Нам ні за Австрію, ні проти Австрії не треба було воювати. Наша політика вся на Сході, а відносно Бонапарта одно — озброєння на кордоні і твердість у політиці, і ніколи він не насмілиться переступити російський кордон, як у сьомому році.
— І де нам, князю, воювати з французами! — сказав граф-Растопчин.— Хіба ми проти наших вчителів і богів можемо опол-читися4? Подивіться на нашу молодь, подивіться на наших паній. Наші боги — французи, наше царство небесне — Париж.
Він став говорити голосніш, очевидно для того, щоб його чули всі.
— Костюми французькі, думки французькі, почуття французькі! Ви ось Метів'є у шию вигнали, бо він француз і негідник, а наші панії за ним плазом повзають. Вчора я на вечорі був, то з п'ііти паній три католички і, з дозволу папи, в неділю по канві вишивають. А самі мало не голі сидять, як вивіски торгових лазень, пробачте на слові. Ех, подивишся на нашу молодь, князю, взяв би стару ломаку Петра Великого з кунсткамери та по-російському віддубасив, усі дурощі вилетіли б!
Усі замовкли. Старий князь з усмішкою на обличчі дивився на Растопчина і схвально похитував головою.
— Ну, прощавайте, ваше 'сіятельство,. не хворійте,— сказав Растопчин, з властивими йому швидкими рухами підводячись і простягаючи руку князеві.
— Прощавай, голубчику!.. Гуслі, завжди заслухаюсь його!— сказав старий князь, затримуючи його за руку і підставляючи йому для поцілунку щоку. З Растопчиним підвелися й інші.
IV
Княжна Марія, сидячи у вітальні і слухаючи ці розмови й пересуди стариків, нічого не розуміла з того, що вона чула; вона думала лише про те, чи не помічають усі гості ворожого ставлення батька її до неї. Вона навіть не помітила особливої уваги та ласкавості, що їх під час усього цього обіду виявляв їй Друбе-цькой, який уже втретє був у їхньому домі.
Княжна Марія з неуважним, запитливим поглядом звернулася до П'єра, що останнім з гостей, з капелюхом у руці, усміхаючись, підійшов до неї після того, як князь вийшов, і вони самі зостались у вітальні.
— Можна ще посидіти? — сказав він, своїм товстим тілом падаючи в крісло біля княжни Марії.
— Безперечно,— сказала вона. "Ви нічого не помітили?"— сказав її погляд.
П'єр був у приємному пообідньому настрої. Він дивився перед себе і тихо усміхався.
—і Давно ви знаєте цього молодика, княжно? — спитав він.
— Якого?
— Друбецькего.
— Ні, недавно...
— Що, він вам подобається?
— Так, він приємний молодик... Чому ви мене про це питаєте? — сказала княжна Марія, не перестаючи думати про свою ранішню розмову з батьком.
— Тому, що я помітив: молодик звичайно приїжджає з Петербурга до Москви у відпустку тільки з метою одружитися з багатою відданицею.
— Ви це помітили? — спитала княжна Марія.
— Так,— говорив далі П'єр з усмішкою,— і цей молодик тепер так поводиться, що, де є багаті відданиці — там і він. Я як тю книжці читаю в ньому. Він тепер вагається, кого йому атакувати: вас чи mademoiselle Жюлі Карагін. Il est très assidu ■auprès d'elle l.
— Він їздить до них?
— Так, дуже часто. І знаєте ви нову манеру залицятися? — сказав П'єр, весело усміхаючись і очевидно перебуваючи в тому веселому настрої лагідної іронії, за який він так часто у щоденнику картав себе.
— Ні,— сказала княжна Марія.
— Тепер, щоб сподобатись московським дівицям, il faut être mélancolique. Et il est très mélancolique auprès de m-lle Карагін 2,— сказав П'єр.
— Vraiment? 3 — промовила княжна Марія, дивлячись у добре П'єрове обличчя і не перестаючи думати про своє горе. "Мені було б легше,— думала вона,— якби я наважилась довірити кому-небудь усе, що я почуваю. І я бажала б саме П'єру сказати все. Він такий добрий і благородний. Мені б легше стало. Він :мені дав би пораду!"
— Пішли б ви за нього заміж? — спитав П'єр.
— Ой, боже мій, графе! є такі хвилини, що я пішла б за всякого,— раптом несподівано для самої себе, зі сльозами в голосі, сказала княжна Марія.— Ой, як тяжко буває любити близьку людину і почувати, що... нічого (говорила вона далі тремтячим голосом) не можеш для неї зробити, крім горя, коли знаєш, що не можеш цього змінити. Тоді одно — піти з дому, а куди мені піти?
— Що ви, що з вами, княжно?
Та княжна, не доказавши, заплакала.
— Я не знаю, що зі мною сьогодні. Не слухайте мене, забудьте, що я вам сказала.
Уся веселість П'єрова зникла. Він заклопотано розпитував княжну, просив її сказати все, довірити йому свою журбу; але вона тільки повторювала, що просить його забути те, що вона
сказала; що вона не пам'ятає, що вона сказала, і що в неї нема журби, крім тієї, яку він знає,— журба про те, що одруження князя Андрія загрожує посварити батька з сином.
— Чи чули ви про Ростових? — спитала вона, щоб змінити розмову.— Мені казали, що вони скоро приїдуть. André я теж чекаю з дня на день. Я хотіла б, щоб вони побачились тут.
— А як він дивиться тепер на цю справу? — спитав П'єр, під словом він розуміючи старого князя. Княжна Марія похитала головою.
— Але що ж діяти? До року залишається всього кілька місяців. І цього не може бути. Я б тільки бажала звільнити брата від перших хвилин. Я бажала б, щоб вони скоріше приїхали. Я надіюся зійтись з нею... Ви їх давно знаєте,— промовила княжна Марія,— скажіть мені, ^поклавши #руку на серце, всю щиру правду, що це за дівчина* і як ви дивитесь на неї? Але щиру правду; бо, ви розумієте, Андрій так багато чим рискує, роблячи це проти волі батька, що я бажала б знати...
Неясний інстинкт сказав П'єру, що в цих застереженнях та повторюваних просьбах сказати щиру правду виявилась недоброзичливість княжни Марії до своєї майбутньої братової, що їй хотілося, щоб П'єр не схвалив вибору князя Андрія; але П'єр сказав те, що він більше почував, ніж думав.
— Я не знаю, як відповісти на ваше запитання,— промовив він, почервонівши, сам не знаючи чому.— Я зовсім не знаю, що це за дівчина; я зовсім не можу аналізувати її. Вона чарівлива. А чим, я не знаю: ось і все, що можна про неї сказати.— Княжна Марія зітхнула, і вираз її обличчя сказав: "Так, я цього чекала і боялася".
— Розумна вона? — спитала княжна Марія. П'єр задумався.
— Я думаю, ні,— сказав він,— а втім — так. Вона не удостоює бути розумною... Та ні, вона чарівлива, і більше нічого.— Княжна Марія знову несхвально похитала головою...
— Ах, я так бажаю любити її! Ви їй це скажіть, якщо побачите її раніш за мене.
— Я чув, що вони цими днями приїдуть,— сказав П'єр. Княжна Марія розповіла П'єру свій план того, як вона,
тільки-но приїдуть Ростови, зблизиться з майбутньою братовою і постарається привчити до неї старого князя.
V
Одруження з багатою відданицею у Петербурзі не вдалося Борисові, і він з цією метою приїхав до Москви. У Москві Борис вагався між двома найбагатшими відданицями — Жюлі та княжною Марією. Хоч княжна Марія, незважаючи на свою некраси-вість, і здавалась йому привабливішою за Жюлі, йому чомусь
35 війна і мир
545
ніяково було залицятися до Волконської. Під час останнього побачення з нею на іменинах старого князя на всі його спроби заговорити з нею про почуття вона відповідала йому не до речі і явно не слухала його.
Жюлі, навпаки, хоч і особливим, лише їй властивим способом, але залюбки приймала його залицяння.
Жюлі було двадцять сім років. Після смерті своїх братів вона стала дуже багатою. Вона була тепер зовсім некрасива; але думала, що вона не тільки така ж гарна, а ще й значно привабливіша, ніж була колись. У цій омані підтримувало її те, що, по-перше, вона стала дуже багатою відданицею, а по-друге, те, що чим старішою вона ставала, тим вона була менш небезпечною для мужчин, тим вільніше було мужчинам обходитися з нею, і, не беручи на себе ніяких зобов'язань, користуватися її вечерями, вечірками і Жвавим товариством, що збиралося в неї. Мужчина, який десять років тому побоявся б їздити щодня в дім, де була сімнадцятилітня панночка, щоб не компрометувати її і не зв'язати себе, тепер їздив до неї сміливо щодня і обходився з нею не як з панночкою-відданицею, а як зі знайомою, що не має статі.
Дім Карагіних був цієї зими в Москві найприємнішим і най-гостиннішим домом. Крім званих вечорів та обідів, щодня у Карагіних збиралось велике товариство, особливо чоловіків, які вечеряли о дванадцятій годині ночі і засиджувалися до третьої години. Не було балу, гуляння, театру, які б пропускала Жюлі. Туалети її були завжди останньої моди. Але, незважаючи на те, Жюлі здавалася зневіреною в усьому, говорила кожному, що вона не вірить ні в дружбу, ні в любов, ні в які радощі життя і чекає заспокоєння лише там. Вона засвоїла собі тон дівчини, яку спіткало велике розчарування, дівчини, що ніби втратила коханого чи зазнала жорстокого обману від нього. Хоч нічого подібного в неї не трапилось, на неї дивилися, як на таку, і сама вона навіть вірила, що вона дуже постраждала в житті. Ця меланхолія, не заважаючи їй веселитися, не заважала молодикам, які бували в неї, приємно проводити час. Кожен гість, приїжджаючи до них, віддавав належне з нього меланхолійному настроєві господині і потім займався і світськими розмовами, і танцями, і розумовими іграми, і турнірами бу|)іме, що були в моді у Карагіних. Тільки деякі молоді люди, до яких належав і Борис, більш заглиблювались у меланхолійний настрій Жюлі, і з цими молодими людьми вона мала триваліші розмови сам на сам про марність усього земного і їм розгортала свої альбоми, заповнені сумними зображеннями, афоризмами та віршами.
Жюлі була особливо привітна до Бориса: вболівала над його раннім розчаруванням у житті, пропонувала йому ті радощі дружби,.які вона могла запропонувати, сама так багато настраждавшись у житті, і розгорнула йому свій альбом. Борис намалю-
вав їй в альбом два дерева і написав: "Arbres rustiques, vos sombres rameaux secouent sur moi les ténèbres et la mélancolie" !" В іншому місці він намалював гробницю і написав:
La mort est secourable et la mort est tranquille. Ah! contre les douleurs il n'y a pas d utre asile2.
Жюлі сказала, що Це чарівно.
— Il у a quelque chose de si ravissant dans le sourire de la mélancolie3,— сказала вона Борисові слово в слово виписану з книжки фразу.
— C'est un rayon de lumière dans l'ombre, .