Судові виконавці мовчать, переглядаючи свої документи, учасники торгів мовчать, дивлячись на судових виконавців, а публіка, поділившись на окремі гуртки в другій половині залу, тихо гомонить, щоб не вибовкати своїх секретів.
Тим голосніше розлягається лемент баронеси Кшешовської, яка, вчепившись за лацкан свого адвоката, з гарячковим поспіхом каже:
– Благаю вас, нікуди не йдіть… Ну… я вам дам усе, чого захочете…
– Тільки без погроз, пані баронесо! – відповідає адвокат.
– Я зовсім не погрожую, але прошу не залишати мене!.. – з справжнім почуттям виголошує баронеса.
– На торги я прийду, але зараз мушу йти до мого вбивці.
– Так!.. Значить, підлий убивця викликає у вас більше співчуття, ніж беззахисна жінка, майно, честь і спокій якої…
Нещасний адвокат зривається і втікає так швидко, що його штани здаються витертими на колінах ще більше, ніж насправді. Баронеса хоче бігти за ним, але потрапляє в обійми до якогось добродія в темних окулярах, з фізіономією церковного прислужника.
– Чого ви хочете, дорога пані? – солодко мовить добродій в темних окулярах. – Ніякий адвокат не набиватиме ціни на будинок… Це моя спеціальність… Дасте, пані, один процентик на кожну тисячу понад початкову ціну і двадцять рубликів на витрати…
Баронеса Кшешовська одсахнулась від нього і, перегнувшись назад, як артистка, що грає трагічну роль, відповідає одним тільки словом:
– Сатана!..
Добродій в окулярах бачить, що не туди трапив, і збентежено відходить. В ту ж мить до нього підбігає другий хлюст, з фізіономією закінченого, пройдисвіта, і щось нашіптує йому, вимахуючи руками. Пай Ігнац певний, що ці панове поб'ються, проте вони мирно розходяться, а добродій з міною пройдисвіта підходить до баронеси і стиха каже:
– Якщо пані баронеса дасть нам там скільки-небудь, то ми не допустимо й до сімдесяти тисяч.
– Спасителю… – волає баронеса, – Ти бачиш перед собою жінку скривджену й самітну, майно, честь і спокій якої…
– Що мені та честь! – відповідає хлюст з фізіономією пройдисвіта. – Ви даєте десять карбованців завдатку?
Вони відходять у найдальший куток зали і зникають з-перед очей пана Ігнаца за купкою євреїв. У цій групі стоїть і старий Шлангбаум та молодий безбородий єврейчик, такий худющий та блідий, що пан Ігнац думає: мабуть, ти, голубе, недавно оженився. Старий Шлангбаум щось тлумачить молодому змарнілому єврейчикові, а той все більше витріщає очі; але що саме тлумачить старий Шлангбаум, пап Ігнац угадати не може.
Він обертається в другий бік зала й за кілька кроків від себе помічає пана Ленцького з його адвокатом, який, видно, нудьгує і хотів би кудись утекти.
– Якби хоч сто п'ятнадцять… ну – сто десять тисяч!.. – каже Ленцький. – Ви ж, адвокати, повинні знати всілякі способи…
– Гм… гм… – каже адвокат, безпорадно дивлячись на двері. – Ви заправляєте надто високу ціну… Сто двадцять тисяч за будинок, за який давали шістдесят…
– Пробачте, але мені він коштував сто тисяч…
– Гм… гм… Ну, ви трохи переплатили…
– То я ж і хочу взяти тільки сто десять тисяч, – перебиває його паи Ленцький. – І я гадаю, що вже коли-коли, а в цьому випадку ви повинні мені допомогти… 6 ж, мабуть, якісь способи, котрих я не знаю, бо я ж не юрист…
– Гм… гм… – бурмоче адвокат.
На щастя, один з колег, також одягнений у фрак з срібним значком, викликає його з залу; через хвилину до пана Ленцького підходить добродій в темних окулярах, з фізіономією церковного прислужника, і каже:
– Чого ви хочете, пане граф?.. Ніякий адвокат не набиватиме ціни на будинок… Це моя спеціальність… Дасте, пане граф, двадцять рубликів на видатки й один процентик від кожної тисячі понад шістдесят тисяч…
Пан Ленцький дивиться на церковного прислужника з великою погордою; він навіть закладає обидві руки в кишені штанів (що йому самому здається дуже дивним) і каже:
– Дам один процент від кожної тисячі понад сто двадцять тисяч карбованців…
Прислужник в темних окулярах кланяється, рухаючи при цьому лівою лопаткою, й відповідає:
– Пробачте, пане граф…
– Зажди! – перебиває його пан Ленцький. – Понад сто десять…
– Пробачте.
– Понад сто.
– Пробачте.
– А бодай вас грім… Скільки ж ти хочеш?..
– Один процентик понад сімдесят тисяч і двадцять рубликів на видатки… – каже прислужник, низько кланяючись.
– Десять карбованців візьмеш? – питає аж синій від гніву пан Ленцький.
– Я й рубликом не погордую…
Пан Ленцький виймає з кишені розкішного гаманця, а з нього пачку шелестючих папірців по десять карбованців і дає один S них прислужникові, який кланяється йому до землі.
– Побачите, ясновельможний пане, – шепоче прислужник.
Поруч з паном Ігнацом стоять два євреї: один високий, смаглявий, з чорною, аж синьою бородою, другий лисий, з такими довгими бакенбардами, що вони лежать аж на лацканах сюртука. Джентльмен з бакенбардами, побачивши пачку грошей в руках у пана Ленцького, усміхається і стиха каже до чорнявого красеня:
– Ви бачите оті гроші й отой пан? А чуєте, як шелестять десяточка? Це вони радіє, що мене бачать… Ви розумієте, пане Цинадер?..
– А що, Ленцький ваш клієнт? – питає чорнявий.
– А чому б і ні?
– Що він має?
– Він має… він має сестру в Кракові, котра, ви розумієте, відписала його дочці…
– А коли вона нічого не відписала?
Джентльмен з бакенбардами на хвилину сторопів.
– Тільки не говоріть мені такі дурниці!.. Чому б сестра в Кракові не одписала їм, коли вона хвора?..
– Я нічого не знаю, – відповідає чорнявий красень, (Пан Ігнац в душі визнав, що ніколи ще не бачив такого вродливого).
– Але у нього є дочка, пане Цинадер… – схвильовано каже власник розкішних бакенбардів, – Ви знаєте його дочку, ту папну Ізабеллу, пане Цинадер?.. Я сам дав би їй, не торгуючись, ну… сто карбованців…
– Я б дав півтораста, – каже чорнявий красень, – але все-таки Ленцький ненадійне діло…
– Ненадійне? А пап Вокульський – що таке?
– Пан Вокульський, ну… це велике діло, – відповідає чорнявий. – Тільки вона дурна, і Ленцький дурний, і всі вони дурні. І вони занапастять того Вокульського, а їм він однак не допоможе…
У пана Ігнаца потемніло в очах.
– Ісус, Марія! – пролепотів він. – Отже, навіть на торгах уже говорять, про Вокульського і про неї… Та ще й передбачають, що вони занапастять його… Ісус, Марія!..
За столом, де сидять судові виконавці, починається якийсь рух; вся публіка, штовхаючись, підходить ближче; старий Шлангбаум також наближається до столу, а по дорозі киває до виснаженого єврейчика й непомітно підморгує гладкому панові, з яким недавно розмовляв у кондитерській.
В цей час вбігає адвокат пані Кшешовської, не дивлячись на неї, займає місце коло стола й бурмоче до виконавців:
– Швидше, панове, швидше, бо, їй-богу, не маю часу.
Через кілька хвилин після адвоката в зал входить нова група: в ній подружжя, яке, здається, належить до професії м'ясників, стара дама з онуком-підлітком і два добродії – один сивий, але ще дужий, другий кучерявий, схожий на сухотного. У обох смирний вигляд і приношена одежа, проте, як тільки вони увійшли, євреї почали перешіптуватись і з шанобливим захватом показувати на них пальцями.
Обидва вони стоять так близько біля пана Ігнаца, що він мимоволі чує поради, які сивий добродій дає кучерявому:
– Ксаверію, кажу тобі, роби так, як я. Я не поспішаю, їй же богу! Вже три роки, кажу тобі, я хочу купити будиночок, отакий собі – тисяч за сто або двісті, на старість, але не поспішаю. Я собі читаю об'яви про будинки, що продаються з торгів, помаленьку огляну, потім поміркую собі, скільки воно коштує, а потім приходжу собі сюди і слухаю, що люди дають. І коли, кажу тобі, я вже набрався досвіду й хотів цього року щось таки купити, ціни, грім би його вбив, якраз підскочили, і от треба знову міркувати!.. Але як ми станемо прислухатись удвох, то, кажу тобі, напевне щось із того вийде…
– Тихо! – крикнув хтось коло стола.
Гомін в залі вщух, пан Ігнац слухає опис будинку, який стоїть там-то й там-то, чотириповерховий, з трьома флігелями, садком, городом і таке інше. Під час оголошення цього важливого документа пай Ленцький то червоніє, то блідне, а пані Кшешовська раз у раз нюхає кришталевий флакончик в золотій оправі.
– Я знаю цей будинок! – раптом гукає добродій в темних окулярах. – Знаю цей будинок!.. За нього, заплющивши очі, можна дати сто двадцять тисяч карбованців…
– Кому ви голову морочите! – обзивається пан з фізіономією пройдисвіта, що стоїть поруч з Кшешовською. – Хіба це будинок? Розвалюха! Трупарня!..
Пан Ленцький аж синіє від злості. Він киває до прислужника в синіх окулярах і питає його:
– Хто він такий, отой падлюка?
– Отой?.. – відповідає прислужник. – То негідний мерзотник, ваша вельможність, не звертайте на нього уваги… – І знов гукає на повен голос: – Слово честі, за цей будинок можна дати сто тридцять тисяч…
– Хто він такий, отой негідник? – питає баронеса добродія з фізіономією пройдисвіта. – Отой, в синіх окулярах?
– Отой?.. – відповідає запитаний. – Це відомий злодюга, недавно сидів у Пав'яку…[84] Не звертайте, пані, уваги… На нього плюнути не варто…
– Ану, тихо там! – гукає з-за столу чиновницький голос.
Прислужник підморгує панові Ленцькому, фамільярно усміхається і пролазить до стола між учасників торгів. Їх четверо: адвокат баронеси, гладкий пан, старий Шлангбаум і засмоктаний єврейчик, біля якого стає церковний прислужник.
– Шістдесят тисяч і п'ять карбованців, – тихо каже адвокат баронеси.
– Їй-богу, він більше не вартий, – додає добродій з фізіономією пройдисвіта.
Баронеса переможно поглядає на пана Ленцького.
– Шістдесят п'ять, – обзивається величний гладкий пан.
– Шістдесят п'ять тисяч і сто карбованців, – белькоче блідий єврейчик.
– Шістдесят шість, – додає Шлангбаум.
– Сімдесят тисяч! – на все горло кричить добродій в синіх окулярах.
– Ой! Ой! Ой! – істерично схлипує баронеса, падаючи на плетену канапку.
Її адвокат швидко відходить від стола й біжить боронити вбивцю.
– Сімдесят п'ять тисяч! – гукає гладкий пан.
– Умираю!.. – стогне баронеса.
В залі починається хвилювання. Старий литвин бере баронесу під руку, але її перехоплює Марушевич, що невідомо відкіля взявся в цю скрутну хвилину. Захлинаючись від плачу, баронеса виходить із залу, проклинаючи свого адвоката, суд, конкурентів і судових виконавців.