коли засоромлений і занепокоєний пан Ігнац підходив до магазину. Як можна було змарнувати стільки часу саме тоді, коли в магазині буває найбільш покупців? А коли до того ще сталося якесь лихо?
І що воно за приємність швендяти по вулицях в отаку спеку, вдихаючи порох та випари розпеченого асфальту!..
День справді був надзвичайно душний і сонячний. Тротуари й каміння пашіли жаром, до бляшаних вивісок та ліхтарних стовпів не можна було доторкнутись рукою, а від сліпучого світла у пана Ігнаца перед сльозавими очима кружляли якісь чорні метелики. "Якби я був богом, – подумав він, – то половину липневої спеки переніс би на грудень…"
Проходячи повз магазин, він глянув на вітрину й остовпів: вона вже другий тиждень не обновлялася!.. На ній стояли ті самі статуетки, майоліка, віяла, ті самі несесери, рукавички, парасольки та іграшки… Чи бачив хто отаке безладдя?.. "Але ж я й падлюка! – подумав він. – Позавчора впився, сьогодні вештаюсь по місту… Так оцю крамничку й чорти візьмуть, це вже напевне".
Ледве він переступив поріг магазину, не знаючи, що його більше болить, серце чи ноги, як до нього підбіг Мрачевський. Він уже був підстрижений і причесаний по-варшавському й так само, як колись, дуже напахчений; з аматорських мотивів він обслуговував покупців, хоч сам був гостем, та ще з далеких країв. Продавці тільки дивувалися з нього.
– Бійтесь бога, пане Ігнаце! – вигукнув він. – Я вже три години чекаю на вас. Ви тут, видно, всі подуріли…
Він узяв старого під руку й не звертаючи уваги на покупців, що здивовано на них дивились, бігом потяг у кімнату, де стояла каса.
Тут він безцеремонно пхнув посивілого на своєму посту ветерана-продавця на тверде крісло, став перед ним, трагічно заломивши руки, як Жермон[85] перед Віолетою і заговорив:
– Пане Ігнаце… Я знав, що після мого від'їзду торгівля у вас піде шкереберть, але не думав, що так скоро. Коли вас нема в магазині… то це ще байдуже… Але коли хазяїн дурниці клеїть, це вже скандал!..
Від здивування пан Ігнац вирячив очі.
– Пробачте!.. – вигукнув він, підводячись з крісла.
Але Мрачевський посадив його знову.
– Про…
– Тільки, прошу вас, не перебивайте, – сам перебив його запашний молодик. – Ви знаєте, що робиться? Сузін цієї ночі їде в Берлін побачитись з Бісмарком, а потім – у Париж, на виставку. І просить Вокульського, щоб він неодмінно – чуєте? – неодмінно їхав з ним. А той дур…
– Пане Мрачевський!.. Як ви смієте?!.
– Я від природи сміливий, а Вокульський божевільний!.. Аж сьогодні я взнав усю правду. Ви знаєте, скільки міг би хазяїн заробити на тому ділі з Сузіним? На десять, а п'ятдесят тисяч карбованців, гіане Жецький! А той йолоп не тільки не хоче їхати сьогодні, а ще й каже, що не знає, коли поїде. Він не знає, а Сузін може чекати не більш як два-три дні.
– А що ж Сузін? – тихо спитав стурбований пан Ігнац.
– Сузін? Звичайно, сердиться, а ще гірш – ображається. Каже, що Станіслав Петрович уже не той, що був, мовляв, гордує ним. Словом, скандал!.. П'ятдесят тисяч карбованців заробітку і безплатний проїзд. Ну скажіть, пане Жецький, хіба сам святий Станіслав Костка не поїхав би на таких умовах у Париж?..
– Безумовно, поїхав би! – буркнув пан Ігнац. – Де ж Стах… тобто пан Вокульський? – спитав він, підводячись з крісла.
– Сидить у вас на квартирі і складає звіт для Сузіна.
От побачите, скільки ви втратите на його примхах.
Двері кімнати відхилилися, і в них з'явився Клейн з листом в руці.
– Лакей Ленцьких приніс для хазяїна, – сказав він. – Може, ви йому віддасте, бо він, чортяка, сьогодні страшенно сердитий…
Пан Ігнац тримав у руці блідо-голубий конверт з візерунком з незабудок і вагався – йти чи не йти. Тим часом Мрачевський глянув йому через плече на адресу.
– Лист від Бельці! – вигукнув він. – Все зрозуміло!.. – І, сміючись, вибіг з кімнати. "Хай тобі чорт! – буркнув пан Ігнац. – Невже всі ці балачки – правда?.. Отже, задля неї від купує будинок за дев'яносто тисяч карбованців і втрачає на Сузіиі п'ятдесят?.. Разом сто сорок тисяч карбованців втрати! А той екіпаж, а скачки, а пожертви на добродійні цілі? А… той Россі, на якого панна Ізабелла дивиться з такою побожністю, як єврей на свої десять заповідей?.. Ех! Візьму-но я та облишу всі церемонії…"
Він застебнув піджака на всі гудзики, випростався й пішов з листом до себе на квартиру. На ходу він почув, що його чоботи трохи риплять, і це його чомусь підбадьорило.
У квартирі пана Ігнаца сидів Вокульський над купою паперів і щось писав.
– Ага!.. – сказав він, побачивши Жецького. – Ти не сердишся, що я тут розташувався, немов у себе вдома?
– Хазяїнові нема чого розводити церемонії, – криво усміхнувся пан Ігнац. – Ось тобі лист від… тих… від Ленцьких.
Вокульський глянув на адресу, розірвав конверта й почав читати. Прочитав раз, другий, третій… Жецький шпортався в своєму столі; помітивши, що його друг уже скінчив читати і, спершись головою на руку, задумався, він сухо спитав:
– Ти їдеш сьогодні з Сузіним в Париж?
– І не думаю.
– Я чув, що це вигідна справа… П'ятдесят тисяч карбованців…
Вокульський мовчав.
– Отже, поїдеш завтра або післязавтра? Сузін нібито може заждати тебе кілька днів?
– Я не знаю, коли поїду.
– Це погано, Стаху. П'ятдесят тисяч карбованців – це ж ціле майно, втратити його було б шкода… Якщо люди довідаються, що ти випустив з рук таку можливість…
– То скажуть, що я здурів, – перебив його Вокульський.
Він трохи помовчав і заговорив знову:
– А коли у мене є важливіші справи, аніж їхати заробляти п'ятдесят тисяч карбованців?
– Політичні? – тихо спитав Жецький з тривогою в очах, але з усміхом на устах.
Вокульський подав йому листа.
– Читай, – сказав він, – і переконаєшся, що є речі, приємніші за політику.
Пан Жецький взяв листа в руки, але вагався, і прочитав лише тоді, коли Вокульський наказав йому вдруге.
"Вінок прекрасний, і я заздалегідь дякую Вам від імені Россі за цей подарунок. В ньому незрівнянно гарно вкраплені смарагди поміж золотими листками. Неодмінно приїжджайте завтра до нас на обід, ми повинні порадитись, як влаштувати проводи Россі та про нашу поїздку в Париж.
Вчора папа сказав мені, що виїдемо найпізніше за тиждень. Звичайно, їдемо разом, оскільки без Вашого милого товариства подорож утратила б для мене половину приємності. Отже, до побачення.
Ізабелла Ленцька".
– Не розумію, – сказав пан Ігнац, байдуже кидаючи листа на стіл. – Задля приємності подорожувати з панною Ленцькою і навіть задля наради з приводу презента її улюбленцеві… не варто кидати на вітер п'ять-десять тисяч карбованців… якщо не більше…
Вокульский підвівся з канапи й, обпершися обома руками об стіл, спитав:
– А якби мені було приємно кинути на вітер для неї все моє майно, тоді що?..
На лобі йому набрякли жили, сорочка ходором ходила на грудях. В очах запалали такі самі іскри, які Жецький уже бачив під час поєдинку з бароном.
– Тоді що? – повторив Вокульський.
– Тоді нічого, – спокійно відповів Жецький.