Я був таким, як вона; цілий рій проектів. Її життя — це моє життя; під цим поглядом, під цим байдужим небом всі життя рівнозначні. Її проковтнула сутінь, каблучки цокали по вулиці Бонапарта; всі людські життя розтанули в сутіні, цокіт каблучків затих.
Мій погляд. Він дивився на приглушену білину дзвіниці. Все мертве. Мій погляд, і це каміння. Вічне і крем'яне, як вона. В моєму старому майбутті чоловіки й жінки чекали мене 20 червня 1940 року, 16 вересня 1942 року, 8 лютня 1944 року, вони подавали мені знаки. Тепер лише мій погляд чекає мене в майбутньому, скільки око засягне, як це каміння чекає каміння, завтра, післязавтра, завжди. Погляд і радість, безмежна, як море; це свято. Він поклав руки на коліна, він хотів бути спокійним: хто доведе мені, що завтра я не стану тим, ким був учора? Але страху в нього не було. Церква може завалитися, я можу впасти у вирву од снаряда, повернутися у своє власне життя: ніщо не може забрати у мене цієї вічної миті. Ніщо: завжди буде ця су ха блискавиця, що освітлює полум'ям каміння під чорними небесами; вічний абсолют; абсолют без причини, без підстав, без мети, без іншого минулого, без іншого майбуття, крім постійности, дармової, непередбачуваної, чудесної. "Я вільний", — раптом подумалося йому. І його радість відразу ж обернулася гнітючою тривогою.
Ірена нудьгувала. Нічого не відбувалося, хіба що оркестра грала "Music Maestro please" (*) та ще Марк дивився на неї своїми тюленячими очима. Ніколи нічого не відбувається, а якщо й відбувається що-небудь, то його тієї ж таки миті не помічаєш. Вона провела поглядом скандинавку, високу білявку, яка вже з годину танцювала й танцювала, навіть не присідаючи у перервах поміж танцями, й подумала без упереджености: ця жінка гарно вбрана. Марк теж був гарно вбраний; всі були гарно вбрані, крім Ірени, яка почувалася мов обпльована в сукні гранатової барви, втім, їй начхати було на те, знаю, в мене немає смаку, щоб обирати собі одяг, та й звідки мені взяти гроші, щоб його поновлювати, просто як буваєш серед багатіїв, то треба знайти спосіб не впадати у вічі. Вже кількоро чоловіків поглядали на неї: дешева, трохи блискуча сукенка розпалювала їхню хіть, вони почувалися сміливіше. Марк був як риба у воді, адже він багатій; він полюбляв водити її до багатих, тому що після цього вона зазнавала упосліджености і, як йому здавалося, менше опиралася.
=======
*Будь ласка, музику, маестро (англ.) — прим. пер.
=======
— Чому ви не хочете? — поспитався він.
Ірена здригнулася.
— Чого я не хочу? Ох, так...
Вона усміхнулася замість відповіді.
— Про що ви думаєте?
— Про те, що шклянка моя порожня. Замовте мені ще один "Шеррі Ґоблер".
Марк замовив ще шклянку "Шеррі Ґоблера". Було потішно змушувати його платити, бо він щодня записував свої видатки. От і сьогодні ввечері запише: повів Ірену до шинку, джин-фіцц, два "Шеррі Ґоблери" — сто сімдесят п'ять франків. Вона помітила, що він пестить її руку пучкою вказівного пальця, либонь, він давно вже так розважається.
— Скажіть, Ірено, скажіть. Чому?
— Просто так, — позіхаючи, відказала вона. — Не знаю.
— Ну, що ж, якщо ви справді не знаєте...
— Та ні ж бо! Навпаки: коли я з ким-небудь сплю, то хочу знати чому. Через його очі, через фразу, яку він сказав, чи тому що він гарний.
— Я гарний, — тихо сказав Марк.
Ірена засміялася, й він зашарівся.
— Зрештою, — хутко сказав він, — ви розумієте, що я хотів сказати.
— Ще й як, — відказала вона, — ще й як.
Він ухопив її за руку.
— На Бога, Ірено! Що я повинен робити?
Він схилився до неї з лютою смиренністю, від хвилювання він тяжко сопів. "Мені так нудно", — подумала вона.
— Нічого. Немає чого робити.
— Ох! — вигукнув він.
Він відпустив її руку й закинув голову назад, показуючи зуби. Вона зиркнула на себе в дзеркало, на маленьку попелюшку з гарними очима, й подумала собі: "Господи Боже! Стільки метушні задля цього!" Їй було соромно за себе й за нього, все воно було таке банальне й таке нудне; вона вже навіть не розуміла, чому відмовляє йому: я завдаю стільки прикрощів; краще сказати йому: "Вам цього хочеться? Що ж, гайда: півгодини в готельному номері, раз-два та й квит! Невеличке свинство поміж двома простирадлами, а потім знову повернемося сюди закінчувати вечірку, й ви дасте мені спокій". Але треба було вдавати, ніби вона надає дуже великого значення своєму мізерному тілу; вона відчувала, що не поступиться йому.
— Ото вже ви чудна! — сказав він.
Він розгублено вирячив свої великі люті очі, зараз він спробує скривдити мене, як завше, а потім проситиме вибачення.
— Ото вже ви боронитеся! — іронічно провадив він. — Якби я не знав вас уже чотири роки, то подумав би, що ви просто-таки втілення чеснот.
Вона раптом зацікавлено зиркнула на нього і замислилася. Коли вона думала, то було не так нудно.
— Маєте рацію, — сказала вона, — це дуже дивно: взяти мене легко, це факт, і все ж таки я радше на шматки себе поріжу, ніж піду з вами до ліжка. І спробуйте пояснити це! — Вона безпристрасно глянула нього й виснувала: — Я навіть не можу сказати, що ви справді огидні для мене.
— Тихіше! — сказав він. — Говоріть тихіше. — І з ненавистю додав: — У вас голос мов дзвіночок, його далеко чутно.
Вони замовкли. Люди танцювали, оркестра грала "Караван"; Марк знай крутив на скатертині свою шклянку, і крижинки у ній ударялися одна об одну. Ірену знову опосіла нудьга.
— Врешті, — сказав він, — я надто добре дав до зрозуміння, що хочу вас.
Він поклав долоні на стіл і спокійно гладив його; він намагався відновити свою гідність. Та нічого, за п'ять хвилин він знову втратить її. Вона усміхнулася йому, тому що він дав їй нагоду подумати про саму себе.
— Що ж, — сказала вона, — це теж є. Либонь, є і воно.
Вона бачила Марка мов крізь імлу. Легеньку сумирну імлу подиву, яка піднялася з серця до очей. Вона страх як полюбляла отак дивуватися усім отим запитанням, які безупину ставиш собі й ніколи не отримуєш на них відповіді. Вона пояснила йому:
— Коли хтось так хоче мене, то це мене обурює. Послухайте, Марку, це ж сміх та й годі: завтра Гітлер, може, нападе на нас, а ви собі місця тут не знаходите од того, що я не хочу переспати з вами. Либонь, ви і справді нікчемний чоловік, якщо телесуєтеся через отаку молодичку, як я оце.
— Це моя справа, — розлючено відказав він.
— Але й моя теж: страх як не люблю, коли з мене роблять чортзна-що.
Запало мовчання. Люди — це худоба, словами вони прикривають інстинкт. Вона стежила за ним краєм ока: от і все, зараз він охляне. Риси його зів'яли, найтяжчий момент іще попереду; якось у "Мелодії" він заплакав. Він розтулив було рота, й вона хутко сказала:
— Замовкніть, Марку, прошу вас: зараз ви або дурницю бовкнете або якусь гидоту.
Він не почув її; він хитав головою ліворуч і праворуч, вигляд у нього був рокований.
— Ірено, — неголосно сказав він, — я незабаром поїду.
— Поїдете? Куди?
— Не вдавайте дурепу. Ви зрозуміли куди.
— Та й що?
— Я гадав, що для вас це щось означає.
Вона не відповіла: вона уважно дивилася на нього. За хвилю він знову озвався, одвернувшись:
— В чотирнадцятому році багато жінок віддавалися закоханим у них чоловікам, лише тому що ті йшли на війну.
Вона мовчала; в Марка затремтіли руки.
— Ірено, для вас це така дрібниця, а для мене воно мало б таку вагу, надто ж у такий момент...
— Мені воно анідесь, — урешті сказала вона.
Він різко обернувся до неї.
— А нехай йому всячина! Я ж за вас іду воювати!
— Негідник! — вигукнула Ірена.
Він відразу ж охляв; очі його почервоніли.
— Мені нестерпно думати, що я десь там здохну, так і не оволодівши вами.
Ірена підвелася.
— Ходімо потанцюємо, — сказала вона.
Він покірно підвівся, й вони почали танцювати. Він притиснувся до неї; він прокружляв її всією залою, аж раптом їй перехопило подих.
— Що з вами? — поспитався він.
— Нічого.
Вона щойно угледіла Філіпа, він слухняно сидів поруч із якоюсь креолкою, досить вродливою, та не дуже молодою. "Він був тут! Поки його скрізь шукали, він був тут!" Вона помітила, що він трохи блідий, попід очима темні кола. Вона штовхнула Марка в гущу танцюючих пар: їй не хотілося, щоб Філіп її побачив. Оркестра перестала грати, й вони повернулися до столика. Марк втомлено опустився на лаву. Ірена теж хотіла було сісти, аж побачила, що до муринки нахилився якийсь чоловік.
— Сідайте, — сказав Марк. — Не люблю, коли ви стоїте.
— Хвилинку! — нетерпляче сказала вона.
Муринка лінькувато підвелася, і чоловік обняв її. Філіп якусь мить дивився на них із зацькованим виглядом, Ірена відчувала, що серце мало не вискакує в неї з грудей. Зненацька він схопився з місця і подався надвір.
— Вибачте, я на хвильку, — сказала Ірена.
— Куди це ви?
— До вбиральні. Влаштовує?
— Ви зробите вигляд, ніби йдете туди, а потім ушиєтеся.
Вона показала на свою сумочку на столі.
— Он моя сумочка залишається.
Марк щось буркнув замість відповіді; вона перетнула танцювальний майданчик, відпихаючи плечем танцівників.
— Вона з глузду з'їхала! — сказала якась жінка.
Марк підвівся, вона почула, як він гукнув:
— Ірено!
Та вона була вже надворі: так чи так йому треба буде ще п'ять хвилин, аби розрахуватися. Вулиця була темна. "От халепа, — подумала вона, — я згубила його". Та коли її очі звикли до сутіні, вона побачила, як він попрямував попід мурами в напрямку вулиці Трініте. Вона побігла услід. "Дідько з нею, з сумочкою; там пудрениця, сто франків і два листи від Максима". Вона вже не нудьгувала. Так вони пробігли кроків зі сто, а потім Філіп так різко зупинився, що Ірена злякалася, що налетить на нього. Вона хутко накинула гак, випередила його й, підійшовши до дверей якогось будинку, двічі подзвонила. Двері відчинилися, коли Філіп проходив попри неї. Вона хвильку зачекала, потім щосили тріснула стулкою дверей, немовби зайшла досередини. Тепер Філіп ішов помалу, і простувати назирці було завиграшки. Вряди-годи його поглинала темрява, а потім він знову виринав із неї, оподаль, під світляним дощем ліхтарні. "Оце забава", — подумалося їй. Вона страх як полюбляла стежити за кимось; бувало, цілі години йшла вона за геть незнайомими людьми.
На бульварах було ще чимало люду, й було видніше од кав'ярень і вітрин. Філіп знову зупинився, та Ірена не дала застукати себе зненацька; вона зачаїлася позад нього в темному закутку й почала чекати.