Хрестоносці

Генрик Сенкевич

Сторінка 61 з 132

І він боровся з собою доти, поки не відчув, що переміг себе і що воля його не зрадить.

Тимчасом туман почав рідшати, і хоч не розвіявся зовсім, але вдалині в ньому забовваніло щось темне, Юранд догадався, що то мури щитнинського замка. Забачивши його, Юранд не рушив з місця, а почав молитись так палко й щиро, як може молитися лише людина, котрій на світі залишилось тільки милосердя боже.

Коли він, нарешті, рушив конем, то відчув, що на серці йому трохи полегшало. Тепер він готовий був витерпіти все, що його могло спіткати, йому пригадався святий Георгій, нащадок найзнатнішого каппадокійського роду, який витерпів різні ганебні катування, але не тільки не втратив своєї рицарської честі, а й сидить по праву руку бога і настановлений патроном усього рицарства. Юранд не раз чув про нього оповідання прочан, які прибували з далеких країн, і тепер згадкою про них покріпляв своє серце.

Поступово в ньому почала пробуджуватись надія. Правда, хрестоносці відомі були своєю мстивістю, і він не мав сумніву, що вони помстяться йому за всі поразки, яких вони від нього зазнали, за ганьбу, котрою вкривали себе після кожної сутички з ним, і за страх, в якому жили стільки років.

Але це якраз і додавало йому надії. Юранд вважав, що вони викрали Данусю для того, щоб запопасти його в свої руки, а коли вони цього доб'ються, то нащо вона їм? Так! Його безумовно закують у кайдани й не захочуть тримати поблизу Мазовії, а одішлють в якийсь далекий замок, де йому, може, до смерті доведеться стогнати в якомусь підземеллі, але Данусю мусять пустити. Коли навіть виявиться, що його підступно захопили й мучать, ні великий магістр, ні капітул не дуже будуть їх винуватити, бо він, Юранд, справді був грозою хрестоносців ї виточив з них крові більше, ніж будьякий інший рицар на світі. В той же час великий магістр міг би покарати їх за ув'язнення невинної дівчини, до того ж, вихованки князя, прихильності якого він дуже добивався в зв'язку з тим, що Орденові загрожувала війна з польським королем.

І надія в ньому все зростала. Часом йому здавалося цілком Ймовірним, що Дануся повернеться до Спихова під Збишків могутній захист... "А він хлопець сильний,— думав Юранд,— і не дасть її нікому скривдити". І він, розчулившись, став пригадувати все, що знав про Збишка: "Бив німців під Вільною, виходив на герці з ними, викликав і побив з дядьком фризів, напав на Ліхтенштейна, боронив від тура Данусю і викликав тих чотирьох хрестоносців, яким, напевне, не подарує". Юранд звів очі вгору і сказав:

— Я віддав її тобі, боже, а ти — Збишкові!

І йому стало ще легше, бо він подумав, що коли бог подарував її юнакові, то не дозволить німцям кпити з себе, а вирве її у них з рук, хоч би її тримали всі хрестоносці. Потім знову став думати про Збишка: "Він хлопець не тільки сильний, але й щирий, як золото. Буде її берегти, буде любити, з ним, мені здається, вона не скучатиме ні за князівським палацом, ні за батьківською любов'ю..." На цю думку очі Юранда раптом змокріли і серце його пойняв тяжкий смуток, йому хотілося ще хоч раз побачити свою дитину й колись умерти в Спихові коло них обох, а не в темних орденських підземеллях. Але на все божа воля!.. Вже було видно Щитно. Мури виступали з туману все виразніше, наближалась роковапа година, і Юранд почав підбадьорювати себе думкою:

"Звичайно, на все божа воля! Але життя підходить до кінця. Кілька років більше, кілька років менше — однаково. Хотілося б ще на обох дітей подивитись, та, коли правду казати, я вже нажився. Чого хотів зазнати — зазнав, кому мав помститися — помстився. А тепер що? Краще б до бога, ніж до світу, а коли треба постраждати, то треба. Дануська із Збишком, як би їм добре не було, не забудуть. Напевне не раз згадуватимуть та говоритимуть: де він тепер? Чи живий, чи вже на тім світі?.. Будуть перепитувати людей, то, може, дізнаються. Люті хрестоносці до помсти, але й ласі на викуп. Збишко не поскупиться хоч кості викупити. А за упокій в костьолі напевне не раз дасть. Серця у них добрі й люблячі, за що їх, боже, і ти, пресвята богородице, благослови".

Дорога ставала не тільки ширшою, а й більш людною, їхали до міста сани з дровами й соломою. Скотарі гнали худобу. З озер везли на санях морожену рибу. В одному місці чотири лучники вели на ланцюгу хлопа, мабуть, за якусь провину в суд, бо руки в нього були зв'язані за спиною, а на ногах надіті кайдани, що важко волоклись по снігу й заважали йому йти. Він засапався, з рота й носа у нього клубами валила пара, а лучники, наспівуючи, підганяли його. Побачивши Юранда, вони стали з цікавістю поглядати на нього, очевидно дивуючись з велетенського зросту верхівця й коня, а помітивши золоті остроги й рицарського паса, спустили самостріли на знак привітання й шани. В містечку було ще людніше й гамірніше, проте всі поспіхом давали дорогу озброєному рицареві. Він проїхав головну вулицю і звернув до замка, що височів у тумані і, здавалося, ще спав.

Проте не все спало навколо, принаймні не спали ворони й круки: цілі зграї їх, лопочучи крильми та каркаючи, кружляли над дорогою, що підіймалась до замка. Під'їхавши ближче, Юранд зрозумів причину цього пташиного зборища. Над дорогою, що вела до замкової брами, стояла велика шибениця, а на ній висіло аж чотири хлопи-мазури, піддані Ордену. Повітря було зовсім нерухоме, і трупи, що неначе дивилися на свої ноги, погойдувались лише тоді, коли чорні птахи, штовхаючись і зачіпаючи вірьовки, сідали їм на плечі й клювали їх похилені голови. Деякі висіли, мабуть, давно, бо їх черепи були зовсім голі, а ноги надзвичайно видовжені. Коли Юранд наблизився, зграя з гучним шумом зірвалася в повітря, але відразу ж повернулася й знову сіла на поперечині шибениці. Проїжджаючи повз шибеницю, Юранд перехрестився і, наблизившись до рову, спинився в тому місці, де перед брамою височів підйомний міст.

Вій затрубив у ріг раз, другий, третій і став ждати. На мурах не було жодної живої душі, і з-за брами не чути було ніякого звуку. Проте через деякий час загратоване віконце поблизу брами з скреготом піднялося, і в отворі показалось бородате обличчя німецького кнехта.

Wer da? — спитав грубий голос.

Юранд із Спихова! — відповів рицар.

Після цих слів віконце опустилося, і знову настало глухе мовчання.

Час минав. За брамою не чути було ніякого руху, тільки від шибениці долітало каркання вороння.

Довго ще стояв Юранд, перш ніж вдруге затрубити в ріг.

Але й на цей раз йому відповіла тиша.

Тоді він зрозумів, що хрестоносці тримають його перед брамою, щоб задовольнити свою безмежну до переможеного пиху та принизити, як жебрака. Він догадався, що йому, може, й до вечора доведеться отак стояти, і його раптом пойняло бажання злізти з коня, схопити великий камінь і пожбурити ним у віконце. В іншому випадку так зробив би і він, і кожен інший мазовецький або польський рицар, і нехай би тоді вибігали з брами битися з ним. Але він згадав, чого сюди прибув, і стримався.

"Хіба я не пожертвував собою задля своєї дитини?" подумав він. І ждав.

Тимчасом між зубцями на мурах щось почало чорніти. Появилися хутряні шапки, темні чернечі каптури і навіть залізні шоломи, з-під яких на рицаря дивилися цікаві очі. Щохвилини їх ставало все більше, бо грізний Юранд, який самотньо чекав під орденською брамою, був для них неабияким видовищем. Хто бачив його раніш, той бачив перед собою смерть, а тепер можна було дивитись на нього безпечно. Голови підіймалися все вище, нарешті всі проміжки між зубцями поблизу брами були заповнені кнехтами. Юранд подумав, що, напевне, й орденська старшина дивиться на нього з загратованих вікон прибрамної башти, і звів очі вгору, але вікна там були прорізані в товстих стінах, і дивитися з них можна було тільки вдалину. Зате між зубцями мурів-юрба, яка спочатку мовчки споглядала його, почала подавати голос. То один, то другий вигукував його ім'я, подекуди лунав сміх, хрипкі голоси гутюкали на нього, як на вовка, все голосніше, все зухваліше, а тому що їм, очевидно, ніхто не забороняв, нарешті почали кидати на рицаря снігом.

Юранд ненароком рушив конем уперед, і снігове груддя на хвилину перестало летіти, замовкли голоси, навіть деякі голови поховались за мурами. Мабуть, ім'я Юранда справді було для них страшне. Але незабаром і найбільші боягузи обісмілились, зміркувавши, що страшного мазура відокремлює від них глибокий рів і мур. Груба солдатня знову стала кидати на рицаря брилами снігу, крижинами, уламками цегли та камінням, що з брязкотом одскакувало від його панцера та кінської панцерної попони.

— Жертвую собою задля своєї дитини,— повторював Юранд.

І ждав. Настав полудень, мури обезлюділи, бо кнехтів покликали обідати. Поодинокі вояки, що залишились на варті, пообідавши на мурах, стали розважатися, кидаючи на голодного рицаря обгризеними кістками. Потім вони почали під'юджувати один одного — котрий обісмілиться вийти за мур і дати йому по потилиці кулаком або ратищем списа. Інші, повернувшися з обіду, гукали до нього, що коли йому набридло ждати, то він може повішатись — там на шибениці є ще один гак з готовим зашморгом. Серед таких знущань, крику, вибухів сміху та прокльонів минали пополудневі години. Короткий зимовий день поступово хилився до вечора, а підйомний міст так само висів у повітрі і брама залишалась замкненою.

Надвечір зірвався вітер, розвіяв туман, очистив небо, і зажевріла вечорова зоря. Сніг зробився синій, а далі фіолетовий. Морозу не було, і ніч обіцяла бути погожою. Люди знову пішли з мурів, залишились тільки вартові; круки й ворони полетіли від шибениці в ліс. Нарешті смеркло, і настала глибока тиша.

"До ночі брами не відчинять", подумав Юранд.

На хвилину йому спало на думку повернутися до міста, але він одразу відмовився від цієї думки. "Вони хочуть, щоб я стояв тут,— подумав рицар.— Коли я від'їду, то вони вже не пустять мене додому, а оточать, спіймають і скажуть, що взяли мене силою і тому можуть зробити зі мною, що захочуть; а коли я з власної волі приїхав до них, то й повернусь..."

Надзвичайна витривалість польських рицарів до холоду, голоду й незручностей, що вражала чужих літописців, давала їм можливість чинити такі діла, на які нездатні були розніжені люди Заходу.

58 59 60 61 62 63 64