Гірам заприсягнувся, що, коли фінікійці об'єднаються з поліцією, грек неодмінно потрапить у їхні руки. Але начальник поліції похитав головою.
— Ти сумніваєшся? — спитав його царевич.
— Так, володарю. В Пі-Басті живе багато побожних азіатів, котрі вважають, що жриця, яка покинула вівтар, заслуговує смерті. Коли цей грек узявся вбити Каму, вони будуть сприяти йому, переховуватимуть і допоможуть втекти.
— Що ти скажеш на це, князю? — спитав наступник трону Гірама.
— Достойний начальник поліції каже мудро, — відповів старий.
— Адже ви звільнили Каму від обітниці! — скрикнув Рамзес.
— За фінікійців я ручуся, — мовив Гірам. — Вони не займуть Каму і ловитимуть грека. Але що робити з іншими прихильниками Ашторет?..
— Я смію думати, — сказав начальник поліції, — що тим часом цій жінці ніщо не загрожує. Якби вона була сміливіша, то могла б принадити грека, і ми зловили б його тут, у палаці вашої достойності.
— Отже, йди до неї, — сказав царевич, — і розкажи про свій план. І якщо спіймаєш того негідника, дам тобі десять талантів.
Коли наступник трону вийшов, Гірам сказав начальникові поліції:
— Начальнику! Я знаю, що тобі відомі обидва способи письма й не чужа жрецька мудрість. Коли хочеш, ти чуєш крізь мури і прозираєш крізь темряву. І через це ти знаєш думки і селянина, який черпає воду з колодязя, і ремісника, який виносить на торг сандалі, і знатного вельможі, що в оточенні своїх слуг почуває себе так безпечно, як дитина в лоні матері...
— Ти кажеш правду, — відповів урядовець, — боги обдарували мене великою прозорливістю.
— Отже, — вів далі. Гірам, — завдяки своїм надзвичайним здібностям ти вже, напевно, здогадався, що храм Ашторет подарує тобі двадцять талантів, якщо ти спіймаєш того негідника, що посмів видавати себе за царевича, володаря нашого. Але, крім того, храм пожертвує тобі ще десять талантів, якщо чутка про цю схожість мерзенного грека з наступником трону не пошириться по Єгипту. Образливо й непристойно, щоб звичайний смертний нагадував своїм обличчям особу божественного походження. Отже, нехай усе це, що ти чув про нікчемного Лікона та про наші розшуки цього безбожника, не вийде за наші серця.
— Я розумію, — відповів урядовець. — Може навіть статись, що цей негідник помре, перше ніж ми віддамо його до суду.
— Слово сказано! — шепнув Гірам, стискаючи йому руку. — Всяку допомогу, якої ти зажадаєш від фінікійців, ми подамо тобі негайно.
Вони розійшлись, як два приятелі, що разом полюють на великого звіра, і яким байдуже, чия рогатина в нього влучить, аби тільки здобич не втекла з їхніх рук.
Через кілька днів Рамзес знову одвідав Каму і застав її на межі божевілля. Вона ховалась у найтіснішому покої свого палацу, голодна, нечесана, навіть невмита, й віддавала своїм слугам найсуперечливіші накази. То збирала всіх до свого покою, то гнала геть; уночі кликала до себе вартових, а потім тікала від них на дах, кричачи, що вони хочуть її вбити.
Через такі її химерування в серці царевича зникло кохання до неї, зосталось тільки почуття великого клопоту. Коли управитель палацу і офіцер розказали йому про дивацтва Ками, він вхопився за голову і шепнув:
— Справді, погано я зробив, забравши цю жінку від її богині. Адже тільки богиня могла терпляче зносити її примхи!..
Незважаючи на це, він зайшов до Ками і побачив її, нещасну, розпатлану й тремтячу.
— Горе мені! — голосила вона — Я живу між самими ворогами. Моя покоївка хоче мене отруїти, а перукарка — напустити якусь тяжку хворобу... Воїни тільки й чекають нагоди, щоб встромити мені в груди спис або меч, а в кухні, я певна, замість страв готують для мене якесь чародійне зілля... Всі хочуть моєї смерті...
— Камо... — перебив її царевич.
— Не називай мене так!.. — шепнула вона злякано. — Це принесе мені нещастя...
— Звідки тобі приходять у голову такі думки?..
— Звідки!.. Ти думаєш, що я не бачу, як удень біля палацу вештаються якісь чужі люди, які зникають раніше, ніж я встигну покликати слуг... А вночі хіба я не чую, як шепчуться за стіною!..
— Це тобі здається...
— Прокляті!.. Прокляті!.. — крикнула вона, заливаючись сльозами. — Всі ви кажете, що мені здається... А тим часом позавчора якась злочинна рука підкинула мені в опочивальню покривало, яке я носила півдня, поки не побачила, що це не моє... що в мене ніколи не було такого...
— Де ж це покривало? — спитав уже стурбований царевич.
— Я спалила його, але спершу показала моїм служницям.
— А хоч би воно й не твоє, що ж тобі сталося?
— Нічого. Але якби я потримала його ще кілька днів у домі, то, напевно, отруїлася б або захворіла б на якусь невиліковну хворобу... Знаю я азіатів та їхні підступи!..
Пригнічений і роздратований царевич поспішив піти від неї, незважаючи на її благання залишитися. Коли він спитав слуг про це покривало, покоївка підтвердила, що такого покривала у Ками справді не було і що його хтось підкинув.
Наступник трону наказав подвоїти варту коло палацу і, доведений до відчаю, пішов до себе.
"Ніколи б не повірив, — думав він, — що одна слабенька жінка може наробити стільки клопоту!.. Чотири щойно впіймані гієни не зрівняються в неспокійності з цією фінікіянкою!.."
У себе царевич застав Тутмоса, який щойно повернувся з Мемфіса й ледве встиг викупатись і переодягнутись після подорожі.
— Що ти скажеш мені? — спитав царевич, догадуючись, що його улюбленець не привіз добрих вістей. — Бачив ти його святість?
— Я бачив сонцесяйного бога Єгипту, — відповів Тутмос, — і ось що він мені прорік...
— Кажи, — мовив царевич.
— Ось що прорік володар наш, — вів далі Тутмос, схрестивши руки на грудях і схиливши голову. — Так сказав володар: "Тридцять чотири роки везу я важку колісницю Єгипту і так втомився, що вже прагну до моїх великих предків, які заселяють край західний. Скоро я покину цю землю, і тоді син мій Рамзес сяде на троні і чинитиме з державою те, що йому підкаже мудрість..."
— Так сказав мій богорівний батько?
— Це його слова, точно повторені, — відповів Тутмос. — Кілька разів ясно сказав мені наш володар, що не лишає тобі ніяких настанов на майбутнє, щоб ти міг правити Єгиптом, як сам схочеш...
— О святий! Невже він справді так тяжко хворий?.. Чому ж він не дозволяє мені поїхати до нього?.. — з жалем спитав царевич.
— Ти повинен бути тут, бо тут можеш бути потрібний,
— А угода з Ассірією?.. — спитав наступник трону.
— Укладена так, що Ассірія може без перешкод з нашого боку провадити війну на сході й півночі. Але питання з Фінікією лишається нерозв'язаним, поки ти не вступиш на трон...
— О благословенний!.. О святий володарю!.. — вигукнув царевич. — Від якої страшної спадщини ти мене врятував!..
— Отже, справа з Фінікією відкладена, — додав Тутмос. — Але разом з тим сталася погана річ, бо його святість, аби довести Ассірії, що він не перешкоджатиме їй вести війну з північними народами, наказав зменшити наше військо на двадцять тисяч найманих воїнів...
— Що ти сказав?..— здивовано скрикнув царевич. Тутмос засмучено покивав головою.
— Я кажу правду, — відповів він. — Вже навіть розпущено чотири лівійські полки...
— Але ж це безумство! — аж застогнав царевич, ламаючи руки. — Нащо ж ми так ослаблюємо себе і куди дінуться ці люди?..
— Отож-бо й є, що вони вже рушили в Лівійську пустелю і там або нападуть на лівійців і нароблять нам клопоту, або об'єднаються з ними, щоб спільно вдарити на наші західні кордони...
— Я нічого про це не чув!.. Що вони наробили!.. І коли? Жодна звістка про це не дійшла до нас!.. — не знаходив собі місця царевич.
— Бо розпущені найманці рушили в пустелю з Мемфіса, а Гергор заборонив про це говорити кому б то не було...
— Виходить, навіть Мефрес і Ментезуфіс не знають про це? — спитав намісник.
— Вони знають, — відповів Тутмос.
— Вони знають, а я ні!..
Царевич раптом заспокоївся, але зблід і на його молодому обличчі відбилась страшна ненависть. Він схопив за руки свого повірника і, міцно стискаючи їх, тихо заговорив:
— Слухай... Священними головами мого батька й матері... пам'яттю Рамзеса Великого... всіма богами, якщо вони є... клянуся, що коли стану фараоном і жерці не схиляться перед моєю волею, я розчавлю їх...
Тутмос слухав вражений.
— Я або вони!.. — закінчив царевич, — Єгипет не може мати двох володарів...
— І завжди мав лише одного — фараона, — додав Тутмос.
— А ти будеш мені вірний?
— Я, і вся знать, і військо, присягаюсь тобі в цьому.
— Годі! — сказав царевич. — Нехай собі зараз розпускають наймані полки... нехай підписують угоди... нехай криються від мене, мов кажани, і нехай обдурюють нас усіх!.. Але настане час... А тепер, Тутмосе, спочинь після дороги і приходь до мене ввечері на бенкет... Ці люди так мене обплутали, що я можу лише розважатись... Ну що ж, будемо розважатись... Але колись я покажу їм, хто справжній володар Єгипту: вони чи я...
З того дня в палаці знову почалися бенкети. Царевич, ніби соромлячись своїх воїнів, не провадив з ними військової муштри. Натомість палац його кишів знаттю, офіцерами, фокусниками і співачками, а ночами відбувались несамовиті оргії, де звуки арф змішувалися з вереском п'яних гуляк і спазматичним сміхом жінок.
На один із таких бенкетів Рамзес запросив Каму, але вона відмовилась. Царевич образився на неї. Помітивши це, Тутмос спитав Рамзеса:
— Мені казали, володарю, що Сара втратила твою ласку?
— Не згадуй мені про цю єврейку, — відповів царевич. — Хіба ти не знаєш, що вона зробила з моїм сином?
— Знаю, — відповів улюбленець, — але мені здається, що це сталося не з її вини. Я чув у Мемфісі, що твоя богорівна мати, цариця Нікотріс, і достойний міністр Гергор зробили твого сина євреєм, щоб він міг колись стати ізраїльським царем.
— Але ж у ізраїльтян немає царя, є лише жерці і судді, — перебив царевич.
— Немає, але вони хочуть його мати їм теж надокучила влада жерців.
Наступник зневажливо махнув рукою.
— Візник його святості, — сказав він, — важить більше, ніж усі ті царі, а тим паче якийсь там цар ізраїльтян, якого ще навіть немає...
— В кожному разі, Сарина провина не така вже велика, — наполягав Тутмос.
— Так знай, що колись я відплачу і жерцям.
— У цьому випадку вони теж не дуже винні. Достойний Гергор зробив це, прагнучи збільшити славу й могутність твоєї династії, і діяв він з відома цариці Нікотріс.
— А Мефрес чого втручається у мої справи?..