З розбитої губи текла кров, а ліве око геть запливло. Правим оком він пильно дивився на Матьє.
— Це я кричав, — гордо сказав він.
— Не міг вигадати нічого кращого, — сказав Матьє. — Встати можеш?
Хлопчак насилу підвівся. Він упав у салату; ззаду прилип до нього листок салати, а за піджак зачепилися соломини. Жіночка обтріпала його долонею.
— Ви знаєте його? — запитав Матьє..
Вона трохи повагалася.
— Н-ні, — відказала вона.
Хлопчак зареготався.
— Звичайно ж, знає. Це Ірена, секретарка Пітто.
Ірена понуро зиркнула на Матьє.
— Ви ж не зачините його за цю витівку?
— Не знаю.
Молодик зі шрамом сіпнув його за рукав: в нього був знічений вигляд.
— Я заробляю на хліб, пане інспекторе, працюю я. Якщо мені доведеться йти з вами до комісаріяту, то я запізнюся на нічну зміну.
— Документи.
Молодик простягнув йому нансенівський паспорт, звали його Канаро.
Матьє засміявся.
— Народився в Константинополі! — сказав він. — Виходить, ти так любиш Францію, що ладен убити будь-кого, хто нападе на неї.
— Це моя друга батьківщина, — з гідністю відказав молодик.
— Ти, звичайно ж, сам попросишся до війська?
Молодик не відповів. Матьє записав його прізвище й адресу до свого блокнота.
— Ушивайся звідси, — сказав він. — Тебе викличуть. А ви йдіть зі мною.
Вони рушили вулицею Монмартр і зробили декілька кроків. Матьє підтримував хлопчака, бо він заточувався. Ірена поспиталася:
— Скажіть, ви його відпустите?
Матьє не відповів: вони ще не дуже далеко відійшли від Центрального ринку. Вони пройшли ще трохи, а потім, коли підійшли до ліхтарні, Ірена стала перед Матьє і з ненавистю зиркнула на нього.
— Нишпорка проклятий!
Матьє зареготався: коси падали на її лице, й вона дмухала на пасма, які заважали їй дивитися.
— Та не нишпорка я, — сказав він.
— Справді?
Вона знай трясла головою, намагаючись відкинути коси. Врешті вона люто вхопила їх і закинула назад. З'явилося її обличчя, матове, з великими очима. Вона була дуже гарна і начебто не дуже й здивувалася.
— Якщо ви не з поліції, то гарно пошили їх у дурні, — зауважила вона.
Матьє не відповів. Ця історія вже не тішила його. Йому зненацька захотілося прогулятися вулицею Монторґей.
— Гаразд, — сказав він, — зараз я посаджу вас у таксі.
Посеред вулиці стояло кілька авт. Матьє підійшов до одного з них, тягнучи за собою хлопчака. Ірена йшла за ними. Правою рукою вона притримувала коси над обличчям.
— Сідайте.
Вона зашарілася.
— Знаєте, я згубила сумочку.
Матьє пхнув хлопчака до авта: одну руку він поклав йому поміж лопатками, а другою відчиняв дверцята.
— Пошукайте в кишені мого піджака, — сказав він. — У правій.
За хвилю Ірена витягла руку з кишені.
— Я знайшла сто франків і дрібняки.
— Візьміть собі сто франків.
Останній поштовх, і хлопчак повалився на сидіння. Ірена сіла за ним.
— Яка у вас адреса? — запитала вона.
— В мене її вже немає, — відказав він. — Бувайте.
— Гей! — гукнула Ірена.
Та він уже одвернувся од неї: йому хотілося ще раз побачити вулицю Монторґей. Йому захотілося побачити її негайно. Якусь хвилину він ішов собі, а потім таксі зупинилося біля хідника, просто біля Матьє.
Дверцята відчинилися, й виглянула жінка, то була Ірена.
— Сідайте, — сказала вона йому. — Хутчій.
Матьє сів до таксі.
— Сядьте на відкидному сидінні.
Він сів.
— Що сталося?
— Малюк геть з глузду з'їхав. Каже, що хоче потрапити до в'язниці; він ввесь час сіпає за ручку дверцят і хоче вискочити надвір. Я не така дужа, щоб утримати його.
Хлопчак забився в куток авта, його коліна стирчали вище голови.
— В нього потяг до страдництва, — пояснила Ірена.
— Скільки йому років?
— Хтозна, здається, дев'ятнадцять.
Матьє розглядав довгі худі ноги хлопчака: тому було стільки ж, як найстаршим його учням.
— Якщо йому хочеться потрапити до хурдиги, — сказав він, — то ви не маєте права заважати йому.
— Дивак ви та й годі, — обурено сказала Ірена. — Ви ж не знаєте, що йому загрожує.
— Він когось упорав?
— Та ні.
— А що він накоїв?
— То ціла історія, — з похмурим виглядом відказала вона. Він помітив, що вона зібрала коси на вершечку голови. Це надавало їй комічного й затятого вигляду, незважаючи стомлені гожі вуста.
— Так чи так це стосується лише його, — сказав Матьє. — Він вільний.
— Вільний! — вигукнула вона. — Кажу ж вам, що в нього не всі вдома.
Почувши слово "вільний", хлопчак розплющив своє здорове око і щось пробурмотів, Матьє не розчув, що саме, а потім ні сіло ні впало вхопився за клямку і спробував було відчинити дверцята. В цю мить якесь авто легенько зачепило таксі, котре враз зупинилося. Матьє натиснув рукою на груди хлопчака і відіпхнув його на сидіння.
— Якби мені захотілося потрапити до в'язниці, — провадив він, звертаючись до Ірени, — то я не хотів би, щоб ви мені заважали.
— Геть війну! — заволав хлопчак.
— Авжеж, авжеж, — потвердив Матьє. — Маєш рацію. — Він знай утримував його на сидінні. Потім обернувся до Ірени.
— Здається, у нього і справді не всі вдома.
Водій опустив шкло.
— Куди їдемо?
— Проспект Парк-Монсурі, 15, — переможно сказала Ірена.
Хлопчак ухопив Матьє за руку, а потім, коли таксі рушило, заспокоївся. Якусь хвилю вони сиділи мовчки; таксі котилося темними вулицями, яких Матьє не знав. Обличчя Ірени вряди-годи виринало з темряви і знову пропадало у ній.
— Ви бретонка? — запитав Матьє.
— Я? Ні, я з Меца. Чому ви про це питаєте?
— Та у вас така зачіска.
— Кумедна, еге ж? То подруга захотіла, щоб я так зачісувалася.
На мить вона замовкла, потім запитала:
— Як це так сталося, що у вас немає адреси?
— Переїжджаю.
— Так, так... Вас мобілізували, правда ж?
— Авжеж. Як і всіх.
— Вам подобається воювати?
— Не знаю: я ще не воював.
— А я проти війни, — сказала Ірена.
— Я помітив.
Ірена дбайливо схилилася до нього.
— Скажіть, ви когось утратили?
— Ні, — відказав Матьє. — А що, в мене такий вигляд, ніби я когось утратив?
— У вас чудний вигляд, — сказала вона. — Пильнуйте! Пильнуйте!
Хлопчак тихцем простягнув руку і спробував одчинити дверцята.
— Та сядь ти нарешті! — сказав Матьє, пхаючи його в куток. — Ото вже зараза! — сказав він Ірені.
— Це генеральський син.
— Он як? Що ж, не дуже він, мабуть, пишається своїм батьком.
Таксі зупинилося. Ірина вийшла першою, а далі треба було витягти хлопчака. Він чіплявся за підлокітники й відбивався ногами. Ірена зареготалася.
— Ото вже суперечлива натура: тепер він уже не хоче виходити!
Врешті Матьє вхопив його в оберемок і виніс на тротуар.
— Ху!
— Зачекайте хвилину, — сказала Ірена. — Ключ залишився в сумочці, мені треба залізти крізь вікно.
Вона підійшла до двоповерхового будиночка з прохиленим вікном. Матьє підтримував хлопчака одною рукою. Другою він понишпорив у кишені, а потім простягнув водієві гроші.
— Здачі не треба.
— Що це з вашим братом? — весело запитав водій.
— Він заробив своє, — відказав Матьє.
Таксі поїхало. Позаду відчинилися двері, й у світляному прямокутнику з'явилася постать Ірени.
— Заходьте, — сказала вона.
Матьє увійшов, підштовхуючи хлопчака, який уперто мовчав. Ірена зачинила за ними двері.
— Ліворуч, — сказала вона. — Вимикач о праву руч.
Матьє намацав вимикача, і бризнуло світло. Він побачив укриту пилюгою кімнату, розкладачку, глек з водою і миску на туалетному столику; під стелею висів велосипед без коліс.
— Це ваша кімната?
— Ні, — відказала Ірена. — Це кімната друзів.
Він глянув на неї й засміявся.
— Ваші панчохи!
Вони були білі від куряви і подерті на колінах.
— Це я лізла у вікно, — безтурботно пояснила вона.
Хлопчак стояв посеред кімнати, він неспокійно похитувався і розглядав усе своїм єдиним оком. Матьє показав на нього.
— Що будемо з ним робити? — поспитався він в Ірени.
— Скиньте з нього черевики і покладіть його на ліжко: я обмию йому обличчя.
Хлопчак не опирався: він якось охляв. Ірена повернулася з мискою води і ватою.
— От-от, — сказала вона. — Потерпіть, Філіпе, будьте розумником.
Вона схилилася над ним і почала незграбно водити ватяним квачиком по його брові. Хлопчак застогнав.
— Авжеж, — материнським тоном приказувала вона, — щемить, але так воно і треба.
Вона пішла поставити миску на туалетний столик. Матьє підвівся.
— Гаразд, — сказав він. — Що ж, мені пора.
— Ой ні, не йдіть! — жваво відказала вона. І тихіше докинула: — Якщо він захоче піти, то в мене не вистарчить сили, щоб затримати його.
— Ви що, гадаєте, я стерегтиму його тут цілу ніч?
— Ви такі нелюб'язні! — роздратовано кинула вона. І за мить трохи лагідніше додала: — Принаймні зачекайте, поки він засне, це станеться швидко.
Хлопчак метався на ліжку, вигукуючи щось незрозуміле.
— Де він оце тинявся, що довів себе до такого стану? — поспиталася Ірена.
Вона була повнява, з матовою шкірою, надто вже ніжною і трохи вогкою, на взір не дуже чистою; здавалося, ніби вона щойно прокинулася. Та голова її була прегарна: маленький рот із втомленими кутиками, великі очі і малесенькі рожеві вушка.
— Ну от, — сказав Матьє, — він заснув!
— Та невже?
Вони здригнулися: хлопчак схопився і голосно скрикнув:
— Флоссі! Мої штани!
— А нехай тобі! — сказав Матьє.
Ірена всміхнулася.
— Вам доведеться пробути тут до ранку.
Та це було марення, провісник сну: Філіп упав горізнач, кілька секунд іще щось бурмотів, а потім відразу ж захропів.
— Ходімо, — сказала Ірена.
Він пройшов за нею до великої з рожевими кретоновими шпалерами. На стіні висіла гітара й укулеле. (*)
======
*Негритянський музичний інструмент — прим. пер.
======
— Це моя кімната. Я залишаю двері прохиленими, щоб чути, що він там робить.
Матьє побачив велике розстелене ліжко з балдахіном, пуф, грамофон і платівки на столику в стилі Генріха ІІ. На кріслі-качалці валялися пожмакані панчохи, жіночі трусенята і комбінації. Ірена простежила за його поглядом.
— Я ходила на блошиний ринок.
— Незлецько, — сказав Матьє. — Геть незлецько.
— Сідайте.
— Де? — запитав Матьє.
— Зачекайте.
На пуфі стояв кораблик у пляшці. Вона взяла його й поставила долі, потім зняла з крісла-качалки білизну і поклала її на пуфі.
— Ось. А я сяду на ліжку.
Матьє сів і почав гойдатися.
— Востаннє я сидів у кріслі-качалці в Німі, в передпокої готелю Арен. Мені було п'ятнадцять років.
Ірена не відповіла. Матьє знову побачив перед собою великий темний передпокій із зашкленими дверима, які сяяли від сонця: йому ще належав той спогад; були й інші, потаємні й невиразні спогади, які тремтіли довкруг нього: я не втратив свого дитинства.