Але коли мисливець добувся до місця безжальної різанини, там були вже тільки мертві тіла.
Він мигцем глянув на жертви, а тоді скинув оком угору, на крутий схил, зважуючи труднощі переходу. На самому вершечку гори, над запаморочливою прірвою, стояла чиясь постать з погрозливо зведеними руками. Не придивляючись до неї, Соколине Око вже підніс рушницю, коли це на голову одного з утікачів упала згори каменюка і на видноті показалося розпалене гнівом обличчя чесного Гемета. По цьому з розпадини вихопився Магуа і, байдуже ступивши через труп останнього свого товариша, перескочив широку щілину й видерся вище, де його вже не могла дістати Девідова зброя. Ще тільки один стрибок понад безоднею, і він би врятувався. Але перед тим як скочити, гурон зупинився і, погрозившись рукою розвідникові, закричав:
— Блідолиці — собаки! Делавари — баби! Магуа лишає їхні тіла на скелі крукам на поживу.
З охрипкуватим сміхом він розпачливо стрибонув, але прірви не перетяв, йому тільки пощастило вхопитися за куща над протилежним краєм. Соколине Око пригнувся, як звір, готовий до скоку; з нетерплячки він так колотився всім тілом, що рушниця у нього в руці танцювала, наче листок під вітром. Хитрий Магуа, не витрачаючи даремно зусиль, повиснув, витягтись на весь зріст, і намацав ногами виступ. Зібравши всі сили, він спробував видертись на скелю, і йому повелося настільки, що коліньми він уже сягнув берега прірви. Саме тепер, коли тіло Магуа наче зібгалося, розвідник приклав рушницю до плеча. Навіть скеля не була така непорушна, як рушниця в ту мить, коли стався постріл. Руки гурона розслабли, і він весь одхилився назад, коліньми ще впираючись у землю. Обернувшись, він з лютою злістю глянув на ворога і зухвально погрозив йому рукою. Але руки Магуа випустили гілля, і за хвильку його темна постать пролетіла сторчма повз кущі на узбіччі прірви, несучись до своєї загибелі.
РОЗДІЛ XXXIII
Вони боролись мужньо, до знемоги,
І гори вражих трупів скрізь лягли,
Та як прийшла година перемоги,
Вождя свого вони не вберегли.
Товариші, котрі живі зостались,
Ще бачили, як кров його спливала…
На мить ще усміхом лице йому ожило,
Коли почувсь їх переможний клич.
А потім — смерть, мов сон, його окрила,
І мирно вклався він на вічну ніч.
Ф.-Г. Голек, "Марко Бозаріо"
Зійшовши наступного дня, сонце побачило плем'я ленапів у жалобі. Звуки бою відгриміли, і делавари заспокоїли свою одвічну зненависть, відомстивши мінгам в останній сутичці тим, що зруйнували дощенту ціле їхнє селище. Чорна й похмура тиша, яка залягла на місці гуронського табору, сама собою свідчила про долю цього мандрівного племені.. А хмари вороння, що піднімалося над голими вершинами гір або галасливими зграями кружляло над лісом, у відразливий спосіб вказували на місце недавньої битви. Сказати коротко, навіть людина, недосвідчена у війнах на пограниччі, завважила б у всьому цьому неомильні ознаки жорстокої індіянської помсти.
А проте сонце, зійшовши, побачило ленапів у жалобі. Не чулося ані звитяжних криків, ані врочистих пісень, які б говорили про радість перемоги. Останній вояк уже повернувся в селище з нелюдської своєї роботи і, відклавши вбік криваві скальпові трофеї, по-спішився приєднатись до плачу й лементу враженого нещастям плем'я. Гордощі та запальність змінилися на покору, а найдужчу з людських прикростей заступило найглибше й найгірше горе.
Оселі стояли порожнем. Все, що було живого, зібралося у велике коло на галявині неподалік селища. Чоловіки й жінки, люди різного віку та становища в племені, різних зайнять — порушувані спільним почуттям, вони утворили суцільний живий мур. Обличчя в усіх були поважні, панувала мертва тиша. Очі кожен мав звернені до середини галявини, де діялося щось незвичайне.
Шестеро делаварських дівчат, вільно розпустивши на груди свої довгі темні коси, завмерли осторонь. Ознаки життя подавали вони лиш тоді, як від часу до часу притрушували духмяними травами та лісовими квітами мари з запахущих рослин, де під покровом індіянських строїв спочивали останки мужньої і благородної Кори. Тіло її завинене було в просту тканину, а обличчя назавжди закрите перед людськими очима. Біля ніг її сидів невтішний Манро. Сиву голову він схилив майже до землі, покірно сприйнявши удар долі, і тільки зморшки на чолі, заховані пасмом сивого волосся, що недбало спадало на скроні, посвідчували його біль по тяжкій утраті. Гемет стояв обік нього, непокриту голову виставивши на сонці, а неспокійним поглядом переходячи то до маленької книжечки, що містила так багато священних повчань, то до істоти, якій його душа прагнула принести втіху. Гейворд також стояв поряд, спершись до дерева, і напружував усю силу, щоб затамувати гіркі сльози.
Та хоч який був сумний та скорботний цей гурт людей, ще зворушливіше виглядала сцена по другий бік тієї самої галявини. Тут у поважній позі, немов живий, напівсидів Анкес, вбраний у найбарвистіші шати, що тільки знайшлися в плем'я. Розкішні пір'їни повівали йому над головою, розмаїті вампуми, намиста, браслети й медалі прикрашали його тіло. Але пригаслі очі й нерухомість обличчя тільки робили ще плиткішим цей вияв людського марнославства.
Перед трупом сина стояв Чингачгук — без зброї, фарбування чи будь-яких оздоб, за винятком яскраво-блакитної родової емблеми, витатуйованої на грудях. Відколи зібралось тут усе плем'я, старий могіканин не зводив тоскного погляду з холодного й нечулого обличчя сина. І такий завмерлий був цей напружений погляд, така скам'яніла вся поза, що й не відрізнити було живого від мертвого, якби не гримаса болю, що деколи пробігала смаглявим лицем одного, та не мертвий спокій, що навіки посів риси другого.
Замислений розвідник застиг поруч, схилившись на свою смертоносну нещадну рушницю. Таменунд, підтримуваний найстаршими ватагами, сидів на підвищенні неподалік, звідки він міг бачити мовчазне й зажурене зібрання свого народу.
В колі індіян видно було якогось військового в чужоземній уніформі; кінь його стояв обік натовпу, оточений гуртом верхівців, судячи з вигляду, готових до далекої подорожі. Відзнаки незнайомця посвідчували, що він посідав відповідальну посаду при особі головнокомандувача військ у Канаді. Прибувши сюди, очевидячки, з мировою місією, він побачив, що запальність індіян випередила його, отже йому нічого тепер не лишалось, як тільки бути німим і смутним свідком наслідків того бою, якому він не спромігся запобігти.
День доходив уже полудня, а проте натовп як застиг зрання у важкій непорушності, так і досі стояв. Лишень часом у ці гнітючі години чулося чиєсь приглушене ридання, та ще, бува, підходив хто до небіжчиків віддати їм просту й зворушливу шану. Тільки індіянська терплячість та витримка здольні так вишколити людину, щоб вона могла завмерти непорушно, наче камінь.
Нарешті делаварський мудрець простяг руку і встав, спершись товаришам на плечі. Стояв він похитуючись і весь був такий слабосилий, немов ціла друга, вічність лягла йому на плечі від учорашнього дня, коли він востаннє промовляв до свого народу.
— Люди ленапів! — сказав він глухим і пророчим голосом. — Лице Маніто сховалося за хмару, око його відвернулось від вас, вухо його затулене і язик не відповідає вам. Ви його не бачите, але воля його перед вами. Розкрийте серця, і нехай душі ваші не знають брехні. Люди ленапів, лице Маніто сховалося за хмару!
На ці прості й жахливі слова така разюча тиша запала в натовпі індіян, наче вони чули голос самого Великого Духа. Навіть мертвий Анкес здавався живим супроти покірної юрми навколо. Але перегодом, як спало перше враження від Таменундової мови, тихі голоси почали пісню на честь померлих. Співали жінки, надзвичайно лагідно й жалобно. Пісня не мала послідовного змісту — коли одна співачка кінчала, інша підхоплювала похвальний спів чи то голосіння, виливаючи в словах свої почуття, як підказувало їй серце та хвилина. Подеколи спалахи загального жалю перебивали співачок, і тоді дівчата побіля Кориного ложа, мовби в нетямі від горя, скидали з її тіла квіти й зілля. Потім, коли трохи влягалися бурхливі почуття, вони з ніжністю й скорботою засипали знов Кору цим зелом, що символізувало чистоту і цноту. Спів жіночий, незважаючи на часті перебої, все-таки містив у. собі низку більш-менш зв'язаних між собою думок.
Дівчина, обрана з огляду на своє походження та вдачу, почала із скромних натяків на чесноти покійного вояка. Оздоблюючи свою мову тією східною образністю, яку індіяни запевне принесли аж з самого краю другого континенту і яка лучить найдавнішу історію обидвох півкуль, вона назвала Анкеса "пантерою свого племені". Мокасини його, мовляв, не лишали сліду на росі, стрибки були такі, як V молодого оленя, очі — яскравіші, ніж зорі темної ночі, а голос у бою лунав дужо, як грім Маніто. Вона нагадала йому про матір, його, якій судилось велике щастя — мати такого сина. Вона просила його переказати матері, коли вони зустрінуться в світі духів, що делаварські дівчата проливали гіркі сльози над могилою її дитяти, а її саму називали благословенною.
Інші дівчата, що прийшли на зміну співачці, ще лагіднішим тоном завели спів на більш делікатну тему. З чисто жіночою чуйністю і вразливістю вони натякнули на чужинецьку дівчину, яка покинула цей світ майже водночас із ним, Анкесом, з чого аж занадто виразно знати волю Великого Духа. Вони просили Анкеса зласкавитись над нею і вибачити за те, що вона не знає, як заспокоїти потреби такого великого вояка. Нема ж їй рівної вродою, і така вона великодушна й мужня! Без тіні заздрощів, як ото б янголи могли тішитись найвищою досконалістю, — так промовляли дівчата індіянські про Кору і додавали, що її чесноти покривають невеликі вади в її вихованні.
По цьому знову ж таки інші голоси пролунали — тиха й чула мова ніжності та любові, звернена до самої Кори. Її благали бути спокійною і не журитись майбутньою долею. Товаришем їй буде мисливець, що знатиме, як задовольнити найменші її жадання, і вояк, що здатен відхилити від неї будь-яку небезпеку. Співачки запевняли, що стежка їй буде приємна, а ноша легка. Її остерігали, щоб не тужила марно за друзями своєї молодості та за країною батьків, бо "на благословенних ловецьких землях ленапів" долини такі ж гарні, струмки такі ж чисті й квітки такі ж запахущі, як і на "небі блідолицих".