Двигун запустився відразу. Якусь хвилю Елінор напружено прислухалася до вранішніх сутінків, але не почула нічого, крім пташок, які вітали новий день так захоплено, немовби він був останній.
До сусіднього села, яке вони проминали з Мортимером, їхати було з півгодини, не більше. Звичайно ж, там є поліційний відділок.
Сорока
Але до тями вони повернули його словами – своєю гострою, блискучою зброєю.
Т. Г. Вайт. Мерлінова книжка
Меґі почула в коридорі Бастин голос, день ще тільки тільки починався. До сніданку, що його принесла одна зі служниць, Меґі навіть не доторкнулася. Вона запитала в служниці, що вночі сталось, чому зчинилася стрілянина, але дівчина лише нажахано глянула на неї, закрутила головою й вискочила за двері. Мабуть, вона мала Меґі за відьму.
Феноліо теж не снідав. Він писав. Списував аркуш за аркушем, рвав те, що настрочив, починав спочатку, відкладав аркуш набік і клав перед собою новий, морщив чоло, жмакав і цей аркуш – і починав усе зі ще одного. Так тривало годинами, і не порвав він лише три аркуші. Всього на всього три. Почувши Бастин голос, Феноліо поквапно сховав їх під матрац, а порвані підгріб ногою під ліжко.
– Скоріше, Меґі! Поможи мені зібрати їх! – прошепотів старий. – Він не повинен побачити ці аркуші. Жодного!
Меґі мимохіть послухалась, але думала вона цієї хвилини тільки про одне: навіщо прийшов Баста? Може, він хоче їй щось сказати? Може, хоче побачити вираз її обличчя, коли вона почує, що сподіватися на Мо їй уже нічого?
Феноліо знов сів до столу й, поклавши перед собою чистий аркуш, хутко нашкрябав на ньому кілька слів. Двері відчинилися.
Меґі затамувала дух, неначе могла стримати так і слова – ті, що злетять зараз із Бастиних вуст і вразять її у серце.
Феноліо відклав ручку й запитав:
– Що таке?
– Я прийшов по неї, – кинув Баста. – Її хоче бачити Мортола. – Голос у нього лунав роздратовано: очевидно, він вважав, що гаяти час на такі дрібниці – нижче його гідності.
Мортола? Сорока? Меґі поглянула на Феноліо. Що б це означало? Та старий лише безпорадно стенув плечима.
– Ця голубка має зазирнути до книжки, яку читатиме сьогодні ввечері, – пояснив Баста. – Щоб потім не белькотіла, як Даріус, і всього не зіпсувала. – Він нетерпляче поманив пальцем Меґі до себе. – Ну, ворушися.
Меґі ступила крок до нього, але потім спинилася.
– Спершу я хочу знати, що сталося сьогодні вночі, – промовила вона. – Я чула постріли.
– A а, постріли! – Баста ошкірив зуби. Вони були в нього майже такі самі білі, як і сорочка. – Думаю, то твій татусь хотів навідатися до тебе. Але Кокерель його не пустив.
Меґі стояла, мов укопана. Баста схопив її за лікоть і грубо потяг за собою. Феноліо хотів був і собі рушити за ними, але Баста перед самим його носом хряснув дверима. Феноліо щось крикнув услід, але Меґі не розчула. У вухах у неї так шуміло, немовби вся її кров раптом ринула жилами з шаленою швидкістю.
– Йому пощастило втекти, якщо це тебе втішить, – сказав Баста, підштовхуючи її до сходів. – Щоправда, це, якщо добре подумати, ще нічого не означає. Коти, коли по них стріляє Кокерель, частенько теж утікають, але потім їх однаково знаходять десь у кутку дохлими.
Меґі щосили копнула його ногою в коліно й кинулася сходами вниз. Але Баста швидко наздогнав її. З перекошеним від болю обличчям він схопив дівчинку за коси й притяг до себе.
– Не намагайся зробити так ще раз, золотко! – процідив він крізь зуби. – Радій, що сьогодні ввечері на нашому святі ти виступаєш у головній ролі, а то б я скрутив твої тоненькі в’язи одразу, на цьому ж таки місці!
І Меґі вже не намагалася. Та й не мала більше такої нагоди, навіть якби хотіла. Баста вже не випускав з руки її кіс. Він тяг дівчинку за собою, мов неслухняне цуценя. Від болю в Меґі виступили на очах сльози, але вона крутнула головою, щоб Баста їх не бачив.
Він привів її до підвалу. В цій частині Каприкорнового будинку вона ще ніколи не була. Стеля тут виявилася ще нижча, ніж у тій комірчині, де її, Мо й Елінор замкнули першого разу. Стіни були побілені, як у верхній частині будинку, і так само багато дверей. Більшість із них мали такий вигляд, ніби їх давно вже не відчиняли. На декотрих висіли важкі замки. Мимоволі на думку Меґі спали сейфи, про які їй розповідав Вогнерукий, і золото, що його Мо вичитав Каприкорнові в його церкві. "Вони в нього не вцілили! – подумала вона. – Ну, звісно ж. Той шкандибайло – нікудишній стрілець".
Нарешті біля одних із дверей вони спинилися. Ці двері були з іншого дерева, ніж решта, гарний візерунок на них нагадував тигрову шкуру. У світлі від голих електричних лампочок, що осявали підвал, деревина відливала рудуватим полиском.
Перше ніж постукати, Баста прошепотів до Меґі:
– Якщо й з Мортолою ти поводитимешся так само зухвало, як зі мною, то вона, повір мені, підвісить тебе в одній із сітей під стелею в церкві, і ти гойдатимешся там доти, поки з голоду почнеш гризти мотуззя. У мене серце, порівняно з її, м’яке, мов у плюшевої іграшки, яку кладуть у ліжко маленьким дівчаткам, щоб вони краще спали.
Меґі відчула в себе на обличчі його віддих, що просяк м’ятою. Вона, мабуть, уже повік не зможе взяти до рота нічого, що пахне м’ятою.
Кімната в Сороки була така велика, що могла слугувати танцювальною залою. Стіни – такі самі червоні, як у церкві, проте їх майже не було видно. Вони були завішані фотознімками в позолочених рамках. І на всіх – будинки й люди. Вони тіснилися на стінах, мов натовп на замалому майдані. А посередині – Каприкорнів портрет, також у позолоченій рамі, тільки багато більший. Той, хто його намалював, не міг похвалитися своїм мистецтвом так само, як і скульптор, що виліпив статую в церкві. Каприкорнове обличчя на цій картині було кругліше й м’якше, ніж у житті, а на диво жіночні вуста притулилися під трохи короткуватим і широкуватим носом, немовби якісь екзотичні заморські плоди. Вдалися художнику лише Каприкорнові очі. Безвиразні, як і в житті, вони зирили згори на Меґі, мов очі людини, котра розглядає жабу з наміром випотрошити її й роздивитися нутрощі. У Каприкорновому селі Меґі усвідомила: нема страшнішого обличчя, ніж те, котре позбавлене співчуття.
Сорока сиділа неприродно рівно в зеленому оксамитовому кріслі з високою спинкою, яке стояло просто під синовим портретом. З її вигляду було видно, що сидіти вона не звикла, – жінка, яка завжди знаходила собі в домі роботу, а без діла почувалася незатишно. Та іноді власне тіло, мабуть, усе ж таки змушувало її посидіти в цьому громіздкому і, схоже, завеликому для неї кріслі. Меґі помітила, як набрякли в старої кісточки на ногах, як понапухали литки. Перехопивши погляд дівчинки, Сорока обсмикала спідницю на колінах.
– Ти їй сказав, навіщо її сюди привів?
Підводитися старій було важко. Меґі бачила, як вона, зціпивши губи, сперлася на столик поряд. Басту ця її слабість, схоже, тішила, на вустах у нього заграла усмішка, але Сорока суворо глипнула на нього й одним коротким крижаним поглядом його усмішку погасила. Мортола нетерпляче поманила Меґі до себе. Не встигла та зрушити з місця, як Баста підштовхнув її в плечі.
– Підійди, я хочу тобі щось показати.
Сорока повільно, але твердо ступила до комода, що, як на свої вишукано вигнуті ніжки, здавався надто важким. На комоді між двома блідо жовтими лампами стояла дерев’яна шабатурка. Вона була зусібіч оздоблена візерунком із крихітних дірочок.
Сорока підняла кришку, і Меґі відсахнулася. У шабатурці лежали дві гадючки, тоненькі, як ящірки, і навряд чи довші, ніж рука Меґі від ліктя до зап’ястка.
– У кімнаті в мене завжди дуже тепло, щоб вони не позасинали, – пояснила Сорока, висовуючи верхню шухляду комода й беручи звідти рукавичку. (Вона була з міцної чорної шкіри й така цупка, що жінка ледве просунула в неї вузьку долоню.) – Твій приятель Вогнерукий підсунув бідолашній Резі свиню, доручивши їй шукати книжку, – провадила вона, сягаючи рукою до шабатурки й міцно хапаючи одну з гадючок нижче від пласкої голівки. – Та підійди ближче! – гримнула вона на Басту, простягаючи йому гадючку, що звивалась у неї в руці.
З виразу обличчя Басти Меґі бачила, що все його єство впирається, але він усе ж таки підійшов і взяв гадючку. Він тримав її якомога далі від себе, а вона вигиналась і звивалася всім своїм лускатим тілом.
– Ось бачиш, Баста не любить моїх гадючок! – сказала, всміхнувшись, Мортола. – Він їх ніколи не любив. Та воно й не дивно. Наскільки я знаю, Баста взагалі не любить нічого, крім свого ножа. До того ж він вважає, що гадюки накликають біду, хоч це, звісно, цілковита дурниця.
Вона подала Басті другу гадючку. Та саме роззявила пащу, і Меґі побачила невеличкі отруйні зуби. На мить їй стало навіть шкода Басту.
– То що скажеш? Непогана схованка, еге ж? – промовила Сорока й утретє стромила руку до шабатурки.
Цього разу вона дістала звідти книжку. Меґі здогадалася б, що то за книжка, навіть якби доти ніколи не бачила цієї барвистої обкладинки.
– У цій шабатурці я часто зберігаю коштовні речі, – провадила Сорока. – Лише Каприкорн і Баста знають, що в ній лежить. Бідолашна Реза обнишпорила багато кімнат, шукаючи книжку. Хоробра вона жінка. Але до моєї шабатурки так і не дісталася. А гадюк вона любить. Я, здається, не знаю нікого, хто ще так мало їх боявся б. Хоча колись гадюка таки вкусила її. Правда ж, Басто? – Мортола стягла рукавичку й кинула на нього насмішкуватий погляд. – Баста має звичку лякати гадюками жінок, які йому відмовляють. Але з Резою йому й це не помогло. То як там воно було, Басто? Здається, вона підклала гадюку тобі під двері?
Баста мовчав. Гадючки все ще в’юнились у нього в руках. Одна обвилася хвостом навколо його зап’ястка.
– Поклади їх назад! – наказала йому Сорока. – Та обережно! – І повернулася з книжкою до крісла. – Сідай! – скомандувала вона, показуючи на підніжок перед себе.
Меґі послухалась. Вона непомітно роззиралася на всі боки. Мортолина кімната нагадувала скриню, напхом напхану всілякими скарбами. Тут усього було аж надто багато: забагато золотих свічників, забагато ламп, килимів, картин, ваз, порцелянових статуеток, штучних квітів, позолочених дзвоників…
Сорока кинула на дівчинку насмішкуватий погляд. У своїй незугарній чорній сукні вона скидалася на зозулю, що забралася до чужого гнізда.
– Розкішна кімната як для служниці, чи не так? – задоволено промовила вона.