І кожен, хто живе і вірує в Мене, — повіки не вмре. Чи ти віруєш у це?" Вона каже Йому: (і, наче з болем перевівши дух, Соня роздільно і з силою прочитала, мовби сама привселюдно виголошувала:)
"Так, Господи! Я вірую, що ти Христос, Син Божий, що має прийти на цей світ"".
Вона було спинилась, швидко підвела на нього очі, але одразу пересилила себе і почала читати далі. Раскольников нерухомо сидів і слухав не обертаючись, спершися ліктями на стіл і дивлячись убік. Дочитали до 32-го стиха.
"Як Марія ж прийшла туди, де був Ісус, і Його вгледіла, то впала до ніг Йому та й говорила до нього: "Коли б, Господи, був Ти отут, то не вмер би мій брат". А Ісус, як побачив, що плаче вона, і плачуть юдеї, що з нею прийшли, то в дусі розжалобився та й зворушився Сам, і сказав: "Де його ви поклали?" Говорять Йому: "Іди, Господи, та подивися!" І заплакав Ісус. А юдеї казали: "Дивись, як любив Він його". А з них дехто сказали: "Чи не міг же зробити Отой, Хто очі сліпому відкрив, щоб і цей не помер?Раскольников обернувся і з хвилюванням дивився на Соню. Так воно і є! Вона вже вся трусилася, і це була, безперечно, справжня гарячка. Він сподівався цього. Вона дочитувала вже до слів про найвеличніше і небачене чудо, і почуття великого торжества охопило її. Голос її зробився дзвінким мов метал; торжество і радість бриніли в ньому і зміцнювали його. В очах темніло, і рядки плуталися, але вона знала напам'ять те, що читала. Читаючи останній стих: "чи не міг же зробити Отой, Хто очі сліпому відкрив...", вона, знизивши голос, палко і пристрасно передала сумнів, докір і огуду невіруючих, засліплених юдеїв, які зараз, за якусь мить, наче вражені громом, упадуть, заридають та увірують... "І він, він — теж засліплений і невіруючий, — він теж зараз почує, він теж увірує, так, так! зараз же, тепер же", — мріялось їй, і вона тремтіла від радісного сподівання.
"Ісус же розжалобивсь знову в Собі, і до гробу прийшов. Була ж то печера, і камінь на ній налягав. Промовляє Ісус: "Відваліть цього каменя!" Сестра вмерлого Марта до Нього: "Уже, Господи, чути, — бо чотири вже дні він у гробі"".
Вона енергійно зробила наголос на слові: чотири.
"Ісус каже до неї: "Чи тобі не казав Я, що як будеш ти вірувати — славу Божу побачиш?" І зняли тоді каменя. А Ісус ізвів очі до неба й промовив: "Отче, дяку приношу Тобі, що Мене Ти почув. Та Я знаю, що Ти завжди почуєш Мене, але ради народу, що довкола стоїть, Я сказав, щоб увірували, що послав Ти Мене". І, промовивши це, Він скричав гучним голосом: "Лазарю, — вийди сюди"! І вийшов померлий, (голосно і палко прочитала вона, трясучись і холонучи, мовби сама бачила все навіч): по руках і ногах обв'язаний пасами, а обличчя у нього було перев'язане хусткою. Ісус каже до них: "Розв'яжіть його та й пустіть, щоб ходив".
І багато з юдеїв, що посходилися до Марії та бачили те, що Він учинив, у Нього ввірували".
Далі вона не читала і не могла читати, закрила книгу і швидко підвелася зі стільця.
— Все про воскресіння Лазаря, — уривисто і суворо прошептала вона і стала нерухомо, одвернувшись убік, не сміючи і наче соромлячись підвести на нього очі. Гарячковий дрож ще не залишив її. Недогарок уже давно згасав у кривому свічнику, тьмяно освітлюючи в цій убогій кімнаті убивцю й блудницю, які так дивно зійшлися за читанням вічної книги. Минуло хвилин п'ять, а може й більше.
— Я про діло прийшов говорити, — голосно й нахмурившись промовив раптом Раскольников, встав і підійшов до Соні.
Та мовчки підвела на нього очі. Погляд його був особливо суворий, і якась дика рішимість світилася в ньому.
— Я сьогодні рідних покинув, — сказав він, — матір і сестру. Я не піду до них більше. Я там усе порвав.
— Навіщо? — наче приголомшена, спитала Соня. Недавня зустріч з його матір'ю і сестрою лишила в ній незвичайне враження, хоч самій їй і неясне. Звістку про розрив вислухала вона майже з жахом.
— У мене тепер одна ти, — додав він. — Підемо разом... Я прийшов до тебе. Ми разом прокляті, разом і підемо!
Очі його блищали.
"Мов божевільний!" — подумала в свою чергу Соня.
— Куди йти? — злякано спитала вона і мимоволі зробила крок назад.
— Звідки ж я знаю? Знаю тільки, що однією дорогою, напевно знаю, — та й годі. Однакова мета!
Вона дивилась на нього і нічого не розуміла. Вона розуміла тільки, що він до краю, безмірно нещасний.
— Ніхто нічого не зрозуміє з них, якщо ти будеш говорити їм, — провадив він далі, — а я зрозумів. Ти мені потрібна, тому я до тебе й прийшов.
— Не розумію... — прошептала Соня.
— Потім зрозумієш. Хіба ти не те саме вчинила? Ти теж переступила... змогла переступити. Ти на себе руки наклала, ти занапастила життя... своє (це все одно!). Ти могла б жити духом і розумом, а закінчиш на Сінній...[4-22] Але ти витримати не можеш, і якщо лишишся сама, збожеволієш, як і я. Ти вже й тепер мов божевільна; отже, нам разом іти, однією дорогою! І підемо!
— Навіщо? Навіщо ви так! — промовила Соня, дивно й бентежно схвильована його словами.
— Навіщо? Бо так не можна лишатись — ось навіщо! Треба ж нарешті розміркувати серйозно й прямо, а не по-дитячому плакати й кричати, що Бог не допустить! Ну що буде, коли й справді тебе завтра в лікарню одвезуть? Та не у своєму розумі й сухотна, незабаром помре, а діти? Хіба Поленька не загине? Невже не бачила ти тут дітей, по кутках, яких матері милостині просити посилають? Я довідувався, де живуть ці матері і в якій обстановці. Там діти не можуть лишатись дітьми. Там семирічний уже розбещений і злодій. А діти ж — образ Христа: "Царство Небесне належить таким".[4-23] Він велів їх шанувати й любити, вони майбутнє людство...
— Що ж, що ж робити? — істерично плачучи і ламаючи руки, повторювала Соня.
— Що робити? Зламати, що треба, раз назавжди та й годі; і страждання взяти на себе! Що? Не розумієш? Потім зрозумієш... Воля і влада, а головне влада! Над усіма цими тремтячими створіннями і над усім мурашником!.. От мета! Пам'ятай це! Це моє тобі напутнє слово! Може, я з тобою востаннє розмовляю. Якщо не прийду завтра, почуєш про все сама, і тоді пригадай ці мої слова. І коли-небудь, потім, з роками, поживши, може й зрозумієш, що вони означали. Якщо ж прийду завтра, то скажу тобі, хто вбив Лизавету. Прощай!
Соня вся злякано здригнулась.
— Та хіба ви знаєте, хто вбив? — спитала вона, леденіючи від жаху і дико дивлячись на нього.
— Знаю і скажу... Тобі, тільки тобі! Я тебе вибрав. Я не прощення прийду просити до тебе, я просто скажу. Я тебе давно обрав, щоб сказати тобі це, ще тоді, коли батько про тебе говорив і коли Лизавета була жива, я це подумав. Прощай. Руки не подавай. Завтра!
Він вийшов. Соня дивилась на нього мов на божевільного; та вона й сама була наче безумна і відчувала це. В голові в неї паморочилося. "Господи! Звідки він знає, хто вбив Лизавету? Що означали ці слова? Яке все це страшне! " Але водночас їй ніщо не спадало на думку. Ніяк! Ніяк!.. "О, він, певно, дуже нещасний!.. Він покинув матір і сестру. Чому? Що сталося? І які в нього наміри? Що це він їй говорив? Він поцілував їй ногу і говорив... говорив (так, він ясно це сказав), що без неї вже не може жити... О господи!"
В гарячці і в маренні перебула цілу ніч Соня. Вона то схоплювалась іноді, плакала, руки ламала, то засинала знову гарячковим сном, і їй снилися Поленька, Катерина Іванівна, Лизавета, читання Євангелія і він... він, з його блідим обличчям, з палаючими очима... Він цілує їй ноги, плаче... О господи!
За дверима справа, за тими самими дверима, що відділяли квартиру Соні від квартири Гертруди Карлівни Рессліх, була проміжна кімната, в якій давно вже ніхто не жив; вона була частиною квартири пані Рессліх і здавалася внайми, про що й вивішені були оголошення на воротях і наклеєні папірці на вікнах, які виходили на канаву. Соня здавна звикла вважати цю кімнату нежилою. А тим часом, весь цей вечір, коло дверей у пустій кімнаті простояв пан Свидригайлов і, притаївшись, підслухував. Коли Раскольников пішов, він постояв, подумав, пішов навшпиньки у свою кімнату, суміжну з пустою, взяв стілець і тихенько переніс його до самих дверей, що вели у кімнату Соні. Розмова здалася йому цікавою і знаменною і дуже, дуже сподобалась, — так сподобалась, що він і стільця приніс, щоб у майбутньому, хоч і завтра, наприклад, не довелося простояти цілу годину на ногах, а влаштуватися зручніше, щоб уже з усіх поглядів мати цілковите задоволення.
V
Коли другого ранку, рівно об одинадцятій годині, Раскольников увійшов у будинок —ї часті, у відділ пристава слідчих справ, і попросив доповісти про себе Порфирію Петровичу, то навіть здивувався, як довго його не приймали: минуло принаймні десять хвилин, поки його покликали. А він гадав, що повинні були б, здається, так одразу на нього й накинутись. Тим часом він стояв у приймальні, а повз нього ходили туди й сюди люди, яким, здається, було до нього байдуже. В другій кімнаті, схожій на канцелярію, сиділо й писало кілька писарів, і очевидно було, що ніхто з них навіть уявлення не мав, хто і що таке Раскольников. Неспокійним і підозріливим поглядом позирав він навколо, роздивляючись: чи немає часом хоч якогось конвойного, якогось таємного ока, призначеного його стерегти, щоб він, бува, кудись не втік? Та нічого подібного не було: він бачив самі тільки канцелярські, дрібно-заклопотані обличчя, потім ще якихось людей, і нікому з них не було до нього ніякого діла: хоч іди він зараз, куди забажає. Все більше й більше зміцнювалася в нього думка, що коли б справді цей загадковий вчорашній незнайомий, цей привид, що наче виринув з-під землі, все знав і все бачив, — то хіба дозволили б йому, Раскольникову, так стояти тепер і спокійно дожидатися? І хіба чекали б його тут аж до одинадцятої години, поки йому самому заманеться завітати? Виходило, що або той незнайомий ще нічого не доніс, або... або просто він теж нічого не знає, і сам, на свої очі, нічого не бачив (та і як міг він бачити?), отже, все це, вчорашнє, що трапилося з ним, Раскольниковим, знову-таки було марення, роздуте подразненою і хворою уявою його. Цей здогад, ще навіть вчора, під час найбільшої тривоги і розпачу, почав зміцнюватися в ньому. Передумавши все це тепер і готуючись до нового бою, він відчув раптом, що дрижить, — і навіть обурення закипіло в ньому, коли він догадався, що дрижить від страху перед ненависним Порфирієм Петровичем.