Коли я з вами заговорила, то ви навіть до ліжка ще не дійшли.
— Я вже заходив один раз і знову повернувся.
Лола посміхнулася, і він неохоче докинув:
— Через листи.
Вона мовби й не чула його: марно було казати їй про листи, вона хотіла думати тільки про гроші, їй треба було про це думати, щоб розпалити в собі лють, її останнє прихистя. Нарешті вона сухо зареготалася і сказала:
— Річ у тому, що вчора ввечері Борис попросив у мене п'ять тисяч франків, розумієте? Саме через це ми й погиркалися.
Матьє відчув своє безсилля: було цілком очевидно, що винуватим тут має бути Борис. "Я повинен був подумати про це", засмучено сказав він сам собі.
— Тож не тратьте сили, — недобре посміхнувшись, мовила вона. — Я дам йому чосу! Якщо вам поталанить забити баки судді, то я розправлюся з ним по-іншому та й годі.
Матьє глянув на сумочку, що лежала на дивані. Лола теж глянула на неї.
— Він просив гроші для мене, — сказав він.
— Авжеж. А книгу пополудні він теж поцупив для вас? Він вихвалявся цим, коли ми танцювали.
Вона вмить затнулася і раптом додала із погрозливим спокоєм:
— А втім, нехай! То це ви мене обікрали?
— Атож.
— Гаразд, поверніть мені гроші.
Матьє спантелично мовчав. Лола додала з переможною іронією:
— Зараз же віддайте їх мені, і я заберу заяву.
Матьє не відповів. Лола сказала:
— Досить. Мені все зрозуміло.
Вона взяла сумочку, й він і пальцем не поворухнув, аби завадити їй.
— Втім, якби вони в мене були, то це теж нічого не означало б, — через силу обізвався він. — Борис міг їх мені передати.
— Я не питаю у вас про це. Я тільки прошу вас віддати їх.
— У мене їх немає.
— Без жартів? О десятій ви обікрали мене, а опівночі у вас уже нічого немає? Вітаю вас.
— Я віддав гроші.
— Кому?
— Не скажу.
Він хутко додав:
— Але не Борисові.
Лола посміхнулася замість відповіді; вона попрямувала до дверей, і він її не зупинив. Він подумав:"Її комісаріят на вулиці Мартір. Я піду туди і все поясню". Та коли він побачив зі спини цю високу чорну постать, що простувала зі сліпою неминучістю катастрофи, то його охопив страх, він подумав про сумочку і зробив останню спробу:
— Гаразд, я скажу: для панни Дюффе, моєї подруги.
Лола відчинила двері і вийшла. Він почув, як вона закричала у передпокої, і серце його аж підскочило в грудях. Лола знову з'явилася в кабінеті, вигляд у неї був, як у божевільної.
— Там хтось є, — сказала вона.
Матьє подумав:"Це Борис".
Та це був Даніель. Він увійшов шляхетною ходою і вклонився Лолі.
— Ось ваші п'ять тисяч франків, пані, — простягаючи їй конверт, сказав він. — Можете переконатися, що це справді ваші гроші.
Матьє одночасно подумав:"Його прислала Марсель" і "Він підслуховував під дверима". Даніель із задоволенням підслуховував, щоб підготувати свою появу.
Матьє запитав:
— А вона...
Даніель жестом заспокоїв його.
— Все гаразд, — сказав він.
Лола дивилася на конверт недовірливо й похмуро, ніби селючка.
— Тут п'ять тисяч франків? — запитала вона.
— Атож.
— А звідки мені знати, що це мої гроші?
— Ви не записали номери банкнот? — запитав Даніель.
— Цього тільки бракувало!
— Ох, пані, — докірливо сказав Даніель, — завжди треба записувати номери!
Матьє раптом осяяло: він згадав їдкий запах "Шипру" і затхлости, котрими тхнуло зі скриньки.
— Понюхайте їх, — сказав він.
Якусь мить Лола вагалася, потім хутко вхопила конверт, роздерла його і притулила банкноти до носа. Матьє боявся, що Даніель зарегочеться. Та той був поважний, мов папа римський, він дивився на Лолу з розумінням.
— І що ж? Ви змусили Бориса віддати їх? — запитала вона.
— Не знаю я особи на ймення Борис, — сказав Даніель. — Подруга Матьє доручила мені віднести йому ці гроші. Я притьмом побіг сюди і, прошу вибачення, пані, випадково почув кінець вашої розмови.
Лола стояла непорушно, руки її звисли уздовж тіла, лівою вона стискала сумочку, права стискала банкноти; вигляд у неї був схвильований і приголомшений.
— Але навіщо ви це зробили? — гостро запитала вона. — Що для вас означають ці п'ять тисяч франків?
Матьє сумовито посміхнувся.
— Та чимало.
І м'яко докинув:
— Тепер треба подумати над тим, щоб забрати вашу заяву, Лоло. Або ж, якщо хочете, заявіть на мене.
Лола одвернула голову і хутко сказала:
— Я ще не подала заяву.
Вона стояла посеред кімнати із зосередженим виглядом. Потім сказала:
— Там були ще листи.
— В мене їх більш нема. Я взяв їх сьогодні вранці для нього, коли він вирішив, що ви померли. Тоді мені й спало на думку повернутися і взяти гроші.
Лола дивилася на Матьє без ненависти, з величезним подивом і якимсь зацікавленням.
— Ви поцупили в мене п'ять тисяч франків! — сказала вона. — Це... сміх та й годі.
Та враз її очі погасли, обличчя посуворішало. В неї був стражденний вигляд.
— Піду я, — сказала вона.
Вони мовчки дали їй пройти. На порозі вона обернулася.
— Якщо він нічого не вкоїв, то чому ж не приходить?
— Хтозна.
Лола коротко схлипнула і притулилася до одвірка. Матьє ступнув до неї, та вона опанувала себе.
— Гадаєте, він повернеться?
— Мені здається, що так. Вони нездатні приносити щастя іншим, але й кидати нездатні теж, для них це ще важче.
— Авжеж, — сказала Лола. — Авжеж. Ну що ж, прощавайте.
— Прощавайте, Лоло. Вам... вам нічого не треба?
— Ні.
Вона вийшла. Вони чули, як за нею зачинилися двері.
— Хто ця літня дама? — запитав Даніель.
— Лола, подруга Бориса Серґіна. Вона трохи несповна розуму.
— Видно по ній, — сказав Даніель.
Матьє почував себе незатишно, залишившись із ним віч-на-віч; йому здавалося, що раптом він знову опинився перед своєю виною. Вона була тут, жива, вона жила в глибині Данієлевих очей, і бозна якої форми прибрала вона в його примхливій і чудернацькій свідомості. Даніель був схильний скористатися з ситуації, що склалася. Сьогодні він був церемонний, зухвалий і понурий, як у найгірші свої дні. Матьє посуворішав і глянув на нього; Даніель був блідий, мов стіна.
— В тебе кепський вигляд, — сказав Даніель з недоброю посмішкою.
— Про тебе можна сказати те ж саме, — відказав Матьє. — Гарно ж ми влипли.
Даніель стенув плечима.
— Тебе прислала Марсель? — запитав Матьє.
— Так.
— Це вона повернула гроші?
— Вони їй не потрібні, — ухильно відказав Даніель.
— Не потрібні?
— Ні.
— Скажи, принаймні, чи є в неї засіб...
— Про це вже мови немає, мій любий, — сказав Даніель. — Це діло минуле.
Він підняв ліву брову й іронічно, немов через уявний монокль, дививися на Матьє. "Якщо він хоче приголомшити мене, — подумав Матьє, — то йому не завадило б пильнувати за своїми руками, а то вони в нього тремтять".
Даніель недбало сказав:
— Я одружуюся з нею. Ми залишимо дитину.
Матьє взяв цигарку і запалив. Голова його дудоніла, неначе дзвін. Він спокійно запитав:
— То ти її кохаєш?
— А чом би й ні?
Йдеться про Марсель, подумав Матьє. Про Марсель! Йому не вдавалося повністю переконати себе в цім.
— Даніелю, — сказав він, — я не вірю тобі.
— Зачекай трохи, то й повіриш.
— Ні, я хотів сказати, що ти не змусиш мене повірити в те, що ти її кохаєш, тож, виходить, за цим стоїть щось інше.
У Даніеля був стомлений вигляд, він умостився на краю письмового столу, одну ногу поставив долі, а другою недбало погойдував. "Та він бавиться", розлючено подумав Матьє.
— Ти страшенно здивуєшся, дізнавшись, що за цим стоїть, — сказав Даніель.
Матьє подумав:"Хай йому дідько! Вона була його коханкою".
— Якщо ти не повинен нічого мені казати, то мовчи, — сухо сказав він.
Даніель якусь мить дивився на нього, наче йому залюбки було інтриґувати його, а потім зненацька підвівся і провів долонею по чолі.
— Кепсько якось воно починається, — сказав він.
Він зачудовано розглядав Матьє.
— Власне, я не те хотів сказати. Послухай, Матьє, я...
Він роблено засміявся.
— Ти повинен серйозно поставитися до того, що я скажу.
— Гаразд. Кажи або ж не кажи, — відказав Матьє.
— Так от, я...
Він затнувся, і Матьє нетерпляче закінчив за нього:
— Ти коханець Марсель. Ти це хотів сказати?
Даніель витріщив очі й засвистів. Матьє відчув, що червоніє.
— Непоганий хід! — захоплено сказав Даніель. — Тобі ж тільки цього й треба, еге? Ні, любий мій, у тебе не буде навіть такого виправдання.
— Ну, то кажи, кажи, — принижено буркнув Матьє.
— Зачекай, — сказав Даніель. — У тебе є щось випити? Віскі, наприклад?
— Ні, — сказав Матьє, — та в мене є білий ром. Незлецька ідея, — докинув він, — зараз хильнемо по шклянці.
Він подався на кухню і відчинив буфет. "Ото вже мерзотником я себе показав", подумалося йому. Він повернувся до кабінету з двома келихами і пляшкою рому. Даніель узяв пляшку і по вінця поналивав келихи.
— Це з "Рому Мартініки"? — запитав він.
— Еге ж.
— Ти ще заглядаєш туди?
— Інколи, — відказав Матьє. — За твоє здоров'я.
Даніель допитливо дивився на нього, неначе Матьє щось приховував.
— За моє кохання! — сказав він, піднімаючи свого келиха.
— Та ти впився, — обурено сказав Матьє.
— Справді, трохи я хильнув, — сказав Даніель. — Та заспокойся. Я був тверезий, коли прийшов до Марсель. Це вже потім...
— Ти прийшов од неї?
— Так. Але по дорозі на хвилю зазирнув у "Фальстаф".
— Ти... ти, мабуть, прийшов до неї відразу ж після того, як я пішов звідти?
— Я чекав, поки ти підеш, — посміхаючись, відказав Даніель. — Побачив, як ти звернув за ріг, і піднявся до неї.
Матьє не зміг утриматися від невдоволеного поруху.
— Ти пантрував за мною? — спитався він. — Що ж, тим ліпше, принаймні Марсель не залишилася сама. То що ж ти хотів мені сказать?
— Та нічогісінько, старий, — з раптовою сердечністю сказав Даніель. — Просто хотів повідомити тобі про своє одруження.
— І це все?
— Все... так, це все.
— Ну, як хочеш, — холодно сказав Матьє.
Вони трохи помовчали, далі Матьє запитав:
— Як... як там вона?
— А ти хотів би почути від мене, що вона у захваті? — іронічно запитав Даніель. — Пощади мою скромність.
— Прошу тебе, — сухо сказав Матьє. — Згода, я не маю права запитувати... Але ж ти прийшов сюди...
— Що ж, — сказав Даніель, — я гадав, що її важче буде переконати — проте вона вхопилася за мою пропозицію, як інфляція за світову економіку.
Матьє побачив у його очах відблиск образи; він хутко сказав, щоб виправдати Марсель:
— Вона вхопилася за тебе, мов потопаючий за соломинку...
Даніель стенув плечима і почав походжати туди-сюди.