їдете?
— Не знаю... все завтра...
— То ви не будете завтра у Катерини Іванівни? — затремтів голос у Соні.
— Не знаю. Все завтра вранці... Не в тому річ: я прийшов одне слово сказати...
Він підвів на неї свій задумливий погляд і раптом помітив, що сидить, а вона все ще стоїть перед ним.
— Чого ж ви стоїте? Сідайте, — промовив він голосом, що раптом змінився і став тихим і ласкавим.
Вона сіла. Він привітно і майже з жалем подивився на неї.
— Яка ви худенька! Он яка у вас рука! Зовсім прозора. Пальці, мов у мертвої.
Він узяв її руку. Соня мляво усміхнулась.
— Я й завжди така була, — сказала вона.
— Коли й дома жили?
— Атож.
— Ну, та звичайно! — сказав він уривисто, і враз обличчя його і звук голосу знову змінилися. Він ще раз оглядівся навколо.
— Це ви у Капернаумова наймаєте?
— Еге ж...
— Вони там, за дверима?
— Еге ж... У них теж така сама кімната.
— Всі в одній?
— В одній.
— Я б у вашій кімнаті вночі боявся, — похмуро зауважив він.
— Хазяї дуже хороші, дуже ласкаві, — відповіла Соня, все ще наче не опам'ятавшись і не освоївшись, — і всі меблі, і все... все їхнє. І вони дуже добрі, і діти, теж до мене часто ходять...
— Це ті, недорікуваті?
— Еге ж... Він заїкуватий і кривий до того ж. І дружина теж... Не те що недорікувата, а наче не все вимовляє. Вона добра, дуже. А він колишній кріпак, дворовий. А дітей семеро... і тільки старший один заїкуватий, а інші просто хворі... а не заїкуваті. А ви звідки про них знаєте? — спитала вона з деяким подивом.
— Мені батько ваш усе тоді розповів. Він мені все про вас розповів... І про те, як ви о шостій годині пішли, а о дев'ятій назад повернулися, і про те, як Катерина Іванівна біля вашого ліжка на колінях стояла.
Соня зніяковіла.
— Я його наче сьогодні бачила, — прошепотіла вона нерішуче.
— Кого?
— Батька. Я вулицею йшла, там недалеко, на розі, о десятій годині, а він мовби попереду йде. І зовсім наче він. Я хотіла вже зайти до Катерини Іванівни...
— Ви гуляли?
— Атож, — уривисто прошептала Соня, знову зніяковівши й опустивши очі.
— Катерина Іванівна вас же, мабуть, і била, у батька?
— Ой, ні, що ви, що це ви, ні! — з якимсь навіть переляком подивилася на нього Соня.
— То ви її любите?
— Її? А-я-а-а-акже! — протягнула Соня жалібно, стражденно склавши раптом руки. — Ой! ви її... Коли б ви тільки знали. Адже вона зовсім мов та дитина... Адже вона зовсім наче й не при собі... від горя. А яка вона розумна була... яка великодушна... яка добра! Ви нічого, нічого не знаєте... ой!
Соня сказала це наче в розпачі, хвилюючись, з мукою ламаючи руки. Бліді щоки її знову спалахнули, в очах відбилося страждання. Видно було, що в ній багато що зачепили, що їй дуже хотілося щось висловити, сказати, заступитись. Якесь ненаситиме співчуття, коли можна так сказати, відбилося раптом в усіх рисах її обличчя.
— Била! Та що це ви! Господи, била! А хоч би й била, то що ж! Ну то що ж! Ви нічого, нічого не знаєте... Вона така нещасна, ой, яка нещасна! І хвора... Вона справедливості прагне. Вона чиста. Вона так вірить, що в усьому справедливість повинна бути, і вимагає... І хоч мучте її, а вона несправедливого не вчинить. Вона сама не помічає, як це все не можна, щоб справедливо було серед людей, і роздратовується... Мов дитина, мов дитина! Вона справедлива, справедлива!
— А з вами що буде?
Соня подивилась запитливо.
— Адже вони на ваше піклування лишилися. Воно, правда, і досі все лежало на вас, і небіжчик на похмілля до вас же ходив просити. Ну, а тепер що ж буде?
— Не знаю, — сумно промовила Соня.
— Вони там залишаться?
— Не знаю, вони на тій квартирі винні; тільки хазяйка, здається, говорила сьогодні, що видворити хоче, а Катерина Іванівна каже, що сама й хвилини не залишиться.
— А звідки в неї така хоробрість? На вас покладається?
— Ой, ні, не кажіть так!.. Ми спільно, однією сім'єю живемо, — раптом знову схвилювалась і навіть роздратувалася Соня, точнісінько неначе розсердилася канарейка або якась інша дрібна пташка. — Та і що ж їй робити? Ну що ж, що ж їй робити! — питала вона, розпалюючись і хвилюючись. — А скільки, скільки вона сьогодні плакала! У неї в голові плутається, ви цього не помітили? Плутається; то турбується, наче маленька, щоб завтра все пристойно було, закуски були і все... то руки ламає, кров'ю харкає, плаче, зненацька битися почне головою об стіну з розпачу. А далі знову утішиться, на вас вона все покладається, каже, що ви тепер їй помічник і що вона де-небудь позичить грошей трохи і поїде у своє місто, зі мною, і пансіон шляхетних дівчат відкриє, а мене візьме вихователькою, і почнеться у нас зовсім нове, прекрасне життя, і цілує мене, обнімає, втішає, і як же вірить! як вірить фантазіям тим! Ну хіба можна їй суперечити? А сама ж цілісінький день сьогодні миє, чистить, лагодить, корито сама, зі своїми ото слабенькими силами, в кімнату втягла, задихалася, так і впала на ліжко; а то ми ще в ряди з нею вранці ходили, черевички Поленьці і Лені купити,[4-18] бо в них подерлися, тільки у нас грошей, коли полічили, і не вистачило, дуже багато не вистачило, а вона такі гарненькі черевички вибрала, бо в неї смак є, ви не знаєте... Тут же в крамниці так і заплакала, при купцях, що не вистачило... Ой, жаль як було дивитися.
— Ну й зрозуміло після цього, що ви... так живете, — сказав з гіркою усмішкою Раскольников.
— А вам хіба не жаль? Не жаль? — захвилювалася знову Соня, — адже ви, я знаю, ви самі останнє віддали, ще нічого не бачивши. А коли б ви все-все бачили, ой господи! А скільки, скільки раз я її до сліз доводила! Та минулого ще тижня! Ой, я! Всього за тиждень до його смерті. Я жорстоко повелася! І скільки, скільки раз я це робила. Ой, цілий день згадувати було тяжко!
Соня навіть руки ламала, говорячи це, від тяжкого спогаду.
— Це ви жорстока?
— Авжеж я, я! Я прийшла тоді, — говорила вона далі, плачучи, — а небіжчик і каже: "почитай мені, каже, Соню, у мене щось голова болить, почитай мені... ось книжечка ", якась книжка в нього, у Андрія Семеновича добув, у Лебезятникова, тут живе, він такі кумедні книжки все приносив. А я кажу: "мені йти час", так і не схотіла почитати, а зайшла до них головно для того, щоб комірчики показати Катерині Іванівні; мені Лизавета, торговка, комірчики і нарукавники дешево продала, гарненькі, новісінькі і з візерунком. А Катерині Іванівні дуже сподобалися, вона наділа і в дзеркало подивилась на себе, і дуже, дуже їй сподобалися: "подаруй мені, каже, їх, Соню, прошу тебе". Прошу тебе сказала, і вже так їй хотілося. А куди їй надівати? Так ото: колишня, щаслива пора тільки згадалась! Дивиться на себе в дзеркало, любується, і ніяких же, ніяких же у неї суконь немає, ніяких же речей, от уже кілька років! І нічого ж вона ніколи і ні в кого не попросить; горда, сама радше віддасть останнє, а тут от попросила, — так уже їй сподобалися! А я й пошкодувала віддати, "нащо вам, кажу, Катерино Іванівно?" Так і сказала, "нащо". А цього ж і не слід було б їй говорити! Вона так на мене подивилась, і так їй тяжко-тяжко стало від того, що я відмовила, і так це було жаль бачити... І не через комірчики тяжко, а через те, що я відмовила, я це бачила. Ой, так ото б, здається, тепер усе повернула, все переробила, всі ці колишні слова... Ой, я!., та що!., адже вам все одно!
— Цю Лизавету торговку ви знали?
— Еге ж... А ви хіба знали? — з якимсь подивом перепитала Соня.
— Катерина Іванівна в сухотах, у лютих; вона незабаром помре, — сказав Раскольников, помовчавши і не відповівши на запитання.
— Ой, ні, ні, ні! — і Соня несвідомим жестом ухопила його за обидві руки, немовби упрошуючи, щоб ні.
— Та це ж краще, коли помре.
— Ні, не краще, не краще, зовсім не краще! — злякано і якось ніби сама не усвідомлюючи, що каже, повторювала вона.
— А діти ж? Куди ж їм тоді, як не до вас?
— Ой, і не знаю вже!.. — скрикнула Соня майже в розпачі і схопилася за голову. Видно було, що ця думка вже багато-багато раз у неї самої зринала, і він тільки пробудив знову цю думку.
— Ну, а якщо ви, ще при Катерині Іванівні, тепер, захворієте, і вас у лікарню одвезуть, ну що тоді буде? — безжально наполягав він.
— Ой, що ви, що ви! Оцього вже не може бути! — і обличчя Соні скривив страшний переляк.
— Як це не може бути? — провадив далі Раскольников з жорстокою усмішкою, — не застраховані ж ви? Тоді що з ними буде? На вулицю всією оравою підуть, вона буде кашляти і просити, і об стіну де-небудь головою битись, як сьогодні, а діти плакатимуть... А там упаде, в часть одвезуть, у лікарню, помре, а діти...
— Ой, ні!.. Бог цього не допустить! — вихопилось, нарешті, у Соні із стиснених грудей. Вона слухала, з благанням дивлячись на нього і складаючи в німому проханні руки, начебто від нього все й залежало.
Раскольников підвівся і почав ходити кімнатою. Минув якийсь час. Соня стояла, опустивши руки і голову, в невимовній тузі.
— А збирати гроші не можна? На чорний день відкладати? — спитав він, раптом зупиняючись перед нею.
— Ні, — прошептала Соня.
— Певна річ, ні! А пробували? — додав він мало не з насмішкою.
— Пробувала.
— І не вийшло! Ну, та зрозуміло! Чого й питати!
І знову він заходив кімнатою. Минув ще якийсь час.
— Не щодня ж дістаєте?
Соня ще більше засоромилась, і обличчя її знову зашарілося.
— Ні, — прошептала вона з тяжким зусиллям.
— З Поленькою, певно, те ж саме буде, — сказав він зненацька.
— Ні, ні! Не може бути, ні! — мов несамовита, голосно скрикнула Соня, наче її раптом ножем поранили. — Бог, Бог такого жаху не допустить!..
— А як інші — то допускає ж.
— Ні, ні! Її Бог укриє, Бог!.. — повторювала вона, не тямлячи себе.
— Та може, Бога того зовсім і немає, — з якоюсь навіть зловтіхою сказав Раскольников, засміявся й подивився на неї.
Обличчя Соні раптом дуже змінилося: по ньому пробігли судороги. З невимовним докором глянула вона на нього, хотіла щось сказати, та нічого не могла вимовити, і тільки раптом гірко-гірко заридала, закривши руками обличчя.
— Ви кажете, у Катерини Іванівни в голові плутається; у вас самої в голові плутається, — промовив він після недовгої мовчанки.
Минуло хвилин п'ять. Він усе ходив туди й сюди, мовчки і не дивлячись на неї. Нарешті підійшов до неї; очі його блищали. Він узяв її обома руками за плечі і подивився просто в її заплакане обличчя.