Коли розійшлися кола над місцем падіння, крізь прозору стихію Мерехтливого Свічада можна було побачити темне безпорадне тіло, розпростерте на відмілині, що на ній стояв "замок". Скоцюрблені пальці хапали пісок та водорості, наче бажали втримати життя цими останніми несвідомими корчами.
Від удару в живіт другий індіянин зігнувся, мов розчавлений хробак, і проти Непосиди лишилось власне тільки двоє супротивників. Втім, один з них був найвищий та найдужіший серед гуронів і — головне — найдосвідченіший воїн, загартований у незліченних боях та далеких походах. Він правильно оцінив велетенську міць ворога й тому беріг свої власні сили. До того ж він мав найвигідніший одяг для такого двобою — саму лиш пов'язку круг стегон. Він стояв на помості, немов жива оголена модель для прекрасної статуї, що втілює порив і мужність. Вже тільки для того, щоб схопити його, потрібна була надзвичайна вправність і сила. Проте Гаррі Марч і миті не вагався. Тільки-но впоравшись з одним ворогом, він притьмом став до герцю з другим, ще грізнішим, намагаючись і його скинути в воду. Боротьба між ними була справді жахлива. Обидва атлети переміщалися так швидко, а рухи їхні були такі блискавичні, що останній уцілілий дикун не мав жодної змоги втрутитися, навіть коли б йому стало для цього сміливості. Але подив і страх паралізували його. То був недосвідчений парубчак, і кров йому похолола в жилах, коли він зіткнувся з бурею пристрастей, що розігралися в такій незвичній для нього формі.
Спочатку Непосида хотів просто повалити ворога. Він схопив гурона за руку й за горло і, підставивши ногу, спробував перекинути його з проворністю й силою американського прикордонного жителя. Прийом цей не мав успіху, бо гурон не давав учепитися навіть за той одяг, який на ньому був, а його ноги спритно виверталися щоразу, коли Непосида підставляв свої. Далі почалася справжня колотнеча, якщо тільки можна вжити це слово там, де змагаються двоє. Тут уже годі було щось розібрати, бо тіла звитяжців так крутилися й так вигинались, що неможливо було за ними устежити. Однак ця безладна й люта бійка тривала не довше хвилини. Оскаженілий від того, що вся його сила не може нічого вдіяти проти спритності голого ворога, Непосида відчайдушно напружився і штурхонув гурона так, що той аж угруз у стіну будинку. Удар був такий жорстокий, що індіянинові забило памороки. З грудей бідолахи вихопився глухий стогін — незаперечний доказ, що червоношкірий вкрай знесилів у бою. Але він знову кинувся назустріч ворогові, розуміючи, що тільки в цьому його єдиний порятунок. Тоді Непосида вхопив індіянина за пояс, одірвав од помосту, вдарив об підлогу й навалився на нього своїм важчезним тілом. Оглушений червоношкірий опинився у цілковитій владі блідолицього ворога. Закліщивши жертві горлянку руками, Марч стиснув їх з такою несамовитою, диявольською люттю, що голова гурона перевисла через край помосту. Минула секунда, й очі дикунові полізли на лоба, язик висолопився, ніздрі роздулися, мовби ось-ось ладні були порватися. Та раптом личана мотузка із зашморгом на одному кінці прослизнула попід руками Непосиди. Другий кінець умент просилився в зашморг, і лікті велетові було відтягнено назад з такою силою, що навіть він не міг чинити опору. Враз другий зашморг стягнув кісточки, й Марч покотився помостом, мов та колода.
Врятований Непосидин супротивник проте не одразу звівся на ноги. Щоправда, він знову почав дихати, але голова йому й досі, як нежива, звисала над краєм помосту, й здавалося, ніби в нього зламана шия. Він дуже повільно приходив до тями, й лише через кілька годин зміг ходити. Кажуть, остаточно він так ніколи й не очуняв ні тілом, ні духом після цього надто близького знайомства зі смертю.
Своєю поразкою й полоном Непосида завдячував тій несамовитості, з якою він зосередив усі свої сили на поваленому ворогові. Коли він озвіріло душив свою жертву, двоє скинутих у воду дикунів видерлись на палі, перебігли на поміст і приєдналися до свого товариша, котрий ще залишався на ногах. Юний воїн уже трохи оговтався від переляку й спромігся схопити приготовані заздалегідь личані мотузки. Тільки-но надійшла підмога, мотузки враз пішли в діло, як ми щойно розповіли читачам. За єдину мить супротивники мовби помінялись ролями. Непосида, що вже майже тримав у руках перемогу, пам'ять про яку зберігалася б століттями в індіянських переказах цілого краю, опинився тепер у полоні, зв'язаний і безпорадний. Але такий страшний був опір блідолицього й таку неймовірну силу він показав, що навіть тепер, коли він лежав спутаний, мов вівця, індіяни дивилися на нього шанобливо й не без боязні. Безпомічне тіло їхнього наймужнішого воїна досі корчилося на помості, а коли вони поглянули на озеро, шукаючи товариша, якого Непосида так безцеремонно пожбурив у воду і якого вони загубили з очей у розпалі бою, то побачили його закляклого на дні серед підводних трав. Отим-то здобута перемога приголомшила гуронів не менше ніж поразка.
Чингачгук і його наречена стежили за цією боротьбою з "ковчега". Коли троє гуронів почали скручувати руки Непосиді, делавар потягнувся до карабіна. Та перш ніж він устиг звести курок, блідолиций був уже міцно зв'язаний — і лихо скоїлось. Неважко було вбити котрогось із ворогів, але добути його скальп було неможливо. Молодий вождь ризикнув би власним життям ради такого трофея, однак, не маючи на це надії, він вагався, чи стріляти йому в незнайомого індіянина. Єдиний погляд на Уа-та-Уа, і від думки про помсту, що майнула йому в голові, не лишилося й сліду.
Читач уже знає, що Чингачгук по суті не вмів орудувати довгими веслами "ковчега", хоч був неабиякий мастак у керуванні човном з маленьким легким весельцем. Мабуть, жодна фізична вправа не завдає початківцеві таких прикрощів, як веслування. Навіть бувалий моряк чи добрячий човняр можуть зазнати невдачі, коли спробують позмагатися в спритності з гондольєром.[50] Одне слово, новакові без звички вельми нелегко впоратися навіть з одним веслом, а тут доводилось гребти водночас двома величезними веслами. Щоправда, взявшись невправними руками за цю роботу, делавар все-таки спромігся зрушити "ковчег" з місця. Проте ця спроба заронила Чингачгукові невіру в свої сили, й він одразу збагнув, у яку безвихідь потраплять він і Уа-та-Уа, якщо гурони скористаються з човника, що досі стояв під будинком.
В першу мить Чингачгук думав був забрати свою кохану в єдиного човника, який залишився в нього, й податися до гористого східного берега, сподіваючись пішки добутися звідти до делаварських поселень. Але різні міркування стримували його від цього необачного кроку. По-перше, майже не було сумніву, що ворожі розвідники звідусіль стежать за озером, і тому жоден човник не підійде до берега непомітно. Отже гурони неодмінно втраплять на їхній слід, а Уа-та-Уа була не така сильна, щоб бігти наперегони з дужими й загартованими воїнами. В цій частині Америки індіяни ще не користувалися кіньми, й утікачам довелося б покладатися тільки на власні ноги. Нарешті — й це було найголовніше — делавар пам'ятав про свого відданого друга Звіробоя, котрого він нізащо не міг покинути в біді.
Уа-та-Уа міркувала інакше, проте висновку дійшла того самого: Небезпека, що загрожувала їй особисто, непокоїла її багато менше, ніж хвилювання за двох сестер, до яких вона відчула глибоку приязнь.
Коли бійка на помості припинилася, човник з дівчатами підплив уже ярдів за триста до "замку". Тут Джудіт кинула веслувати, бо сцена, де розігралася драма, вперше відкрилася її очам. Вона й Гетті, випроставшись на весь зріст, стояли в човнику, нетерпляче вдивляючись уперед і силкуючись зрозуміти, що ж сталося в "замкові", хоч це їм погано вдавалося, бо стіни будинку майже ховали від них місце бойовиська.
Своєю нежданою безпекою пасажири "ковчега" та човника завдячували шаленому натискові Гаррі Непосиди. За інших обставин індіяни негайно полонили б дівчат. Зробити це було б дуже легко, надто зараз, коли дикуни заволоділи човном. Але бійка з блідолицим силачем підірвала відвагу гуронів. Потрібно було хоч трохи часу, щоб оговтатись після такої веремії, до того ж ватаг індіянського загону, показавши взірець особистої доблесті, потерпів більше від усіх.
Та все-таки Джудіт і Гетті слід було чим скорше шукати захистку в "ковчезі" — він-бо давав нехай і тимчасовий, але надійний притулок. І перш за все годилося якось умовити їх плисти до баржі. Уа-та-Уа побігла на корму й почала махати руками, закликаючи дівчат обігнути "замок" і причалити до "ковчега" із східного боку. Але вони чи не повірили, чи просто не зрозуміли її сигналів. Можливо, Джудіт ще не збагнула як слід, що тут сталося, й тому не зважувалась підпливати ні до "замку", ні до "ковчега". Натомість вона визнала за краще триматися від них якомога далі й, повільно веслуючи, рушила на північ, тобто до найширшої частини озера, де перед нею відкривався ширший круговид і де найлегше було врятуватися втечею. В цю мить на сході з-за сосон визирнуло сонце, і враз повіяв легкий південний бриз, як це звичайно буває в таку пору року й о такій годині.
Чингачгук не гаяв часу, напинаючи вітрило. Найголовніше для нього було — якомога далі відігнати баржу від "замку", аби вороги могли добиратись до неї тільки тим човном, що за примхою воєнного щастя так недоречно потрапив їм у руки. Тільки помітивши, як розгортається парусина, гурони мовби прокинулись. Тим часом баржа повернулася кормою до вітру, що, як на лихо, подував з небажаного боку й підігнав судно на кілька ярдів до помосту. Уа-та-Уа вирішила застерегти нареченого, щоб він чимшвидше сховався від ворожих куль. В цьому зараз полягала найбільша небезпека, до того ж делавар помітив, що Уа-та-Уа не хотіла сховатися сама, поки він залишався на видноті. Тому Чингачгук, здавши баржу на волю вітрові, потяг наречену в каюту й притьмом зачинив двері. Тут він почав озиратися, шукаючи зброю.
Становище обох сторін склалося тепер так своєрідно, що варт його змалювати детальніше. "Ковчег" погойдувався ярдів за шістдесят південніше "замку", себто з навітряного боку; вітрило було розгорнуте, а стернове весло кинуте напризволяще. На щастя, останнє не було закріплене й тому не заважало зигзагоподібним рухам громіздкої баржі.