Найстрашніше було для нього зустрітися з ним знову: він ненавидів його без краю, і навіть боявся своєю ненавистю якось виявити себе. І таке велике було його обурення, що враз у нього припинився дрож: він приготувався ввійти з холодним і зухвалим виглядом і дав собі слово якомога більше мовчати, вдивлятись і вслухатися і, хоч цього разу принаймні, будь-що-будь, подолати хворобливо дратівну натуру свою. Саме в цей час і покликали його до Порфирія Петровича.
Виявилось, що Порфирій Петрович був у себе в кімнаті сам один. Кабінетом його була кімната ні велика, ні маленька; стояли в ній: великий письмовий стіл перед диваном, оббитим клейонкою, бюро, шафа в кутку і кілька стільців — все казенні меблі, з жовтого полірованого дерева. В кутку, в задній стіні, або, сказати краще, в перегородці, були зачинені двері: за перегородкою, виходить, були ще якісь кімнати. Коли Раскольников увійшов, Порфирій Петрович одразу ж причинив за ним двері, і вони лишилися віч-на-віч. Він зустрів свого гостя, здавалося, з найвеселішим і найпривітнішим виглядом, і тільки вже трохи згодом Раскольников, за деякими ознаками, помітив у ньому начебто замішання, мовби його зненацька збили з пантелику або застали на чомусь дуже приховуваному і потайному.
— А, шановний друже! От і ви... у наших краях... — почав Порфирій, простягнувши йому обидві руки. — Ну, сідайте ж, голубчику! А може, ви не любите, щоб вас називали шановним другом і... голубчиком, — отак собі tout court?[*] За фамільярність, будь ласка, не вважайте... Сюди ось, на диванчик.
Раскольников сів, не зводячи з нього очей.
"У наших краях", вибачення за фамільярність, французьке слівце "tout court" тощо — все це було неспроста. "Він одначе ж мені обидві руки простягнув, а ні одної ж не дав, опустив вчасно", — майнула в нього підозрілива думка. Обидва стежили один за одним, але як тільки погляди їх зустрічались, обидва блискавично одводили їх один від одного.
— Я вам приніс той папірець... про годинник тобто... ось. Чи так написано, чи знову, може, переписати?
— Що? Папірець? Так, так... Не турбуйтесь, саме так, як треба, — озвався, немовби в поспіху, Порфирій Петрович і, вже сказавши це, взяв папір і переглянув його. — Еге ж, саме так, як треба. Більше нічого й не потрібно, — підтвердив він тією ж скоромовкою і поклав папірець на стіл. Потім, за хвилину, вже говорячи про щось інше, взяв його знову зі стола і переклав до себе на бюро.
— Ви, здається, говорили вчора, що хотіли б допитати мене... за всіма правилами... щодо мого знайомства з тією... вбитою? — почав знову був Раскольников, — "ну навіщо я вставив здається? " — промайнув у нього блискавкою докір собі. — Ну чого я так непокоюсь, що вставив оце здається? — майнула зараз же інша думка, теж блискавично.
І він раптом відчув, що підозріливість його, від самого зіткнення з Порфирієм, по двох тільки словах, по двох тільки поглядах, уже набрала за якусь тільки мить потворних розмірів... і що це дуже небезпечно: нерви подразнюються, хвилювання зростає. "Біда! Біда!.. Знову проговорюся".
— Так-так-так! Не турбуйтесь! Ще є час, ще є час, — бурмотів Порфирій Петрович, ходячи туди й сюди коло стола, але якось безладно, ніби кидаючись то до вікна, то до бюро, то знову до стола, то уникаючи настороженого погляду Раскольникова, то раптом зупиняючись на місці і втуплюючись йому просто в очі. Надзвичайно дивною здавалась при цьому його маленька, товстенька і кругла фігурка, схожа на м'ячик, що перекочується в різні боки і враз одскакує від стін і кутків.
— Встигнемо ще, встигнемо!.. А ви курите? Є у вас? Ось прошу, цигарочка, — вів він далі, подаючи гостеві цигарку. — Знаєте, я приймаю вас у цій кімнаті, а квартира ж моя тут-таки, за перегородкою... казенна, а я тепер на приватній, тимчасово. Полагодити треба було тут дещо. Тепер майже все готове... казенна квартира, знаєте, це хороша річ, га? Як ви гадаєте?
— Авжеж, хороша річ, — відповів Раскольников, майже з насмішкою дивлячись на нього.
— Хороша річ, хороша річ... — повторював Порфирій Петрович, начебто замислившись раптом над чимсь зовсім іншим, — а так! Хороша річ! — мало не скрикнув він зрештою, зненацька скинувши очима на Раскольникова і зупиняючись від нього за два кроки. Це багаторазове нісенітне повторювання, що казенна квартира хороша річ, занадто вже своєю недоладністю суперечило серйозному, глибоко-думному і загадковому поглядові, який він звернув тепер на свого гостя.
Але це ще більш підігріло злість Раскольникова, і він уже ніяк не міг утриматись від глузливого і досить необережного визивного зауваження.
— А знаєте що, — сказав він раптом, майже зухвало дивлячись на Порфирія і мовби відчуваючи втіху від своєї зухвалості, — адже ж є, здається, таке юридичне правило, такий прийом юридичний — для всіляких слідчих — спершу почати здалека, з дрібничок або навіть із серйозного, та тільки зовсім стороннього, щоб, сказати б, підбадьорити або, певніше, відволікти увагу допитуваного, приспати його обережність, і потім раптом, якомога несподіваніше, ошелешити його в самісіньке тім'я яким-небудь найвирішальнішим і найнебезпечнішим запитанням; адже так? Про це, здається, в усіх правилах і порадниках і досі свято згадується?
— Так, так... що ж, ви гадаєте, це я вас казенною квартирою того... га? — І, сказавши це, Порфирій Петрович прищулився, підморгнув; щось веселе й хитре майнуло на його обличчі, зморщечки на лобі розгладились, очиці звузились, риси обличчя розтяглися, і він раптом зайшовся нервовим довгим сміхом, здригаючись і колихаючись усім тілом і дивлячись просто в очі Раскольникову. Той, зробивши певне зусилля, засміявся був і собі; але коли Порфирій, побачивши, що й він теж сміється, зайшовся вже таким сміхом, що аж побагровів, то огида Раскольникова раптом переважила всю його обережність: він перестав сміятись, нахмурився і пильним, повним ненависті поглядом стежив за Порфирієм, не зводячи з нього очей, увесь час, поки той наче навмисно довго і нестримно сміявся. Необережність була, проте, явна з обох боків: виходило, що Порфирій Петрович начебто сміється в очі зі свого гостя і дуже мало бентежиться від того, що гість приймає цей сміх з ненавистю. Це було дуже знаменним для Раскольникова: він зрозумів, що, певно, Порфирій Петрович і в останню зустріч зовсім не бентежився, а, навпаки, можливо, сам він, Раскольников, піймався в пастку; що тут явно щось є, чого він не знає, якийсь намір; що, може, все вже підготовлено і зараз, в цю мить виявиться і впаде на нього...
Він одразу ж перейшов просто до справи, підвівся з місця і взяв кашкета.
— Порфирію Петровичу, — почав він рішуче, але з досить помітною роздратованістю, — ви вчора виявили бажання, щоб я прийшов для якогось допиту. (Він особливо зробив наголос на слові допиту.) Я прийшов, і коли вам потрібно щось, то питайте, а ні, то дозвольте вже мені піти. Мені ніколи, у мене справи... Мені треба бути на похороні того самого роздавленого кіньми чиновника, про якого ви... теж знаєте... — додав він, одразу ж розсердившись на себе за цей додаток і ще більше роздратувавшись, — мені все це обридло, чуєте, і давно вже... я почасти через те й хворий був... одним словом, — майже скрикнув він, відчувши, що фраза про хворобу ще більш недоречна, — одним словом: або питайте мене, або відпустіть зараз же... а коли питати, то не інакше як за всіма правилами! Інакше не дозволяю; а тому поки що прощайте, бо нам удвох тепер нема чого робити.
— Господи! Та що це ви! Та про що вас питати, — засокотів раптом Порфирій Петрович, одразу ж змінивши тон і вигляд і враз переставши сміятись, — та не турбуйтесь, будь ласка, — клопотався він, то знову кидаючись на всі боки, то раптом заходжуючись садовити Раскольникова, — ще є час, ще є час, і все це самі дурниці! Я, навпаки, такий радий, що ви нарешті до нас прийшли... Я як гостя вас приймаю. А за цей сміх проклятий ви, голубчику, Родіоне Романовичу, даруйте мені. Родіон Романович? Адже так, здається, вас по батькові?.. Нервова я людина, розсмішили ви мене дуже дотепністю вашого зауваження; іншим разом, далебі, затрушуся, мов гумовий, та отак на півгодини... Смішливий такий. З комплекцією моєю навіть паралічу побоююсь. Та сідайте ж, що це ви?.. Прошу вас, голубчику, а то подумаю, що ви розсердились...
Раскольников мовчав, слухав і стежив за ним, усе ще гнівно нахмурившись. Він, проте, сів, але не випускав з рук кашкета.
— Я вам одну річ, голубчику Родіоне Романовичу, скажу про себе, так би мовити, на пояснення характеристики, — вів далі, ходячи кімнатою, Порфирій Петрович і, як і до того, мовби уникаючи зустрітись очима зі своїм гостем. — Я, знаєте, хлопець нежонатий, до церемоній особливих не звик, знають мене мало, і до того ж я безнадійно заскнілий, жовтяком став... і... і... чи помітили ви, Родіоне Романовичу, що в нас, тобто в нас у Росії, і надто тут, у Петербурзі, коли двоє розумних людей, які не дуже ще між собою знайомі, але, сказати б, взаємно поважають один одного, як от ми тепер з вами, зійдуться разом, то аж півгодини ніяк не можуть знайти теми для розмови, — їжачаться один на одного, сидять і взаємно ніяковіють. В усіх є тема для розмови, у дам, наприклад... у людей, наприклад, найвищого товариства, завжди є про що розмовляти, c'est de rigueur,[*] а середньої верстви люди, як ми — всі соромливі і небалакучі... мислячі тобто. Чого це так, голубчику? Інтересів громадських, чи що, немає, або надто ми вже чесні й один одного обманювати не хочемо, не знаю. Га? Як ви гадаєте? Та кашкетик покладіть свій, наче йти зараз надумали, далебі, ніяково дивитись... Я, навпаки, такий радий...
Раскольников поклав кашкета, мовчки і серйозно, нахмурено вслухаючись у пусту і плутану балаканину Порфирія: "Та що він, увагу мою, чи що, справді, хоче приспати дурним своїм базіканням? "
— Кавою вас не пригощаю, бо тут не місце; але хвилин якихось п'ять чом не посидіти з приятелем, для розваги, — не вгаваючи, торохтів Порфирій, — і знаєте, всі ці службові обов'язки... та ви, голубчику, не ображайтесь, що я от усе ходжу туди й сюди; вибачте, голубчику, дуже не хотів би вас образити, але моціон мені ну просто ж необхідний. Усе сиджу і такий уже радий походити хвилин із п'ять...