— Я міг би спробувати прорізати вікно.
— Поки що не треба, — одказала гарпія. — Відійдіть подалі, це погане місце. Вище буде краще.
Діти вирушили далі: випробувати камінь рукою, потім ногою, перенести на нього вагу тіла, вибрати наступний камінь… Їхні пальці палали, коліна і стегна тремтіли віднапруження, а голови боліли та дзвеніли від виснаження. Й ось нарешті вони здолали останні декілька футів, що залишалися до підніжжя скелі, в якій вони бачили вузький прохід.
Ліра запаленими очима дивилася, як Віл дістав ніж і, роблячи майже непомітні рухи його кінчиком, почав шукати невидиму проріху в повітрі.
— Пуф, — видихнув він.
— Ти знайшов відкритий простір?
— Гадаю, так.
— Віле, — втрутився його батько, — зупинися на хвилину та послухай мене.
Хлопець вклав ніж у піхви та повернувся. Подорож була такою стомлюючою, що він майже не згадував про батька, проте все одно незримо відчував його присутність і підтримку. Раптом він усвідомив, що вони ось-ось розлучаться востаннє.
— Що станеться, коли ти перейдеш до іншого світу? — спитав він. — Ти просто зникнеш?
— Поки що ні. У нас із паном Скоресбі з'явилася одна Ідея. Деякі з нас залишаться тут на певний час, і треба буде, щоб ти провів нас до світу лорда Ізраеля, адже йому може знадобитися наша допомога. І це ще не все, — повів він далі, подивившись на Ліру. — Якщо ти бажаєш відшукати свого деймона, тобі доведеться самій піти туди, адже саме туди Потрапили ваші деймони.
— Але звідки ви знаєте, що наші деймони перейшли до світу мого батька? — спитала дівчинка.
— За життя я був шаманом. Я знаю, де можна здобути хоч яку інформацію. Спитай свій алетіометр — він підтвердить мої слова. Проте ти повинна пам'ятати одну важливу річ, — сказав Джон Пері та на декілька секунд зупинився, Щоб підкреслити значущість своїх слів. — Чоловік, котрого ви знали під іменем сер Чарльз Летром, не міг постійно жити у своєму світі та змушений був періодично повертатися до мого. Учені з Гільдії Башти Ангелів, котрі вже триста років подорожують між світами, стали свідками того самого явища, і, як наслідок, їхній світ утратив життєву силу та занепав. Тепер слухай, що сталося зі мною. Я був солдатом, офіцером морської піхоти, а потім заробляв собі на життя, беручи участь у експедиціях у віддалені країни. Я був здоровим і тренованим, наскільки це взагалі можливо для людини. Потім я випадково залишивсвій власний світ і не зміг відшукати шлях назад. Я багато що зробив і багато чого навчився у світі, в котрому опинився, проте через десять років після мого переходудо нього я смертельно захворів. І причина всього цього полягає в тому, що твій деймон може повноцінно жити лише у світі, у якому ти народився. В усіх інших світах вінрештою захворіє та вмре. Якщо існують проходи до інших світів, ми можемо переміщатися між ними, але жити можемо лише у своєму рідному. Зрештою, саме з цієї причини велике починання лорда Ізраеля приречене на фіаско: ми маємо збудувати небесну республіку у своєму власному світі, адже інші світи для нас просто згубні. Віле, хлопчику мій, ви з Лірою наразі можете вийти та трохи перепочити: вам це потрібно, й ви це заслужили, але потім ви мусите повернутися в темряву та разом зі мною й паном Скоресбі здійснити ще одну, останню подорож.
Віл із Лірою перезирнулися, потім хлопець прорізав вікно, і те, що вони крізь нього побачили, було для них найкращим видовищем на землі.
Свіже, чисте та прохолодне нічне повітря наповнило їхні легені, їхні очі піднялися до неосяжного купола зоряного неба, десь нижче виблискувала вода, тут і там серед савани стояли гаї величезних дерев.
Віл зробив прохід якомога ширшим — тепер крізь нього могли одночасно пройти сім чи вісім людей, точніше духів.
Перші духи тремтіли від надії, і їхнє збудження, наче хвиля, покотилося по довжелезній колоні. Усі: й малі діти, і старезні дідусі й бабусі — однаково захоплено та здивовано дивилися на перші зірки, котрі їхні зголоднілі очі побачили за багато століть.
Першим духом, котрий наважився залишити світ мертвих, став Роджер. Він зробив крок уперед, повернувся, щоб подивитися на Ліру, та здивовано засміявся, відчувши, що він перетворюється на ніч, на зоряне світло, на повітря… І він зник, залишивши за собою настільки жвавий спалах щастя, що у Віла перед очима чомусь з'явилися бульбашки у бокалі шампанського.
Інші духи пішли слідом за ним, а Віл і Ліра, виснажені, впали на росисту траву. Останнім їхнім почуттям перед тим, їх зморив сон, було блаженство, що охопило кожен нерв їхніх тіл від відчуття м'якого ґрунту, нічного повітря та зірок.
27
Платформа
Мулефа споруджували для Мері платформу, працюючи так швидко, як тільки могли. Їй дуже подобалося спостерігати за ними, бо вони вміли дискутувати не сварячись, і співпрацювати, не заважаючи одне одному. Крім того, їхні технології розщеплення, розрізання та поєднання дерева були надзвичайно елегантними й ефективними.
За два дні спостережну платформу спроектували, збудували й перевірили. Вона була міцною, просторою та зручною, і коли Мері залізла на неї, її охопило незвичайне відчуття фізичної насолоди. Вона сиділа в рясній зелені крони, під чистим голубим небом, що виднілося у просвітах листя, відчувала, як її шкіру охолоджує приємний прохолодний вітерець, вдихала слабкий аромат квіток, слухала шелестіння листя, спів сотень птахів та віддалений гомін хвиль на березі моря. Всі її чуття були насичені радістю, тож якби вона могла не думати, то з головою поринула б у блаженство.
Але, звичайно, вона була тут саме для того, щоб думати.
І коли жінка подивилася у своє янтарне скло та побачила невтомний дрейф сарфу, або ж тіньових частинок, у напрямку моря, їй здалося, що разом із ними ці місця залишає щастя, життя й надія. Ніякого пояснення всьому цьому в неї не було.
Мулефа сказали їй, що дерева почали хворіти триста років тому. З огляду на те, що тіньові частинки однаково пронизували всі світи, те саме, імовірно, коїлося і в її всесвіті, а також у всіх інших. Триста років тому в її світі було засновано перше справжнє наукове товариство: Королівське наукове товариство Великобританії. Саме тоді Ньютон почав робити свої відкриття щодо оптики та сили тяжіння землі.
Триста років тому якийсь учений у Ліриному світі винайшов алетіометр.
Тоді ж у тому дивному світі, через який вона потрапила сюди, було створено магічний ніж.
Мері лягла на настил, відчуваючи дуже повільний і слабкий ритм коливання платформи — це розхитувалося від Морського бризу величезне дерево. Тримаючи янтарне склоПеред оком, вона спостерігала, як незчисленні крихітні іскорки пролітають крізь листя, повз відкриті ротики квіток, Крізь товстенні гілки, як вони рухаються проти вітру повільним розміреним потоком, котрий виглядав як завгодно, але не як свідомий рух.
Що сталося триста років тому? Чи була ця річ причиною потоку Пилу, чи, може, й те, й те було наслідком однієї, невідомої причини? А чи ніякого зв'язку тут не існує?
Потік золотих іскор заворожував. Як легко було б увійти у транс та дозволити своєму розуму попливти разом із ними…
І до того, як жінка зрозуміла, що відбувається, розум якимось чином залишив її приспане святом чуттів тіло, а коли Вона знову прийшла до тями, її охопила паніка.
Вона — точніше, її розум — перебував над платформою та декілька футів від неї, серед гілок. Із потоком Пилу також щось сталося: замість того, щоб неквапливо текти до моря, він летів уперед, як бурхлива гірська річка. Чи він прискорився, чи тепер, коли вона вийшла із власного тіла, перебіг часу став іншим? Хай там як, їй загрожувала жахлива небезпека: потік був достатньо сильним, щоб віднести її з собою. Мері простягла руки, намагаючись схопитися за щось тверде — але рук у неї не було. Тіло не слухалося її — вітер ніс її розум далі й далі від платформи і нерухомої жінки із заплющеними очима, що лежала на ній. Мері спробувала закричати, прокинутися, проте нічого не змінилося. Тіло не ворухнулося, а ту істоту, що спостерігала за всім цим, несло з гущини листя прямо в небо.
І хай там що вона не робила, все було марно. Сила, що несла її, була м'якою, але потужною, наче вода, що прорвала греблю: частинки Пилу пливли так, ніби вони теж переливалися через якийсь невидимий край.
І вони відносили її від її тіла.
Мері метнула до свого фізичного "я" психічний рятівний трос і спробувала пригадати, що вона почувала, будучи у своєму тілі, знову відчути все те, що робить людину живою: ніжний дотик хобота Аталі до її шиї, смак яєчні з беконом, солодке напруження в усіх м'язах, котре виникало, коли вона, займаючись альпінізмом, долала чергову вершину, витончений танок її пальців по клавіатурі комп'ютера, аромат смаженої кави, тепло ліжка в холодну зимову ніч…
Поступово вона зупинилася: рятівний трос між тілом і душею міцно тримав її, але вона все одно відчувала вагу та міць потоку, що штовхав її, — ту, що висіла посеред полуденного неба.
І тут почалося наступне диво. Із головою поринувши у спогади про пережиті відчуття, посиливши їх іншими (смак крижаного коктейлю "Маргарита", який вона куштувала вКаліфорнії, перебування під кроною лимонних дерев, що росли біля ресторану в Лісабоні, паморозь на вітровому склі її автомобіля), Мері відчула, що вітер із Пилу вщух: тиск на неї зменшився.
Але лише на неї: повсюди навколо неї великий потік мчав вперед так само швидко, як і раніше. Поруч із нею якимось чином виникла невеличка ділянка спокою, тут частинки опиралися потоку.
Вони були розумними! Вони відчули її тривогу та відреагували на неї: потроху понесли Мері до її покинутого тіла, і коли вона наблизилася до нього достатньо, щоб знову як слід роздивитися його — таке важке, таке тепле, таке надійне, — її серце струсонуло мовчазне ридання.
І тоді її свідомість пірнула в її тіло, і вона прокинулася.
Затремтівши всім тілом, жінка глибоко вдихнула. Лише хвилину тому вона ледь не збожеволіла від страху, але тепер її охопив в'язкий екстаз, спричинений почуттям єдності зі своїм фізичним "я", усієї землею та світом.
Пролежавши так декілька хвилин, вона із зусиллям підвелася і спробувала критично проаналізувати пережите. Взявши янтарне скло, вона двома руками піднесла її до ока — якби вона тримала трубу однією рукою, то могла б її упустити, такими слабкими були її пальці.