Матьє не зважувався глянути на нього: Даніель стримувався, він говорив тихо, та вигляд у нього був несамовитий. Матьє схрестив руки і втупився у носаки своїх черевиків. Через силу, мов для самого себе він сказав:
— Значить, вона хотіла дитину? Я не зрозумів цього. Якби вона мені сказала...
Даніель промовчав. Матьє провадив далі:
— Виходить, дитина. Гаразд. Вона прийде на світ. Я... я хотів її знищити. Гадаю, краще буде, якщо вона народиться.
Даніель не відповів.
— Звичайно ж, я ніколи її не побачу? — запитав Матьє.
Навряд чи це було запитання; не чекаючи на відповідь, він додав:
— Ну от. Гадаю, я повинен бути задоволений. У певному розумінні, ти її рятуєш... та я ніяк не можу втямити, навіщо ти це зробив?
— Звичайно, не з філантропії, якщо ти це маєш на увазі, — сухо відказав Даніель. — Але й гидота ж твій ром, — додав він. — І все-таки налий мені ще.
Матьє налляв йому і собі, й вони випили.
— Ну, — сказав Даніель, — і що ж ти збираєшся робити?
— Нічого. Більш нічого.
— А це дівча, Серґіна?
— Ні.
— Ось ти й вільний.
— Овва!
— Що ж, бувай, — підводячись, сказав Даніель. — Я прийшов оддати гроші й трохи заспокоїти тебе: Марсель немає чого боятися, вона мені довіряє. Вся ця історія була для неї жахливим потрясінням, та не можна сказати, що вона по-справжньому нещасна.
— Ти одружишся з нею! — повторив Матьє. — Вона ненавидить мене, — трохи тихіше додав він.
— Постав себе на її місце, — суворо сказав Даніель.
— Знаю. Поставив. Вона казала тобі про мене?
— Зовсім небагато.
— Знаєш, — сказав Матьє, — мені дивно, що ти одружуєшся з нею.
— Шкодуєш?
— Ні, як на мене, то це справжнісіньке лихо.
— Дякую.
— Лихо для вас обох. Не знаю, чому.
— Не турбуйся, все буде гаразд. Якщо народиться хлопчик, то назвемо його Матьє.
Матьє зірвався на ноги, стиснувши кулаки.
— Замовкни! — скрикнув він.
— Гаразд, не гнівайся, — сказав Даніель.
І неуважно повторив:
— Не гнівайся. Не гнівайся.
Він усе не наважувався піти.
— То ти, — сказав Матьє, — прийшов глянути, яке обличчя в мене буде, коли я почую всю цю історію?
— Трохи й задля цього, — сказав Даніель. — Як по правді, то й задля цього теж. У тебе був завжди такий... статечний вигляд: це дратувало мене.
— Що ж, тепер ти побачив, — сказав Матьє. — Не такий уже я і статечний.
— Справдні, не такий.
Даніель ступнув кілька кроків до дверей і раптом повернувся до Матьє; де й подівся його іронічний вигляд, та від цього виглядав він ще гірше.
— Матьє, я гомосексуаліст, — сказав він.
— Як? — перепитав Матьє.
Даніель відступив назад і зачудовано глянув на нього, в очах його палала лють.
— Це викликає в тебе огиду, правда ж?
— Ти гомосексуаліст? — поволі повторив Матьє. — Ні, це не викликає в мене огиди; а чому б воно мало викликати її в мене?
— Прошу тебе, — сказав Даніель, — ти не повинен вдавати переді мною людину широких поглядів...
Матьє не відповів. Він дивився на Даніеля й думав:"Він гомосексуаліст". Особливого подиву й не було.
— Ти нічого не кажеш, — хрипко провадив Даніель. — Маєш слушність. У тебе правильна реакція, в цьому я й не сумнівався, таку реакцію повинна мати кожна здорова людина, та ти міг би залишити її при собі.
Даніель завмер, притиснувши руки до тіла, вигляд у нього був убогий. "І чому це йому захотілося роздирати свої виразки саме переді мною?" — безжалісно подумав Матьє. Він розумів, що повинен щось сказати у відповідь; та його повністю охопила глибока, мертвотна байдужість. Урешті, в ту мить все йому здавалося таким природним, таким нормальним: він був мерзотником, Даніель гомосексуалістом, все воно вкладалося у звичні рамки. Нарешті він озвався:
— Ти можеш бути ким завгодно, мені це анідесь.
— Авжеж, — із погордою посміхнувся Даніель. — Авжеж, тобі воно анідесь. У тебе досить проблем зі своєю власною совістю.
— То навіщо ти мені це сказав?
— Мені... мені хотілося поглянути, яке враження це справить на такого чолов'ягу, як ти, — відкашлявшись, сказав Даніель. — Крім того, тепер є хтось такий, що знає, і, може, мені... мені й самому пощастить повірити у це.
Він позеленів і насилу вимовляв слова, та все ж посміхався. Матьє не зміг витерпіти цієї посмішки й одвернувся.
Даніель усміхнувся.
— Це дивує тебе? Це суперечить твоїм уявленням про гомосексуалістів?
Матьє хутко підняв голову.
— Не пишайся переді мною, — сказав він. — На це важко дивитися. Не варто пишатися переді мною. Може, ти й огидний сам для себе, та не більше, ніж я для себе огидний, ми варті одне одного. Втім, — подумавши, сказав він, — саме тому ти й розповідаєш мені про все це. Це ж не так важко — сповідуватися покидькові; а все ж таки результат від сповіді є.
— Ох ти ж хитрун! — сказав Даніель вульґарним тоном, якого Матьє від нього ніколи не чув.
Вони замовкли. Даніель дивися просто перед собою, погляд його був заціпенілий і непорушний, мов у дідугана. Матьє відчув, як ньому болісно поворухнулося сумління.
— Але якщо ти такий, то навіщо ж одружуєшся з Марсель?
— Це сюди не стосується.
— Я... я не можу тобі дозволити одружитися з нею.
Даніель випростався, його неживе блідаве обличчя вкрилося темно-червоними плямами.
— Справді, не можеш? — пихато запитав він. — А як ти можеш мені не дати цього зробить?
Матьє мовчки підвівся. Телефон був на письмовому столі. Матьє набрав номер Марсель. Даніель насмішкувато дивився на нього. Запала довга мовчанка.
— Гало! — почувся у слухавці голос Марсель.
Матьє здригнувся.
— Гало! — сказав він. — Це Матьє. Я... послухай ми були дурнями. Я хочу... гало! Марсель? Ти мене слухаєш? Марсель! — не тямлячи себе, вигукнув він. — Гало!
Відповіді не було. Він утратив голову і крикнув у слухавку:
— Марсель, я хочу одружитися з тобою!
Запала коротка мовчанка, потім на тому боці почулося щось немовби гавкання, а далі слухавку повісили. Матьє якусь мить тримав слухавку в руці, потім обережно поклав її на стіл. Даніель дивився на нього, не кажучи й слова, та вигляд у нього був далекий від переможного. Матьє ковтнув рому і сів у фотель.
— Гаразд! — сказав він.
Даніель посміхнувся.
— Заспокойся, — втішаючи його, сказав він, — з гомосексуалістів зазвичай виходять гарні чоловіки, це всі знають.
— Даніелю! Якщо ти береш її заміж задля гарного жесту, то ти знівечиш їй життя.
— Не тобі про це казати, — мовив Даніель. — Знаєш, я беру її заміж не задля гарного жесту. Втім, перш за все вона хоче дитину.
— А... а вона знає?
— Ні!
— Чому ж ти береш із нею шлюб?
— З дружби.
Голос його був непереконливий. Вони налляли собі ще, й Матьє уперто сказав:
— Не хочу, щоб вона була нещасна.
— Клянусь, що не буде.
— Вона гадає, що ти кохаєш її?
— Та навряд. Вона запропонувала мешкати в неї, та мене це не влаштовує. Заберу її до себе. Нам здається, що потроху з'явиться і почуття.
Він додав з робленою іронією:
— Я ж збираюся ретельно виконувати подружні обов'язки.
— А хіба...
Матьє почервонів, наче рак.
— Хіба жінок ти теж любиш?
Даніель якось химерно пирхнув.
— Не дуже, — сказав він.
— Я й бачу.
Матьє похнюпився, і від сорому йому аж сльози виступили на очах. Він сказав:
— Відтоді, як я дізнався, що ти одружуєшся з нею, я почуваю до себе ще більшу огиду.
Даніель випив.
— Авжеж, — неуважно і байдуже сказав він, — гадаю, ти повинен досить-таки гидко почувати себе.
Матьє не відповів. Він сидів і дивився на підлогу біля своїх ніг. "Він гомосексуаліст, а вона вийде за нього заміж".
Він розставив руки і почовгав підбором по паркету: його немов би загнали в безвихідь. Раптом тиша зробилася для нього нестерпною, він подумав:"Даніель дивиться на мене" і хутко підняв голову. Даніель і справді дивився на нього, та ще з такою ненавистю, що серце Матьє стислося.
— Чому ти так дивишся на мене? — спитався він.
— Сам знаєш! — відказав Даніель. — Добре знаєш!
— Ти, либонь, не відмовився б всадити мені кулю в голову?
Даніель не відповів. Зненацька Матьє обпекла нестерпна думка.
— Даніелю, ти що, береш із нею шлюб, щоб покарати себе?
— То й що? — байдуже мовив Даніель. — Це стосується тільки мене.
Матьє схопився за голову.
— Боже милий! — вигукнув він.
Даніель хутко додав:
— Це не має жодного значення. Принаймні для неї.
— Ти ненавидиш її?
— Ні.
Матьє сумовито подумав:"Ненавидить він мене".
Даніель знову посміхнувся.
— Доп'ємо? — поспитався він.
— Доп'ємо, — сказав Матьє.
Вони випили, й Матьє відчув, що йому хочеться палити. Він дістав з кишені цигарку й закурив.
— Послухай, — сказав він, — мені анідесь, ким ти там є насправді. Навіть зараз, коли ти мені про це сказав. І все-таки одне я хотів би в тебе запитати: чому ж тобі соромно?
Даніель сухо засміявся.
— Я чекав цього запитання, любий мій. Мені соромно бути гомосексуалістом саме тому, що я гомосексуаліст. Я знаю, що ти мені скажеш:"На твоєму місці я не опустив би руки, треба добиватися місця під сонцем, ця риса не гірша від інших і все таке". Тільки це не стосується мене. Я знаю, ти кажеш мені це саме тому, що сам ти не гомосексуаліст. Всі збоченці соромляться цього, це закладено в їхній природі.
— А хіба не краще було б... прийняти себе таким, яким ти є? — несміливо запитав Матьє.
Даніель начебто розізлився.
— Скажеш мені про це в той день, коли погодишся бути негідником, — суворо відказав він. — Ні. Гомосексуалісти, що вихваляються цим або ж просто з цим змирилися... вони мерці: вони вбили себе через те, що соромилися. Такої смерти я не хочу.
Та ось він мовби заспокоївся і поглянув на Матьє без ненависти.
— Я всього лиш надто прийняв себе, — м'яко сказав він. — Я дуже добре знаю себе.
Говорити вже не було про що. Матьє запалив ще одну цигарку. На дні його келиха залишалося ще трохи рому, й він його допив. Даніель викликав у нього жах. Йому подумалося:"За два, за три роки... чи стану я таким?" Йому раптом захотілося побалакати з Марсель: тільки їй міг він розповісти про своє життя, свої побоювання, свої сподівання. Та він згадав, що більше ніколи не побачить її, і його непогамоване, безіменне бажання поволі обернулося на відчай. Він був самотній.
Даніель, здавалося, міркував про щось: його погляд завмер, губи часом розтулялися. Він коротко зітхнув, і щось змінилося в його обличчі. Ось він провів долонею по чолу: вигляд у нього був здивований.
— Сьогодні я все ж таки попався, — тихо сказав він.
Він посміхався чудернацькою, майже дитячою посмішкою, що така недоречна була на його зеленкуватому лиці, котре мінилося синюватим відтінком від кепсько виголеної щетини.