Досить великими ієрогліфами було написано: "Сенсація в політичних колах — Нобору Ватая балотується в депутати". Я довго вдивлявся в написане. Ішлося справді про нього. Про його намір стати політиком. "Тільки через це вже варто покинути Японію", — подумав я.
З порожньою валізкою в руці я пересів на станції в автобус і повернувся додому. Хоча дім здавався порожнім, як шкаралуща цикади, я полегшено зітхнув. Трохи перепочивши, зайшов у ванну, прийняв душ. У ванній кімнаті вже не лишилося нічого від Куміко. Її зубна щітка, шапочка для душу і косметика — все зникло. Не сушилися ні її панчохи, ні сорочки. Не було й спеціального шампуню. Вийшовши з ванної кімнати й витираючись рушником, я раптом згадав, що треба було купити тижневик, який містив статтю про Нобору Ватая. Мене щораз більше цікавило, що ж там, власне, про нього написано. Потім я здвигнув плечима — зрештою, нехай Нобору Ватая стає політиком, якщо хоче. Адже в нашій країні кожен має на це право. Крім того, Куміко покинула мене, а тому мої стосунки з Нобору Ватая фактично обірвалися, тож мені не треба знати, як тепер складеться його доля. Так само, як не потрібно знати йому, що буде далі зі мною. Це ж чудово! Так мало бути від самого початку.
А проте цей заголовок не виходив мені з голови. Пополудні я довго прибирав у шафі й на кухні, думав про інші речі, але перед моїми очима виразно спливало огидне ім'я з тижневика "НОБОРУ ВАТАЯ", розвішане у вагоні електрички. Воно скидалося на телефонний дзвінок, що проникає крізь стіну із сусіднього чужого помешкання. Цей дзвінок, залишаючись без відповіді, ніяк не переставав лунати. Я намагався переконати себе, що його немає. Спробував удавати, що не чую його. Та дарма. Врешті я змирився — пішов до найближчої цілодобової крамниці й купив цей тижневик.
Умостившись на стільці за кухонним столом і сьорбаючи чай з льодом, я взявся читати. Відомий вчений-економіст й оглядач, писав тижневик, серйозно розглядає питання про виставлення своєї кандидатури на наступних виборах у нижню палату парламенту по округу N в префектурі Нііґата. Тижневик наводив докладну біографію Нобору Ватая — відомості про освіту, друковані праці та багаторічну співпрацю із засобами масової інформації. Його дядько, Йосітака Ватая, депутат парламенту від того ж округу, заявив, що за станом здоров'я більше не братиме участі у виборах. Та оскільки інших впливових спадкоємців, що мали б шанси на успіх, немає, то вважається, що за сприятливих умов його округ перепаде небожеві депутата, Нобору Ватая. А якщо так, писав автор статті, то, враховуючи міцність позицій в окрузі нинішнього депутата пана Ватая, а також відомість і молодість Нобору Ватая, останньому практично забезпечено обрання до парламенту. "Імовірність того, що Нобору-сан висуне свою кандидатуру, становить, напевне, відсотків дев'яносто п'ять. Конкретні умови ще будуть предметом перемовин, та оскільки він сам запалився цією ідеєю, то вже, мабуть, не заспокоїться", — сказав один "місцевий авторитет".
Тижневик надрукував також досить довгу розмову з Нобору Ватая. "Офіційно я ще не вирішив, буду висуватися чи ні, — розповідав він. — Розмови про це справді ведуться, але я маю свої міркування з цього приводу. Адже йдеться не про таке питання, коли відразу погоджуєшся, коли тобі пропонують висунути твою кандидатуру. Можливо, між тим, що я шукаю у світі політики, і тим, що він від мене вимагатиме, є певна відмінність. А тому постійно триватимуть перемовини в пошуках компромісу. Однак коли обидві сторони дійдуть згоди і я справді піду на вибори, то збираюся будь-що перемогти. Якщо ж мене виберуть, то я не маю наміру відсиджуватись, як новачок на задній лавці. Мені всього-на-всього тридцять сім, і якщо я піду в політику, то попереду в мене ще багато часу. Маю чіткі плани й силу, щоб донести їх до людей. Збираюся діяти на основі далекоглядної перспективи й стратегії. Для досягнення мети я потребую п'ятнадцять років. Як політик готуюся посісти таке становище, з якого можна було б домогтися, щоб у XX столітті Японія утвердилася як держава. Це моє першочергове завдання. Хочу витягти Японію з її теперішнього становища — перебування на політичному узбіччі — й привести до єдиної політико-культурної моделі. Іншими словами, йдеться про те, щоб перебудувати державну систему. Покласти край лицемірству, утвердити логіку й мораль. Нам потрібні не розпливчасті слова, не беззмістовна риторика, а виразний образ, який можна показати й помацати руками. Настане час, і нам доведеться сприйняти такий образ, а від сучасних політиків вимагатимемо дотримуватися цієї народної, національної згоди. Наша теперішня безідейна політика перетворить нашу країну на велетенську медузу, що колишеться, пливучи за течією під час припливу. Мене не цікавлять ідеалістичні теорії та фантазії. Я просто кажу: "Це треба зробити", — і це за всяку ціну буде зроблено. Для цього я маю конкретну політичну програму. Про неї поступово стане відомо відповідно до розвитку ситуації".
Видно, автор статті писав про Нобору Ватая загалом доброзичливо. За його словами, Нобору Ватая — здібний, з гострим розумом політик і компетентний оглядач з економічних питань, відомий своїм красномовством. Молодий, з відомої родини, багатонадійний політик. У цьому розумінні його "довготривала стратегія" — це ніяка не пустопорожня фантазія, а цілком реалістична справа. Багато виборців вітає його участь у виборах до парламенту. Хоча в його консервативному окрузі можуть виникнути проблеми у зв'язку з тим, що він розлучився і тепер живе одинаком, його молодість і здібності переважать ці вади. Чимало жінок також голосуватимуть за нього. Загалом, "кандидат хоч куди" — трохи насмішкувато підсумував автор. "Висловлюються також думки, що критикою "безідейної політики" він намагається отримати у спадок виборчий округ дядька й виставити там свою кандидатуру на виборах. Його благородні політичні погляди по-своєму переконливі, але тільки майбутній розвиток подій дозволить оцінити, наскільки ефективними вони виявляться в практичній політичній діяльності".
Прочитавши статтю про Нобору Ватая, я викинув тижневик у відро для сміття на кухні й почав складати у валізку одяг та інші речі, потрібні для поїздки на Крит. Я зовсім не знав, чи холодно там узимку. На карті Крит — дуже близький до Африки, але ж і в Африці подекуди буває досить холодно. Я поклав у валізку шкіряну куртку, два светри, двоє штанів. Дві сорочки з довгими рукавами й три з короткими. Твідовий піджак. Майку й шорти. Шкарпетки й труси. Кепку й сонячні окуляри. Плавки. Рушник. Набір умивального причандалля. І все одно валізка заповнилася тільки наполовину. А що мені ще треба, я не здогадувався. Обійшовшись наразі цим, я закрив валізку й нарешті усвідомив, що справді збираюся виїхати звідси. Із цього дому й з цієї країни. Посмоктуючи лимонну карамельку, якийсь час я дивився на нову валізку і враз згадав, що Куміко пішла з дому навіть без неї. Того погідного ранку з нею була лише сумочка через плече та блузка зі спідничкою, які вона взяла із хімчистки на станції. Виходить, її багаж був ще менший від мого.
Потім я подумав про медуз. "Наша теперішня безідейна політика перетворює нашу країну на велетенську медузу, що колишеться, пливучи за течією під час припливу", — стверджував Нобору Ватая. Та чи доводилося йому бачити зблизька справжню медузу? Мабуть, ні. А от мені доводилося. У тому залі з акваріумами, куди я зайшов усупереч власній волі з Куміко й де бачив медуз, зібраних з усього світу. Куміко переходила від одного до іншого акваріума з медузами й, не промовляючи ні слова, як зачарована, стежила за їхніми спокійними, пластичними рухами. Хоча це було перше наше побачення, Куміко, здається, геть-чисто забула, що я стояв біля неї.
Яких тільки медуз різної величини та форми там не було! Куміко ними марила. Пізніше я купив ілюстрований атлас медуз і подарував їй. Можливо, Нобору Ватая цього не знав, але деякі види медуз мають кістки й м'язи. Вони дихають киснем і викидають із себе перетравлену поживу. Мають молочко та ікру. Медузи гарно рухаються, ворушачи своїми щупальцями й парасольками. Вони не просто слухняно пливуть за течією. Я не збираюсь їх захищати, але вони також мають власну волю до життя.
"Послухайте, Нобору Ватая! — сказав я подумки. — Мені байдуже, станете ви політиком чи ні. Це ваша особиста справа. Я в неї не втручатимусь. Але дозвольте сказати: не треба ображати медуз неточними метафорами".
Після дев'ятої вечора раптом задзеленчав телефон. Та я довго не брав слухавки. Не спускав з нього очей і думав, хто б це міг бути. Кому я зараз потрібен?
Та от зненацька я здогадався: це ж моя телефонна знайома! Не знаю чому, але я був у цьому впевнений. Вона шукала мене з тієї довгої темної кімнати, де все ще висить важкий запах пелюсток, сповнена невситимої сексуальної жаги. "А я зроблю вам навіть таке, чого не зробить ваша дружина Куміко". Врешті-решт я таки не взяв слухавки. Після десяти дзвінків телефон замовк, потім продзеленчав ще дванадцять разів. І тоді стало тихо. Тихіше, ніж перед дзвінками. Серце голосно калатало. Я довго дивився на кінчик пальця й уявляв собі, як від серця кров рухається до нього. Потім обома руками легенько затулив обличчя й глибоко зітхнув.
Цілковиту тишу в кімнаті порушувало тільки сухе цокання годинника. Зайшовши у спальню, я сів на підлогу й видивився на нову валізку. "На Крит? — сказав я. — Вибачте, але я таки вирішив їхати на Крит. Я навіть утомився жити під іменем Тору Окада. Тому й поїду на Крит з колишньою Критою Кано". Я справді так сказав уголос. Та кому — сам не знаю. Комусь.
Годинник вибивав своє "цок, цок, цок", здавалось, в унісон з ударами мого серця.
16
Єдина неприємність у домі Мей Касахари
Її міркування про драглисте джерело тепла
— Гей, Заводний Птаху! — пролунав жіночий голос. Приклавши слухавку до вуха, я глянув на годинник. Була четверта пополудні. Своїм дзенькотом телефон розбудив мене, спітнілого, на дивані з короткого сну. Я мав таке відчуття, ніби поки я спав, хтось на мені сидів. Той хтось сів на мене, дочекавшись, коли я засну, але за мить до того, як я прокинувся, він піднявся й пішов кудись.
— Алло! — майже шепотів жіночий голос, що, здавалось, долинав крізь розріджене повітря. — Це я, Мей Касахара.
— Що-о?.. — запитав я.