– Сузін їде в Париж і хоче неодмінно взяти з собою Вокульсьйого, бо має там купувати величезні партії якихось товарів. І нашому старому це не коштувало б ні копійки, а жив би він, як князь, бо Сузін чим далі від жінки, тим ширше розпускає кишеню… Ех! Та ще й заробив би тисяч з десять.
– Стах… тобто наш хазяїн заробив би тисяч з десять? – спитав Жецький.
– Та він же. Але що ж ти зробиш, коли він так одурів…
– Ну, ну, пане Мрачевський! – суворо остеріг його пан Ігнац.
– Слово честі, одурів. Бо я ж знаю, що він однак через якийсь тиждень поїде на виставку в Париж…
– Так.
– То чого ж йому не їхати з Сузіним, нічого не тративши, та ще й заробити?.. Цілих дві години благав його Сузін: "Їдь зі мною, Станіславе Петровичу", просив, кланявся, а Вокульському хоч би що: ні та й ні! Каже, що у нього тут є якісь справи…
– Ну, є…
– Авжеж, є, – перекривив його Мрачевський. – Найперша справа для нього – не сердити Сузіна, який допоміг йому нажити капітал, а тепер дає величезний кредит і не раз казав мені, що не заспокоїться доти, поки Станіслав Петрович не наживе хоч мільйон карбованців… І такому другові відмовити в такій дрібній послузі, яка, зрештою, ще й добре оплачується! – обурювався Мрачевський.
Пан Ігнац хотів був щось сказати, але вмить опам'ятався. Він мало не пробовкався, що Вокульський купує у Ленцького будинок і підносить дорогі презенти Россі.
До конторки підійшли Клейн і Лісецький. Побачивши, що вони не зайняті, Мрачевський почав говорити з ними, а пан Ігнац знову залишився сам над своєю книгою. "Нещастя! – думав він. – Чому Стах не хоче їхати в Париж, та ще й підбурює сам проти себе Сузіна? Який злий дух злигав його з тими Ленцькими?.. Невже?.. Але ж не настільки він дурний, щоб… А взагалі, шкода цієї подорожі й десяти тисяч карбованців… Боже мій! Як змінюються люди!.."
Він схилив голову і, водячи пальцем згори вниз або знизу вгору, далі підсумовував колонки цифр, довгі, як Новий Світ і Краківське Передмістя. Він підсумовував безпомилково, навіть стиха мурчав, і в той же час думав про те, що його Стах якимось фатальним чином скочується по похилій площині. "Дуже шкода, – шепотів йому якийсь голос з самої глибини душі. – Дуже шкода!.. Стах вклепався в велику авантюру… І, напевне, в політичну авантюру, бо такий чоловік, як він, не дурітиме через жінку, хоч би то була навіть сама панна… Ах, чорт! Помилився… Він одмовляється, гордує десятьма тисячами карбованців, він, хто вісім років тому мусив позичати у мене по десять карбованців щомісяця, аби якось дожити до плати… А тепер кидає в болото десять тисяч карбованців, вгачує в будинок дев'яносто тисяч, робить акторам презенти по півсотні карбованців… їй же богу, нічогісінько не розумію! І це нібито позитивіст, людина, яка реально мислить. Мене називають старим романтиком, проте я таких дурниць не робив би… А втім, якщо він заліз у політику…"
Так собі думав та передумував пан Жецький аж до закриття магазину, Його трохи боліла голова, тому він вийшов погуляти на Новий З'їзд, потім повернувся й зарання ліг спати. "Завтра, – сказав він собі, – я остаточно довідаюсь, у чому річ. Якщо Шлангбаум купить будинок Ленцького й дасть за нього дев'яносто тисяч, то це означатиме, що він справді підставна особа, а Стах остаточно здурів. А може, Стах і не купує того будинку, може, це тільки балачки?.."
Він заснув, і йому приснилося, що в вікні якогось великого будинку стоїть панна Ізабелла, а Вокульський, що стояв з ним поруч, зривається до неї бігти. Даремно тримає його пап Ігнац, аж піт обливає все його тіло, Вокульський виривається і зникає в брамі будинку. "Стаху, вериися!.." – кричить пан Ігнац, бачачи, що будинок починає хитатися.
І от будинок валиться. Усміхнена панна Ізабелла вилітає з нього, як птиця, а Вокульського не видно… "Може, він вбіг у двір і залишився цілий…" – думає пап Ігнац і прокидається; серце у нього мало не вискочить з грудей.
Вранці пан Ігнац прокидається за кілька хвилин перед шостою; він пригадує, що сьогодні продаватимуть з торгів будинок Ленцького, що йому треба подивитись на це видовище, і зривається з ліжка, як пружина. Він босоніж підбігає до великого таза, обливається крижаною водою і, розглядаючи свої тонкі, як палиці, ноги, бурмотить.
– Здається, я трохи погладшав.
Під час складної процедури умивання пан Ігнац зчиняє такий гуркіт, що будить Іра. Брудний пудель розплющує своє єдине око і, мабуть, помітивши незвичайне пожвавлення свого хазяїна, зіскакує з сундука на підлогу. Він потягається, позіхає, витягає назад одну ногу, потім другу, потім на хвилинку сідає навпроти вікна, за яким чути відчайдушний крик недорізаної курки, і зміркувавши, що насправді нічого не сталося, повертається на свою підстілку.
З остороги, а може, з гніву на свого хазяїна за марну тривогу, Ір обертається спиною до кімнати, а носом і хвостом до стіни, немов хоче сказати панові Ігнацу: "Не хочу я дивитись на твою худорбу".
Жецький в одну мить одягається, блискавично випиває чай, не дивлячись ні на самовар, ні на слугу, який його приніс. Потім він біжить у магазин, три години сидить над рахунками, не звертаючи уваги на покупців та балачки службовців, і рівно о десятій каже до Лісецького:
– Пане Лісецький, я повернусь о другій…
– Страшний суд настав! – бурчить Лісецький. – Мабуть, щось у лісі здохло, коли цей телепень наважився в таку пору вийти до міста…
Ставши на тротуарі перед магазином, ран Ігнац відчуває, що його гризуть докори сумління. "Що це я сьогодні виробляю! – думає він, – Яке мені діло до продажу з торгів навіть палаців, не тільки звичайних домів?.."
І вагається: чи йти на торги, чи повертатися в магазин?
В цей час він бачить, як по Краківському Передмістю проїжджає візницький екіпаж, а в ньому сидить висока, худюща, виснажена дама в чорному вбранні. Дама дивиться на їх магазин, і Жецький в її запалих очах та на посинілих губах помічає вираз смертельної ненависті. "Їй же богу, це баронеса Кшешовська… – бурчить пап Ігпац. – Звичайно, вона їде на торги… Оце здорово!"
Проте у нього прокидається сумнів: "Хто його знає, чи баронеса їде в суд? Може, це лише плітки, треба було б перевірити!" – думає пан Ігнац, забуваючи про свої обов'язки управителя і найстаршого продавця, і рушає за екіпажем баронеси. Сухоребрі шкапи плентаються так повільно, що він має можливість не спускати з ока екіпаж протягом усієї дороги, аж до колони Сигізмунда. В цьому місці візник повертає ліворуч, а Жецький думає: "Звичайно, що ця відьма їде на Медову. Їхала б на мітлі – дешевше коштувало б".
Через двір дому Резлера, що нагадує йому позавчорашню пиятику, та Сенаторською вулицею він виходить на Медову. По дорозі заходить в чайний магазин Новицького, вітається з хазяїном і зараз же йде далі, бурмочучи:
– Що він подумає, побачивши мене в цю годину на вулиці?.. Звичайно, подумає: нікчемний управитель, замість сидіти в магазині, він тиняється по місту… От нещастя!
Всю решту дороги його мучать докори сумління. Вони прибирають подоби бородатого велетня в жовтому єдвабному халаті й таких самих штанах, який, добродушно, а заразом і іронічно дивлячись йому в очі, каже: "Скажіть мені, пане Жецький, де таке видано, щоб порядний купець о такій порі тинявся по вулицях? Ви, пане Жецький, такий самий купець, як я танцюрист…"
І пан Ігнац відчуває, що не може нічого відповісти суворому судді. Він червоніє, пітніє і вже хоче повернутися до своїх книг (але так, щоб його побачив Новицький), коли раптом бачить перед собою колишній Пацаїв палац, теперішній будинок суду.
Тут відбуватимуться торги, – каже пан Ігнац і забуває про докори сумління. Велетень з бородою і в жовтому єдвабному халаті розпливається в його уяві, як туман.
Підійшовши ближче, пан Ігнац насамперед помічає, що до будинку ведуть двоє величезних воріт і двоє дверей.
Далі він бачить чотири юрби одягнених в чорне євреїв з дуже серйозними фізіономіями. Пан Ігнац не знає, куди йти, але прямує до тих дверей, перед котрими стоїть найбільша юрба євреїв, догадуючись, що тут і відбуватимуться торги.
В цю хвилину до будинку під'їжджає екіпаж, а в ньому – пан Ленцький. Пан Ігнац не може дивитись на нього, без почуття пошани до його чудових сивих вусів і не може не захоплюватись його самовдоволеним виглядом. Бо пан Ленцький зовсім не схожий на банкрута, будинок якого продають з торгів, – він швидше схожий на мільйонера, який приїхав до нотаріуса одержати дрібну суму – якихось там сто з чимось тисяч карбованців.
Ленцький урочисто висідає з екіпажа, тріумфальним кроком підходить до дверей суду, а в цей час з другого боку вулиці до нього підбігає якийсь джентльмен, з усього видно – гультяй, але виявляється, що то його адвокат. Недбало поздоровкавшися з ним, пан Ленцький питає:
– Ну? Коли ж?
– За годину… може, трохи пізніше… – відповів йому джентльмен.
– Уявіть собі, – каже пан Ленцький з добродушною усмішкою, – тиждень тому один мій знайомий взяв двісті тисяч карбованців за будинок, який коштував йому півтораста тисяч. Мені мій коштував сто тисяч, отже, я повинен одержати за нього тисяч сто двадцять п'ять…
– Гм… Гм… – бурмоче адвокат.
– Може, ви сміятиметесь, – каже далі пан Томаш, – бо ви не вірите в передчуття і сни, але мені снилося, що мій будинок продано за сто двадцять тисяч… Я вам кажу це перед торгами, розумієте? За кілька годин ви переконаєтесь, що не слід сміятися зі снів… "Багато є на небі й на землі!.."[83]
– Гм… Гм… – відповідає адвокат, і вони обидва заходять у перший під'їзд.
– Слава богу! – думає пан Ігнац. – Якщо Ленцький візьме за свій будинок сто двадцять тисяч, то, значить, Стах не заплатить дев'яноста тисяч!"
Хтось легенько торкає його за плече. Пан Ігнац оглядається й бачить позад себе старого Шлангбаума.
– Може, ви мене шукаєте? – питає сивоволосий єврей, пильно дивлячись йому в очі.
– Ні, ні… – збентежено відповідає пан Ігнац.
– У вас до мене немає ніякої справи? – питає далі Шлангбаум, кліпаючи червоними повіками.
– Ні, ні…
– Гіт! – бурмоче Шлангбаум і відходить до своїх єдиновірців.
Панові Ігнацу робиться холодно: присутність Шлангбаума в цьому місці будить в ньому нові підозріння. Щоб розвіяти їх, він питає швейцара, де відбуваються торги.
Швейцар показує йому на сходи.
Пан Ігнац вибігає нагору й потрапляє в якийсь зал.