Дивись, — додав він, показавши на поважне обличчя трапера, що уважно прислухався до його слів, — у Твердого Серця вже є сивий провідник, який покаже йому стежку до блаженних прерій. Коли в нього буде другий батько, то тільки цей справедливий воїн.
Ле Балафре засмучено відвернувся від юнака і підійшов до того, хто встиг випередити його. Обоє старих довго і з цікавістю дивились один на одного. Важко було розпізнати справжню вдачу трапера крізь машкару, що її наклали на його обличчя довгі роки поневірянь; до того ж убрання старого було напрочуд дике й химерне. Минуло кілька хвилин, перш ніж тетон заговорив, і неважко було здогадатися, що він не знає, звертається він до індіанця чи до одного з тих блідолицих блукачів, котрі, як він чув, заполонили цей край, мов голодна сарана.
— Голова в мого брата дуже біла, — сказав він. — Але очі в Ле Балафре вже не такі зіркі, як в орла. Якого кольору шкіра мого брата?
— Ваконда створив мене подібним до тих, що, як ти бачиш, чекають рішення дакот, але від сонця та негоди моя шкіра стала темніша за хутро лисиці. Але що з того! Хоч кора дерева суха та подерта, але серцевина в нього міцна.
— То мій брат — Довгий Ніж! Хай він поверне обличчя до сонця, що заходить, і розплющить очі. Чи бачить він Солону Воду за цими горами?
— Був колись час, тетоне, коли ніхто не міг розгледіти біле пір'я на орлиній голові з такої віддалі, як ото я; але сніги вісімдесяти семи зим затуманили своїм блиском мої очі, отож останнім часом я не можу похвалитися зором. А чи сіу думає, що блідолиций — бог і може бачити крізь гори?
— Хай мій брат подивиться на мене. Я поруч нього, і він бачить, що я всього лише нерозумний червоношкірий. Чому ж його одноплеменці не можуть бачити всього, якщо вони на все зазіхають?
— Я не розумію тебе, вождь, і не перечитиму твоїм словам, бо в них дуже багато правди. Але хоч я й народився в тому племені, яке ти так не любиш, та найзапекліший мій ворог, навіть брехливий мінг, не посмів би сказати, що я хоч раз забрав собі чуже добро, коли, звичайно, не здобув його в чесному бою, а чи хоч раз зажадав собі більше землі, ніж бог призначив людині.
— І все-таки мій брат прийшов до червоношкірих шукати собі сина?
Трапер торкнувся пальцем до оголеного плеча Ле Балафре і, сумно та довірливо глянувши йому в пошрамоване обличчя, відповів:
— Так, але я думав лише про користь самого хлопця. Коли ти вважаєш, дакото, ніби я всиновив його, аби знайти собі підтримку на старість, то ти так само несправедливий до мене, як, очевидно, мало знаєш про жорстокі наміри своїх одноплеменців. Я назвав його своїм сином, аби він знав, що на землі залишиться хтось, хто його оплаче… Тихо, Гекторе, тихо! Хіба личить пристойному собаці своїм виттям перебивати розмову двох сивоголових? Пес дуже постарів, тетоне, і хоч свого часу дістав непогане виховання, одначе, як ото й ми, інколи забуває добрі манери своєї юності.
Але тут їхню розмову урвав безладний лемент, що вихопився з вуст десятка старезних індіанок, котрі, як ми вже казали, пропхалися до найпомітнішого в колі місця. Крик цей викликала несподівана зміна в поведінці Твердого Серця. Коли старі повернулися до юнака, то побачили, що він стоїть посередині кола, високо підвівши голову, пильно вдивляючись удалину, виставивши вперед одну ногу й трохи піднісши руку, ніби до чогось напружено прислухається. Його обличчя на мить освітила усмішка, але тут-таки він, опанувавши себе, знову прибрав колишню позу холодної гідності. Тетони в цьому порусі добачили посміх над ними, і навіть вожді захвилювалися. Жінкам уже було несила стримувати свою лють, отож вони всім гуртом увірвалися до середини кола й почали на всі заставки лаяти бранця. Вони вихвалялися подвигами своїх синів, які чимало шкоди вчинили різним племенам пауні. Вони принижували його славу і радили йому подивитися на Маторі — ото, мовляв, справжній воїн, не рівня йому! Вони кричали, що його вигодувала олениця і що він усмоктав боягузтво з материнським молоком. Коротше кажучи, вони вилили на незворушного бранця цілий потік тих дошкульних образ, що на них індіанки великі мастачки; але, оскільки такі сцени вже не раз описувано, немає потреби докладно відтворювати їх знову.
Наслідком цього спалаху могло бути лише одне. Ле Балафре, засмучено відвернувшись, щез у натовпі, а трапер, на чесному обличчі якого відбивалося душевне хвилювання, підійшов ближче до свого молодого друга — так люди, поєднані із засудженим зв'язками, дужчими за страх перед людським судом, підступають до ешафота, аби підтримати нещасного в його смертну годину.
Прості воїни аж нетямилися з нетерплячки, але вожді все ще не давали сигналу, що віддав би жертву їм на поталу. Маторі, який намагався не виказувати своєї ревнивої ненависті, давно чекав такої хвилини. Невдоволений затримкою, він кинув на своїх прибічників підбадьорливий погляд, заохочуючи розпочати тортури.
Уюча, який не спускав ока з вождя, тільки того й чекав: мов гончак, що зірвався з прив'язу, він кинувся вперед. Порозпихавши старих індіанок, які від образ уже перейшли до дій, він став докоряти їм за нетерплячість: мовляв, хай почекають, от зараз воїн піддасть пауні тортурам, і той заплаче, мов жінка.
Жорстокий дикун заходився розмахувати томагавком над своєю жертвою так, що, здавалося, от-от ужене зброю просто в голову бранцеві, хоч лезо ні разу навіть не зачепило шкіри. Так звичайно починалися тортури, і Тверде Серце стійко витримав випробування. Як і досі, очі його невідривно дивилися вдалину, хоч блискуча сокирка описувала сяйливі кола перед його лицем. Зазнавши невдачі, безсердечний сіу приклав холодне лезо до виголеної голови бранця і почав зображувати різні способи, якими він здиратиме шкіру з черепа своєї жертви. Жінки підохочували Уючу до тієї жорстокої гри, глузуючи з пауні й намагаючись викликати бодай які-небудь природні почуття на його незворушному обличчі. Але він, очевидно, беріг свої сили для вождів і для тих хвилин несказанних мук, коли йому доведеться проявити всю велич свого духу, аби не зганьбити своєї гучної, незаплямованої слави.
Трапер з істинно батьківською тривогою стежив за кожним порухом томагавка, аж поки, стримавши обурення, вигукнув:
— Мій син забув свою хитрість. Цей індіанець підлий, і він завжди готовий наробити дурниць. Я сам не можу так учинити, бо моя віра забороняє вмирущому воїнові ганити своїх ворогів, але у червоношкірих інші звичаї. Хай пауні скаже дошкульні слова і купить собі легку смерть. Ручаюсь, так воно й буде, якщо тільки пауні заговорить, перш ніж мудрі вожді вирішать підтримати витівки цього дурня.
Несамовитий сіу, який почув ці слова, але не зрозумів їх, повернувся до старого, погрожуючи йому смертю за зухвале втручання.
— Ат, роби зі мною що хочеш, — мовив безстрашний трапер. — Мені байдуже, помру я сьогодні чи завтра, хоч це й ке така смерть, якої зичив би собі чесний чоловік. Подивись на цього шляхетного пауні, тетоне, й ти побачиш, яким може стати червоношкірий, що шанує Володаря Життя і живе за його законами. Скільки твоїх одноплеменців послав він до далеких прерій! — вів далі старий, вдаючись до благочестивого обману: коли небезпека загрожує йому самому, міркував він, то не великий гріх похвалити чесноти іншого. — Скільки верескливих сіу він убив, як справжній воїн, у чеснім бою, коли стріл у повітрі було більше, ніж сніжинок у хурделицю! Отак! А чи назве Уюча ім'я хоч одного ворога, якого він убив своєю рукою?
— Тверде Серце! — заволав сіу і люто крутнувся, щоб завдати жертві смертельного удару. Але рука бранця зненацька стисла йому зап'ясток. На якусь хвилю обидва ніби застигли в цій позі — один завмер від несподіваного опору, а другий схилив голову, але не для того, щоб зустріти смерть, а напружено до чогось прислухаючись. Старі індіанки радісно заверещали, подумавши, що пауні, нарешті, втратив самовладання. Трапер злякався, чи не зганьбить себе його друг, а Гектор, ніби розуміючи, що відбувається, задер морду й жалібно завив.
Але пауні вагався лише секунду. Він миттю підніс другу руку, зблиснув томагавк — і Уюча з розкраяним черепом повалився до його ніг. Потім, махаючи закривавленим томагавком, пауні кинувся вперед, і настрашені бабусі розскочились, даючи йому дорогу. Одним стрибком він щез в улоговині.
Грім серед ясного неба не вразив би так тетонів, як оця відчайдушна сміливість. З уст жіноцтва вирвався пронизливий жалібний зойк, і навіть найстаріші воїни, очевидно, розгубились. Але це заціпеніння тривало лише якусь хвилю. З сотні горлянок вихопився гнівний рев і воїни юрбою, з криком кинулися вперед, пойняті жагою кривавої помсти. Але гучний і владний оклик Маторі зупинив усіх. Вождь, на обличчі якого розчарування та лють боролися з удаваною незворушністю, що її вимагало його становище, простяг руку до річки — і таємниця зразу прояснилася.
Тверде Серце був уже на півдорозі до річки, коли з-за горба по той бік річки з'явився загін озброєних вершників-пауні й галопом підскакав до самої води. Почувся гучний сплеск — то втікач кинувся в річку. За кілька хвилин він дужими ривками подолав потік, і ось уже крик з протилежного берега сповістив зганьблених сіу, яку велику перемогу здобули над ними їхні вороги.
РОЗДІЛ XXIX
Коли того пастуха ще не схопили, хай
втікає; йому загрожують такі муки, такі
тортури, від яких ламається хребет у
людини і розривається серце у страховиська.
Шекспір. Зимова казка
Неважко зрозуміти, що подія, про яку ми тільки-но розповіли, викликала поміж сіу надзвичайне збурення. Повертаючися з мисливцями до стійбища, їхній вождь ужив усіх тих застережних заходів, що до них звичайно вдаються індіанці, аби вороги не відшукали їхнього сліду. І все-таки, як виявилось, пауні не лише натрапили на слід, а й з неабиякою вправністю зуміли підкрастися з того єдиного боку, де ватажки не визнали за потрібне поставити варту. А дозорці, що ховалися за пагорками позад селища, довідалися про небезпеку останні.
В цю скрутну хвилину аж ніяк не можна було баритися. Маторі доскочив такої великої влади і утримував її саме завдяки своїй рішучості за подібних обставин. Ясна річ, він і цього разу не збирався осоромитись, виказавши бодай тінь вагання.