В нього роботи по самі вуха. Нехай вона, мовляв, трохи потерпить і ще не раз і не два все обміркує й зважить! Найперше, мабуть, таки завтра, йому доведеться поїхати до Гамбурга на зустріч з Христіаном, на неприємну розмову з ним. Христіан попросив листом підтримки, допомоги; і матері довелося взяти гроші з його майбутнього спадку. Його справи були в жалюгідному стані, і хоч він постійно відчував фінансову скруту, а все ж по-королівському розважався в ресторанах, у цирку та в театрах і взагалі, як видно з виявлених тепер боргів, що їх він зміг наробити завдяки добрій славі свого імені, жив набагато розкішніше, ніж дозволяли його достатки. На Менгштрасе, в клубі і в цілому місті знали, хто найдужче до цього спричинився: така собі Аліна Пуфогель, самітна дама, мати двох гарненьких дітей. Серед гамбурзького купецтва не тільки Христіан Будденброк підтримував з нею близькі стосунки, що, як і всім, дорогенько йому коштували…
Одне слово, консул мав доволі неприємностей і без Тониної метушні з розлученням, а їхати до Гамбурга треба було негайно. До того ж він сподівався, щр Перманедер найближчим часом сам нагадає про себе…
Консул поїхав, а повернувся похмурий і сердитий. Та оскільки з Мюнхена й досі не прийшло жодної звістки, він вирішив, що мусить зробити перший крок. Він написав листа, холодного, ділового і трохи зверхнього: безперечно, Антонія в спільному житті з Перманедером зазнала тяжкого розчарування… Навіть якщо не вдаватися в подробиці, то треба визнати, що вона не знайшла сподіваного щастя в цьому шлюбі… Кожній тверезій людині видасться справедливим її бажання розірвати ці стосунки… На жаль, вона вирішила не вертатися до Мюнхена і твердо стоїть на своєму… Далі йшло питання, як ставиться до цієї справи Перманедер.
Напружене чекання… І ось надійшла відповідь.
Відповідь, якої ніхто не сподівався – ні доктор Гізеке, ні пані Елізабет, ні Томас, ні навіть сама Антонія. Перманедер просто погодився на розлучення.
Він, мовляв, щиро жалкує, що так сталося, але шанує бажання Антонії, бо сам бачить, що вони "не спарувалися". Якщо їй було з ним погано, нехай спробує забути й вибачити йому… А що він, мабуть, ніколи більше не побачить ні її, ні Еріки, то бажає їм обом усього найкращого… Алоїз Перманедер.
Далі йшла Дописка, в якій він погоджувався негайно вернути посаг. Він, мовляв, і з тими грошима, що сам має, не бідуватиме. Нема чого довго тягти, ніяких справ ліквідовувати йому не треба, з будинком він зробить, що сам знає, а належну суму зразу ж може переслати…
Тоні була майже присоромлена, і вперше їй захотілося похвалити пана Перманедера за те, що він байдужий до грошей.
Тепер знову прийшла черга діяти докторові Гізеке. Він зв'язався з Тониним чоловіком, щоб домовитись про офіційну причину розлучення. Спинилися на "взаємній, непереборній відразі", і почався процес – другий процес Тоні з приводу розлучення, і за його просуванням вона стежила дуже пильно, із знанням справи і з величезним запалом. Вона говорила про нього скрізь і всюди, аж консул не раз сердився. Вперше вона не могла поділяти братових турбот. Вона була заполонена такими словами, як "наслідки", "прибутки", "надходження", "складові частини посагу", "дотичні статті", і велично сипала ними на кожному кроці, закинувши голову й ледь звівши плечі. З усіх пояснень доктора Гізеке на неї найбільше враження справив параграф про "скарб, який може бути знайдений на землі, одержаній у посаг, і який на випадок розлучення як складова частина посагу має бути повернений", Про той неіснуючий скарб Тоні розповіла всім: Іді Юнгман, дядькові Юстусові, нещасній Клотільді, дамам Будденброк із Брайтештрасе, які, до речі, дізнавшись про Тонину халепу, згорнули руки на колінах і перезирнулися, занімілі з подиву, що доля їм послала ще й таку радість, Терезі Вайхброт, у якої знову вчилася Еріка Грюнліх, ба навіть сердешній мадам Кетельсен, що з багатьох причин анічогісінько не втямила…
Нарешті настав день, коли суд виніс ухвалу про розлучення. І Тоні виконала останню формальність: попросила в Томаса родинні папери і власноручно записала в них цю подію… Тепер лишалося звикати до нового становища.
І вона мужньо звикала: з непохитною гідністю пропускала повз вуха найдошкульніші колючки дам Будденброк, з невимовно холодним виразом не добачала Гагенштремів і Меллендорфів, коли здибалася з ними на вулиці, і зовсім відмовилася від товариського життя, що, зрештою, вже давно перенеслося з батьківського дому в дім її брата. Вона мала родину: матір, Томаса, Герду, мала Іду Юнгман, Зеземі Вайхброт, що по-материнському піклувалася про неї, мала Еріку; про її аристократичне виховання Тоні дуже дбала і, мабуть, пов'язувала з нею свої останні, потаємні надії… Так вона жила, і так минав час.
Згодом, не відомо як, дехто з. родини взнав те "слово", злощасне слово, що тієї ночі вихопилося в пана Перманедера. І що ж він сказав? "Іди до біса, паскудо!"
Так скінчилося друге заміжжя Тоні Будденброк.
ЧАСТИНА СЬОМА
Розділ перший
Хрестини!.. Хрестини на Брайтештрасе!
Здійснилося все те, про що мріяла, що бачила в уяві своїй мадам ІІерманедер, коли ходила вагітна. В їдальні коло столу обережно й нечутно, щоб не заважати врочистій церемонії, яка відбувається поряд у залі, служниця доливає збитих вершків до гарячого шоколаду, в чашки у вигляді мушлів, з позолоченими вушками, що одна коло одної стоять на великій таці… Тим часом служник Антон крає (височенний торт у формі башти, а мамзель Юнгман, відстовбурчивши мізинці на обох руках, накладав цукерок і живих квітів на срібні тарелі, а тоді, схиливши набік голову, оглядає їх допитливим оком…
Ще трохи, і всі ці чудові наїдки будуть запропоновані гостям, коли ті перейдуть із зали до вітальні й до салону. Хоч би всім вистачило – адже сьогодні тут зібралися й далекі родичі. Правда, надто далеких немає, бо через Евердіка вони поріднилися з Кістенмакерами, а через цих останніх з Меллендорфами і так далі. Неможливо провести межу… Та Евердіки є, навіть в особі голови родини, доктора Каспара Евердіка, теперішнього бургомістра, якому вже минуло вісімдесят років.
Він приїхав каретою і, спираючись на паличку й на руку Томаса Будденброка, піднявся сходами нагору. Його присутність додав святові ще більшої урочистості… А сьогодні свято безперечно має бути врочисте, як ніколи!
Бо там, у залі, перед заквітчаним столиком, що править за олтар, промовляє молодий пастор у чорній мантії і білосніжному, накрохмаленому, великому, як млинове коло, жабо, а висока, кремезна, вгодована жінка, вбрана в пишну сукню червоних і золотих кольорів, тримає на своїх пухких руках потонулу в мереживах та атласних стрічках маленьку істоту… Спадкоємця! Продовжувача роду! Будденброка! Чи ви розумієте, що це означає?
Чи розумієте тиху радість, з якою цю звістку, перше, пошепки сказане слово надії принесено з консулової господи на Менгштрасе? Розумієте німий захват, з яким пані Пермапедер, почувши звістку, кинулась обнімати матір, брата і – вже обережніше – невістку? І ось настала весна, весна шістдесят першого року, він уже існує і приймає таїнство святого хреста – той, на кого віддавна покладалося стільки надій, про кого стільки говорилося, через кого стільки намучився доктор Грабов… Ось він, довгожданий, вимріяний, виблаганий у господа бога, такий непоказний на вигляд.
Маленькі рученята перебирають золоті шнурки на корсетці годувальниці, голівка в блакитному мереживному чепчику лежить на подушці трохи боком, байдуже відвернена від пастора, і очі з якимось старечим виразом дивляться на залу й на родину. В цих очах із дуже довгими верхніми віями блакить батькових зіниць і карість материних дали ясний, золотаво-брунатний колір, що міниться залежно від освітлення, а в їхніх куточках обабіч носа залягають глибокі синюваті тіні. Вони передчасно надають чотиритижневому, ще добре й не сформованому личку якогось характерного виразу і аж ніяк не прикрашають його. Але, бог дасть, це не ознака чогось поганого, адже в матері теж є тіні, а вона цілком здорова… Та хай там що, а дитина жива, і то хлопчик, того в домі така радість.
Він живий, а могло бути й інакше. Консул ніколи не забуде, як місяць тому добрий доктор Грабов, відійшовши нарешті від матері й дитини, потиснув йому руку й сказав:
– Дякуйте богу, любий друже, бо ще трохи, і…
Консул не зважився запитати, що тоді було б. Він з жахом відганяє від себе думку, що це довгождане малесеньке створіння, яке прийшло на світ навдивовижу тихо, могла спіткати та сама доля, що й другу Тонину донечку… Але він знає, що місяць тому мати й дитина пережили страшну годину, і, щасливий, сповнений ніжності, схиляється до Герди, яка сидить перед ним у кріслі поряд із свекрухою, схрестивши на оксамитовій подушечці ноги, взуті п лаковані черевички.
Яка вона ще бліда! І якої дивної, незвичайної краси додає їй та блідість, густі каштанові коси і загадковий погляд, не без іронії спрямований над пастора. Це пан Андреас Прінгсгайм, pastor marianus[64], що після наглої смерті старого Келінга, незважаючи на свій молодий вік, перейняв обов'язки головного пастора. Руки його молитовно складені під самим підборіддям, задертим догори. В нього русяве кучеряве волосся і кістляве, гладенько виголене обличчя, на якому проступає то фанатична суворість, то лагідне просвітлення; через це-міміка його здається трохи театральною. Прінгсгайм походить із Франконії, де він кілька років був душпастирем невеличкої лютеранської громади серед суцільних католиків. Від намагання говорити чисто й патетично вимова його набуває дуже своєрідного забарвлення: голосні звучать глухо й протягло або з раптовим наголосом, а "р" прикро деренчить на зубах.
То тихим, тремтливим, то знову гучним голосом він складає хвалу господові, і вся родина слухає його: пані ІІерманедер, що під величною поважністю ховає свій захват і гордість, Еріка Грюнліх, вже майже п'ятнадцятирічна міцна дівчина з зашпиленою на голові косою і рожевим, як у її батька, обличчям, Христіан, що приїхав сьогодні вранці з Гамбурга і тепер водить навколо глибоко посадженими очима, пастор Тібуртіус та його дружина, що не побоялися довгої дороги з Риги й також прибули на урочистість: Зіверт Тібуртіус закинув на плечі кінчики довгих, тоненьких баків, і його маленькі сірі очі час від часу несподівано розширюються, стають дедалі більші, мало це вилазять з ямок… Клара дивиться поважно, суворо, майже понуро і часом торкається рукою до чола: в неї все болить голова… До речі, вони привезли Будденброкам чудовий подарунок: величезного, набитого бурого ведмедя, що стоїть на задніх лапах з роззявленою пащею; пасторів родич застрелив його десь у глибині Росії.