Погляд його був сухий, запалений, гострий, губи дуже тремтіли... Зненацька він якось усім тілом швидко нахилився і, припавши до підлоги, поцілував її ногу. Соня відхитнулася від нього, пойнята жахом, мов від божевільного. І справді, він мав вигляд божевільного.
— Що ви, що це ви? Переді мною! — пробурмотіла вона, сполотнівши, і боляче-боляче стиснулось раптом їй серце.
Він одразу ж підвівся.
— Я не тобі вклонився, я всьому стражданню людському вклонився, — якось дико промовив він і одійшов до вікна. — Слухай, — додав він, повернувшись до неї за якусь мить, — я оце сказав одному кривдникові, що він не вартий одного твого мізинця... і що я моїй сестрі зробив сьогодні честь, посадовивши її поруч з тобою.
— Ой, що це ви їм сказали! І при ній? — злякано скрикнула Соня, — сидіти зі мною! Честь! Та я ж... безчесна... Ой, що це ви сказали!
— Не за безчестя і гріх я сказав це про тебе, а за велике страждання твоє. А що ти велика грішниця, то це так, — додав він майже з якимсь піднесенням, — а найбільш тим ти грішниця, що марно зрадила і занапастила себе. Ще б пак це не жах! Хіба не жах, що ти живеш у цьому бруді, який сама ненавидиш, і водночас знаєш сама (варто тільки очі розкрити), що нікому ти цим не допомагаєш і нікого ні від чого не рятуєш! Та скажи ж мені нарешті, — промовив він майже несамовито, — як така ганьба і таке приниження в тобі поряд з іншими протилежними і святими почуттями уживаються? Адже чесніше, в тисячу раз чесніше і розумніше було б просто з мосту та у воду — і враз усе кінчити!
— Аз ними що ж буде? — тихо спитала Соня, підвівши на нього страдницький погляд, але разом з тим начебто зовсім і не здивувавшись його словам.
Раскольников чудно глянув на неї. Він усе прочитав у одному її погляді. Отже, справді у неї самої була вже ця думка. Може, багато раз і серйозно обмірковувала вона в розпачі, як би одразу з усім покінчити, і так серйозно, що тепер майже й не здивувалась, почувши його слова. Навіть жорстокості їх не помітила (смислу докорів його й особливого погляду його на її ганьбу вона, звичайно, теж не помітила, і це він бачив). Але він зрозумів цілком, як страшенно змучила її, і давно вже, думка про безчесне й ганебне її становище. Що ж, що ж би могло досі, думав він, спиняти рішимість її покінчити одразу? І тут тільки збагнув він до кінця, що важили для неї ці бідолашні, маленькі діти-сироти і ця безпорадна напівбожевільна Катерина Іванівна з її сухотами й биттям головою об стіну.
А проте йому знов-таки було ясно, що Соня зі своїм характером і з хоч невеликим, та все-таки розвитком, ні в якому разі не могла так лишатись. Усе-таки йому було незрозуміло: чому вона так надто вже довго могла лишатись у такому становищі і не збожеволіла, коли вже не мала сил кинутись у воду? Звичайно, він розумів, що становище Соні — явище в суспільстві випадкове, хоч, на жаль, зовсім не поодиноке і не виняткове. Але оця ж таки випадковість, цей певний розвиток і все попереднє життя її могли б, здається, зразу вбити її, скоро ступила вона вперше на огидний той шлях. Що ж підтримувало її? Не розпуста ж? Уся ця мерзота, очевидно, торкнулася її тільки механічно; справжня розпуста ще не просочилася жодною краплиною в її серце: він це бачив; вона вся була перед ним...
"Їй три дороги, — думав він: — кинутись у канаву, потрапити в божевільню або... або, нарешті, поринути у розпусту, яка одурманює розум і кам'янить серце". Остання думка була йому найогидніша; але він був уже скептиком, він був молодий, далекий від реальності, отже жорстокий, а через те і не міг не вірити, що останній вихід, тобто розпуста, був найімовірніший.
"Та невже ж це правда, — вигукнув він у думці, — невже ж і це створіння, яке ще зберегло чистоту духу, свідомо втягнеться, нарешті, в цю мерзотну, смердючу яму? Невже це втягування вже почалося, і невже тому тільки вона і могла витерпіти досі, що розпуста вже не здається їй такою огидною? Ні, ні, бути цього не може! — вигукував він, як недавно Соня, — ні, від канави вдержувала її досі думка про гріх, і вони, ті... Якщо ж вона досі ще не збожеволіла... Але хто ж сказав, що вона ще не збожеволіла? Хіба вона при здоровому розумі? Хіба так можна говорити, як вона? Хіба при здоровому розумі так можна міркувати, як вона? Хіба так можна ходити над загибеллю, прямо над смердючою ямою, в яку її вже втягає, і махати руками і вуха затикати, коли їй говорять про небезпеку? Що вона, чи не на чудо сподівається? І певно, що так. Хіба все це не ознаки божевілля?"
Він з упертістю спинився на цій думці. Таке пояснення йому навіть подобалося більш, ніж будь-яке інше. Він почав пильніше вдивлятися в неї.
— Так ти багато молишся Богу, Соню? — спитав він її.
Соня мовчала, він стояв біля неї і чекав відповіді.
— Що ж би я була без Бога? — швидко, енергійно прошептала вона, мигцем скинувши на нього очима, що враз заблискотіли, і міцно стиснула рукою його руку.
"Ну, так воно і є!" — подумав він.
— А тобі Бог що за це дає? — випитував він далі.
Соня довго мовчала, наче не мала сил відповісти. Слабенька грудь її аж колихалася від хвилювання.
— Мовчіть! Не питайте! Ви не достойні!.. — скрикнула вона раптом, суворо й гнівно дивлячись на нього.
"Так воно і є! так воно і є!" — повторював він настійливо в думці.
— Все дає! — швидко прошептала вона, знову опустивши очі.
"От і все! От і пояснення всьому!" — подумав він, з жадібною цікавістю розглядаючи її.
З новим, дивним, майже болісним почуттям вдивлявся він у це бліде, худе й вугласте, зовсім дитяче личко, в ці лагідні голубі очі, які можуть блискати таким вогнем, такою суворою непохитною силою, в це маленьке тіло, яке ще тремтіло від обурення і гніву, і все це здавалося йому дедалі чуднішим, майже неможливим. "Юродива! юродива!" — твердив він про себе.
На комоді лежала якась книжка. Він щораз, проходячи повз комод, помічав її, а тепер узяв і подивився. Це був Новий Заповіт у російському перекладі. Книжка була стара, в потертій шкіряній оправі.
— Це звідки? — крикнув він їй через кімнату.
Вона стояла на тому ж місці, коло стола.
— Принесли мені, — відповіла вона, мовби нехотя і не дивлячись на нього.
— Хто приніс?
— Лизавета принесла, я просила.
"Лизавета! дивно!" — подумав він. Все в Соні ставало для нього щодалі більш дивним і чудним. Він переніс книжку до свічки і почав гортати.
— Де тут про Лазаря? — спитав він раптом.
Соня недовірливо дивилася вниз і не відповідала. Вона стояла трохи боком до стола.
— Про воскресіння Лазаря де? Відшукай мені, Соню.
Вона скоса глянула на нього.
— Не там дивитесь... у четвертому Євангелії... — суворо прошептала вона, не підходячи до нього.
— Знайди і прочитай мені, — сказав він, сів, поклав лікті на стіл, підпер рукою голову і понуро втупився кудись убік, приготувавшись слухати.
"Тижнів через три на сьому версту[4-19] просимо уклінно! Я, здається, сам там буду, коли ще гірше чого не станеться", — бурмотів він сам собі.
Соня нерішуче підійшла до стола, недовірливо вислухавши дивне бажання Раскольникова. Проте взяла книжку.
— Хіба ви не читали? — спитала вона, подивившись на нього через стіл спідлоба. Голос її ставав чимдалі суворішим.
— Давно... Коли вчився. Читай!
— А в церкві не чули?
— Я... не ходив. А ти часто ходиш?
— Н-ні, — прошептала Соня.
Раскольников усміхнувся.
— Розумію... Батька, виходить, завтра не підеш ховати?
— Піду. Я й минулого тижня була... панахиду замовляла.
— По кому?
— По Лизаветі. Її сокирою вбили.
Він нервував щодалі більше. В голові почало паморочитись.
— Ти з Лизаветою приятелювала?
— Атож... Вона була справедлива... вона приходила... рідко... їй не можна було. Ми з нею читали і... розмовляли. Вона Бога узрить.[4-20]
Дивно звучали для нього ці книжні слова, і знову новина: якісь таємні зустрічі з Лизаветою, і обидві — юродиві.
"Тут і сам зробишся юродивим! це ж заразливо!" — подумав він. — Читай! — скрикнув він раптом настійливо і роздратовано.
Соня все вагалася. Серце її стукотіло. Не сміла якось йому читати. Майже з мукою дивився він на "нещасну божевільну".
— Навіщо вам? Ви ж не віруєте?.. — прошептала вона тихо і мовби задихаючись.
— Читай! Я так хочу! — наполягав він, — читала ж Лизаветі!
Соня розгорнула книгу І відшукала місце. Руки її тремтіли, голос уривався. Два рази починала вона, і все не вимовлялися перші склади.
"Був же хворий один, Лазар у Віфанії..."[4-21] — вимовила вона, нарешті, із зусиллям, але раптом, з третього слова, голос задзвенів і урвався, наче дуже натягнена струна. Дух їй перехопило, і в грудях стиснуло.
Раскольников почасти розумів, чому Соня не насмілювалась йому читати, і що більше розумів це, то якось грубіше і роздратованіше наполягав на читанні. Він дуже добре розумів, як тяжко було їй тепер виказувати і викривати все своє. Він зрозумів, що почуття ці немовби становили справжню і вже давню, може, таємницю її, може, ще від самого дитинства, ще в сім'ї, коло нещасного батька і збожеволілої від горя мачухи, серед голодних дітей, образливих криків і докорів. Та водночас він узнав тепер, і узнав напевно, що хоч і тужила вона і боялася чогось страшенно, починаючи тепер читати, але що разом з тим їй самій нестерпно хотілося прочитати, незважаючи на всю тугу і на всі побоювання, і саме йому, щоб він чув, і неодмінно тепер — "хоч би що там сталося потім!"... Він побачив це в її очах, зрозумів з її захопленого хвилювання... Вона пересилила себе, поборола горлову спазму, що перехопила її голос на початку стиха, і далі читала одинадцяту главу Євангелія Іоаннового. Так дочитала вона до 19-го стиха:
"І багато з юдеїв до Марти й Марії прийшли, щоб за брата розважити їх. Тоді Марта, почувши, що надходить Ісус, побігла зустріти Його, Марія ж удома сиділа. І Марта сказала Ісусові: "Коли б, Господи, був Ти отут, — не вмер би брат мій. Та й тепер — знаю я, — що чого тільки в Бога попросиш, то дасть тобі Бог" ".
Тут вона спинилася знову, соромливо передчуваючи, що затремтить і урветься знову її голос...
"Промовляє до неї Ісус: "Воскресне твій брат!" Відказує Марта Йому: "Знаю, що у воскресіння останнього дня він воскресне". Промовив до неї Ісус: "Я воскресіння і життя. Хто вірує в Мене, — хоч і вмре, буде жити.