І серед цього галасу, плачу дітей, лементу жінок і дикого виття старих індіанок, — коротше кажучи, серед цього бездаддя, яке легко збентежило б людину, незвичну до рішучих дій в годину небезпеки, — він почав владно й холоднокровно віддавати накази.
Поки воїни озброювались, хлопчаків послали в улоговину по коней. Жінки поквапливо згортали намети й вантажили їх на старих шкап, які вже не годилися для бою. Матері прилаштовували немовлят за своїми спинами, а тих дітей, які вже ходили самі, позганяли до гурту, і вони, мов отара, купчилися позаду. Хоч навколо стояв такий гармидер, що стійбище нагадувало другий Вавілон[54], кожен робив своє діло швидко і вправно.
Тим часом Маторі не забував про свої обов'язки вождя племені. З того підвищення, де він стояв, було добре видно ворожий загін і всі його дії. Зловісна посмішка освітила обличчя Маторі, коли він пересвідчився, що в нього більше людей, ніж у супротивника. Але, попри цю перевагу, була одна обставина, яка викликала в нього сумнів щодо щасливого кінця неминучої сутички. Річ у тому, що його плем'я жило в північнішій і менш гостинній частині краю і було куди бідніше кіньми та зброєю, — тобто тим, що становило найцінніше майно західного індіанця. Пауні всі були верхи; а що загін наважився забитись так далеко, щоб звільнити свого уславленого вождя чи помститися за нього, то він складався — і Маторі це добре розумів — із самих сміливців. Окрім того, багато одноплеменців Маторі були вправнішими мисливцями, ніж воїнами. Отож вони могли відвернути увагу ворогів, але у жорстокій сутичці він не сподівався від них особливої хоробрості. І Маторі окинув палючим поглядом невеликий гурт випробуваних воїнів, на яких він міг покластися і які ще ні разу не підводили його. З ними він міг не ухилятися від бою, хоч і не поривався до нього, бо присутність жінок і дітей у його таборі давала ворогові неабияку перевагу.
А втім пауні, що з такою несподіваною легкістю досягли своєї головної мети, не виказували особливого бажання встрявати в бійку. Переправлятися через річку на очах у готового дати відсіч супротивника було небезпечно, і вони, певне, воліли б, як їм підказувала обережність, відступити і зачекати ночі, коли видима безпека приспить пильність сіу. Але в душі їхнього вождя палали почуття, що примусили його забути про звичайні хитрощі індіанської війни. Груди йому пекло нестерпне бажання змити свою недавню ганьбу; а може, він думав, що серед жінок, котрі віддалялися безладним гуртом, ховалася винагорода, яка тепер у його очах була цінніша за півсотні тетонських скальпів. Хоч як там воно було, а Тверде Серце, вислухавши короткі привітання воїнів і передавши ватажкам найважливіші відомості, тут-таки почав готуватися до бою, аби ще раз підтвердити свою заслужену славу, а також задовольнити таємні бажання серця. Пауні привели з собою його найкращого мисливського коня, хоч і не сподівалися, що він ще знадобиться господареві в цьому житті. На спині коня, якого збиралися принести в жертву на могилі молодого завзятця, були лук, спис і сагайдак; така турботливість свідчила, як пауні любили свого благородного вождя. Ця завбачливість звільнила б трапера від того благочестивого обов'язку, який він урочисто обіцяв виконати.
Тверде Серце був дуже вдячний своїм воїнам за клопіт, бо ж відав, що вождь, так добре споряджений, міг з честю вирушити до далеких мисливських угідь Володаря Життя; однак він схильний був думати, що все це і тепер стане йому в пригоді. Його суворе обличчя розпогодилося, коли він випробував гнучкість лука і зважив на руці чудовий спис. По щиту Тверде Серце черкнув побіжним, досить байдужим поглядом; зате коли він скочив на спину своєму коневі, то навіть звична індіанська стриманість не могла приховати захоплення молодого вождя. Він проскакав кілька разів перед своїми не менш захопленими воїнами, правлячи конем з такою невимушеністю, якої ніде не можна навчитися, бо дається це людині з природи: він то змахував списом, ніби перевіряв, чи твердо сидить у сідлі, то прискіпливо оглядав карабін (його також не забули привезти), — і все це з радістю людини, яка дивом заволоділа знов скарбами, що становили її гордість і щастя.
Аж тут Маторі, закінчивши всі необхідні приготування, вирішив перейти до рішучіших дій. Тетон довго сушив собі голову, що робити з бранцями. Вдалині бовваніли скватерові намети, і досвідчений воїн розумів, що треба стерегтися нападу і з цього боку, а не тільки стежити за пауні, які відверто виказували свої ворожі наміри. Першою його думкою було порішити чоловіків томагавками, а жінок доручити піклуванню тих, хто оберігав індіанок; але багато його воїнів ще з острахом поглядали на гаданого "чаклуна" Великих Ножів, і вождь не наважився на таке ризиковане діло перед самою сутичкою — тетони могли б угледіти в цьому знамення поразки. Нарешті він надумав; поманивши старезного воїна, якому доручено було охороняти тих, хто не міг брати участі в битві. Маторі відвів його вбік і, значущо торкнувшись рукою до його плеча, сказав владно й водночас довірливо:
— Коли мої молоді воїни зітнуться з пауні, дай жінкам ножі. Досить. Мій батько старий, йому не треба слухати мудрості хлопчика.
Похмурий старий самими очима, в яких зажевріла лють, показав, що зрозумів, і вождь більше вже не турбувався цією важливою справою. Відтоді він думав тільки про помсту та про те, як відстояти свою воїнську честь. Вихопившись на коня, він владним, майже королівським порухом руки наказав усім зробити так само, безцеремонно урвавши бойові співи та урочисті обряди, що ними деякі воїни зміцнювали свій дух, надихаючись на ратні подвиги. Коли всі були готові, загін мовчки й рішуче рушив до берега.
Тепер лише річка розділяла обидва загони. Вона була надто широка, щоб супротивники могли застосувати луки й стріли, але вожді обмінялися кількома марними пострілами з карабінів, більше хизуючись, ніж сподіваючись зашкодити ворогові. Оскільки на всі ці даремні зусилля пішло чимало часу, ми поки — що залишимо супротивників і повернемося до тих наших героїв, які досі були в руках у дикунів.
Коли нам тепер треба пояснювати читачеві, що від зору досвідченого трапера не уникла жодна з вищезгаданих подій, то ми марно витратили хтозна-скільки чорнила і лише змарнували так багато паперу. Як і всіх, його вразила несподівана втеча Твердого Серця, і на якусь хвилю його охопили жаль та розчарування, що взяли гору над співчуттям. Простодушний і приязний старий, бувши свідком слабкості воїна, якого він устиг щиро полюбити, відчув такий самий біль, що його переживає віруючий батько, схиляючись над своїм вмирущим сином-безбожником. Та коли він зрозумів, що його друг не просто зробив жалюгідну й не гідну мужчини спробу врятувати своє життя, а, навпаки, тримаючися з гордістю і звичайною незворушністю індіанського воїна, чекав слушної хвилини, аби звільнитися з полону, показавши при цьому рішучість і силу духу, властиві тільки справжнім сміливцям, старого охопила така радість, що він ледве міг її приховати. Посеред того галасу і сум'яття, що зчинилися після загибелі Уючі та втечі бранця, він став поруч своїх білих товаришів, вирішивши будь-що захищати їх від дикунів, коли ті раптом здумають зігнати на них гнів. Однак поява загону пауні врятувала його від такої відчайдушної і, очевидно, марної спроби, давши йому змогу більш-менш спокійно стежити за подіями та обміркувати свій новий план. Одна річ особливо привернула його увагу. Хоч усіх дітей та майже всіх жінок разом з їхнім майном поквапливо кудись відправили, — може, сховали в чагарнику неподалік, — намет Маторі залишився там, де стояв, з усім, що в ньому було. А біля намету двоє підлітків, які були ще надто молоді, щоб брати участь у сутичці, але вже вміли вправлятися з кіньми, тримали за вуздечки двійко найкращих скакунів. Завваживши це, трапер одразу зметикував, що Маторі боїться доручати кому-небудь своїх щойно знайдених "квіток", а водночас вживає заходів на той випадок, коли щастя відвернеться від нього. Ні вираз обличчя тетона, коли він давав доручення старому індіанцеві, ні люта радість, з якою той вислухав кривавий наказ, не залишилися непоміченими. З усіх цих таємних приготувань трапер зрозумів, що наближається вирішальна хвилина, і він прикликав на допомогу весь свій досвід довгорічного життя, щоб знайти вихід із цього безнадійного становища. Коли він міркував, що б його вдіяти, лікар знову відволік його увагу, жалісно благаючи про допомогу.
— Шановний трапере, чи, я сказав би за даних умов, визволителю, — почав сумовито Оубед. — Здається, нарешті приспіла нагода порушити неприродний і зовсім незаконний зв'язок між моїми нижніми кінцівками й тулубом Азінуса. Може, коли ця частина мого тіла звільниться настільки, що я здатний буду керувати й іншими і, скориставшися з цієї щасливої нагоди, дійти форсованим маршем до поселень, то не втратиться надія зберегти для людей ті скарби знань, негідним носієм яких я є. Важливість наслідків, безперечно, виправдовує-таки ризикований експеримент.
— Не знаю, не знаю, — відповів обачний старий. — Усіх цих комашок та повзуче гаддя, що ти поначіплював на себе, бог створив для прерій, і я не розумію, заради чого випроваджувати їх до тих країв, які їм, може, не припадуть до душі. Окрім того, сидячи отак-о на ослі, ти можеш нам неабияк прислужитися, хоч я не здивуюсь, коли ти цього не зрозумієш, адже ви, книгоїди, не звикли, щоб від вас була якась користь.
— Але чим я можу вам прислужитися в цих болючих кайданах, коли тваринні функції організму, так би мовити, завмирають, а духовні, чи то інтелектуальні, притуплюються завдяки таємничій спільності духу та матерії? Ці два поганські воїнства, певне, проллють кров, і — хоч, правду сказати, мені це не дуже до смаку, — я радше зцілюватиму рани, ніж марнуватиму дорогоцінні хвилини, отак от принижуючи душу й тіло.
— Червоношкірому не до ран і не до лікарів, коли у вухах йому лунає бойовий клич. Терплячість — чеснота індіанця, та й білому вона не завадить. Подивись на цих відьом-скво, друже лікарю: настрій у них кровожерливий, нівроку, і вони націляються вгамувати свій клятий апетит за наш рахунок, — або ж я нічого не тямлю в дикунській вдачі.