Адже в країну приїжджаєш, говорив я, не тільки заради неї самої, але — і це, мабуть, передовсім — заради людей, через якусь цікавість — якщо можна так висловитися — до ще незнаної людности. Через бажання зазирнути в чужі очі, в чужі обличчя… Я знаю, що висловлююсь плутано, але маю на увазі бажання радо пізнати нові постави, нові звичаї. Португалія — а la bonne heure,[192] але португальці, піддані його королівської величности — ось на кому зосередилася вся моя увага. Тубільне кельтсько-іберійське населення, до якого додалися різноманітні історичні домішки фінікійської, карфагенської, римської й арабської крови, — що за чарівну породу людей, здатних полонити розум і серце, створило це змішання: мило гордовиту, а іноді й ошляхетнену расовою зарозумілістю, що мимоволі викликає певний острах. Бути володарем такого чарівного народу, їй-богу, з цим можна тільки привітати вашу величність!
— Дуже, дуже мило, — відповідав на це дон Карлос. — Дякую вам за те, що ви так подружньому поставилися до Португалії та португальців. — Я вже гадав, що цими слова ми він збирається завершити аудієнцію, й був приємно подивований, коли король раптом промовив: — Але чому ми, власне, стоїмо? Cher ambassadeur,[193] давайте-но все-таки сядемо!
На початку він, безперечно, мав намір провести аудієнцію стоячи, адже йшлося лише про те, що мене буде відрекомендовано його величності й все закінчиться за кілька хвилин. Тож якщо він її продовжив і висловив бажання розташуватися зручніше — це ви сміливо можете віднести — я не хвалюсь, а хочу вас порадувати — на рахунок мого красномовства, що, мабуть, його потішило, та й взагалі через приємність всього мого tenue.[194]
Король, посланець і я сіли в шкіряні фотелі біля мармурового каміна з традиційними годинниками, канделябрами й східними вазами над ним. Кабінет короля — чудово вмебльована кімната, де є навіть дві книжкові шафи зі скляними дверцятами, а підлога покрита перським килимом велетенських розмірів. Обабіч каміна в масивних позолочених рамах висять дві картини. На одній з них зображено гірський краєвид, на іншій — квітуча долина. Пан де Гюйон, вказавши мені очима на ці пейзажі, тут же перевів погляд на короля, що якраз перейшов до різьбленого столика для курців, щоб узяти з нього срібну скриньку для сиґар. Я зрозумів.
— Sire, — сказав я, — прошу вибачення за те, що ці шедеври на хвилину відвернули мою увагу від найяснішої особи вашої величности, мимоволі прикувавши до себе мій погляд. Дозвольте мені розглянути їх ближче. Так, ось це живопис! Ось це геній! Я не можу розібрати підпису, але обидві картини, поза сумнівом, зроблені рукою першого художника вашої країни!
— Першого? — усміхаючись, повторив король. — Дивлячись в якому сенсі. Картини написані мною. Ось ця, ліворуч, — вид на Серра да Естрелья, там у мене є мисливський будиночок, а в цій, праворуч, я прагнув передати настрій наших болотистих низин, де я частенько полюю на бекасів. Як бачите, мені хотілося відтворити красу польових гвоздик, які рясніють на наших долинах.
— Мені здається, я чую їхній аромат, — відповідав я. — Боже мій, перед такою майстерністю дилетантові залишається тільки червоніти.
— Але ці картини якраз і вважають дилетантськими, — відповідав дон Карлос, знизуючи плечима, тим часом, як я, сідаючи на місце, удав, що насилу відриваю очі від його творінь. — Король завжди буде вважатися дилетантом. Кожному зараз спадає на думку Нерон з його псевдоартистичними претензіями.
— Жалюгідні люди, — зауважив я, — якщо вони не здатні звільнитися від такого забобону. Їм слід було б радіти возз'єднанню вищого з вищим: блага високого народження з благоволінням муз.
Його величність вислухав це з очевидним задоволенням.
Найясніший господар сидів у зручній позі, тоді як посланець і я, згідно з етикетом, уникали найменшого дотику до опуклих спинок наших фотелів.
Король промовив:
— Мені подобається, милий маркізе, радісна безпосередність, з якою ви сприймаєте світ, людей і твори мистецтва, їй-богу, вашій безпосередності й чудовій наївності можна лише позаздрити. Вона мислима, мабуть, тільки на одному суспільному щаблі, тобто саме на тому, на якому ви стоїте. Потворність і гіркота життя відкривається лише в низах суспільства та на самій його верхівці. Вони добре знайомі простолюдинові та главі держави, що постійно мусить вдихати міазми політики.
— Заувага вашої величности, — відповів я, — дуже дотепна. Проте я наважусь звернутися з покірним проханням: не думайте, ваша величносте, що я у блаженному захваті бачу тільки поверхню речей, не намагаючись проникнути в їхні не надто радісні глибини. Я взяв на себе сміливість висловити свої вітання вашій величності, якому випав завидний жереб — правити такою славною країною як Португалія. Але я не настільки сліпий, щоб не бачити тіней, які хочуть затьмарити цю радість, і знаю про ті краплини жовчі й гіркоти, які зло підливає в золотий напій вашого життя. Мені відомо, що й тут, навіть тут — я б вважав за краще сказати: невже тут? — не бракує елементів, які називають себе радикальними, напевно тому, що вони, як польові миші, підточують корені суспільства: огидні елементи, якщо цим порівняно м'яким виразом можна передати почуття, що вони викликають у мене, елементи, які тішаться з будь-якої невдачі, з будь-якого ускладнення — політичного чи фінансового, — з кожного випробування, що виникає перед державою, й на цьому намагаються нажити капітал для своїх мерзенних цілей. Вони називають себе людьми народу, хоча все їхнє ставлення до народу полягає в тому, що вони розкладають його здорові інстинкти, на його біду відбирають у нього природну віру в необхідність багатоступінчастого суспільного устрою. Чим вони цього досягають? Тим, що намагаються прищепити йому абсолютно протиприродну, а тому антинародну ідею рівности й за допомогою примітивної балаканини спокушають його, запевняючи, що необхідно або принаймні бажано (про можливість цього вони замовчують) усунути відмінності народження, крови, відмінності між бідними й багатими, між знаттю й черню, тобто ті розбіжності, в ім'я вічного існування яких природа об'єднується з красою. Вдягнений у лахміття жебрак вносить своїм існуванням ту ж лепту в строкату картину світу, що й вельможа, який кладе милостиню в його смиренно простягнуту руку, намагаючись з почуття гидливости уникнути зіткнення з нею. І повірте мені, ваша величносте, що жебрак це розуміє: він усвідомлює своєрідну гідність, виділену для нього існуючим світопорядком, і в глибині душі не хоче бути нічим іншим. Без підступного підбурювання він ніколи не засумнівався б у своїй мальовничій ролі, і в його мозкові не зародилися б обурливі забаганки рівности. Рівности не існує, і люди знають це від народження. Аристократизм — вроджене почуття. Незважаючи на всю свою молодість я встиг у цьому переконатися. І хай би ким людина була — кліриком, членом церковної або якоїсь іншої ієрархії, військової, наприклад, — скажімо, прямодушним унтер-офіцером у казармі, — кожному притаманне інстинктивне відчуття субстанції, грубої або вишуканої, відчуття матеріалу, з якого людину зроблено. Справді добрі народолюбці! Відбирають у простолюдина здатність радіти тому, що стоїть над ним: багатству, шляхетним звичаям, життєвому устрою вищого суспільства, — і цю радість для нього перетворюють на заздрість, на жадібність, на непослух! Вони відбирають у народу релігію, яка тримає його в щасливих рамках побожности, й запевняють, що зі зміною форми державного управління, з падінням монархії та встановленням республіки зміниться природа людини й на землі ніби за помахом чарівної палички постануть щастя й рівність… Але наразі мушу просити вашу величність не гніватися на мене за щирість, яку я собі дозволив.
Король, високо здійнявши брови, кивнув послові, чому той дуже зрадів.
— Милий маркізе, — почав дон Карлос, — ви висловили дуже похвальні переконання, переконання, не тільки гідні нащадка старовинного шляхетського роду, але, дозвольте мені це додати, найкращим чином рекомендують вас особисто. Так, так, я кажу те, що думаю. А propos, ви згадали про запальну риторику демагогів, про їхнє небезпечне вміння задурювати народ. На жаль, таке володіння словом здебільшого властиве саме цьому штибові людей — адвокатам, честолюбним політикам, апостолам лібералізму й ворогам існуючого ладу. Тоді як існуючий режим майже не має красномовних захисників. Почути розумну, переконливу промову на честь добра — рідкісний і воістину благотворний випадок.
— Не вмію висловити, — відповів я, — як мені приємно і радісно чути це слово "благотворний" з уст вашої величности. Може здатися дещо сміховинним, що звичайний молодий аристократ міг творити благо самому королеві, проте зізнаюся: саме таким був мій намір. Постає питання, яким же чином він виник? Від співпереживання, ваша величносте. Співпереживання стало частиною моєї святобливости. Може, це занадто сміливо, але я все-таки наважуся сказати: ніщо так не хвилює душу, як це поєднання святобливости й співпереживання. Те, що мені в моєму невіданні все ж стало відомо про печалі вашої величности, про ворожі випади, яких зазнає не тільки принцип, що уособлюється вами, а й сама найясніша особа вашої величности, глибоко мене зачіпає, і я від усього серця бажаю вам частіше відволікатися від цих прикрих вражень. Таке відволікання ваша величність, безперечно, шукає й знаходить у живописі. А тепер я ще радо почув, що ви охоче присвячуєте себе мисливській пристрасті…
— Ви маєте рацію, — сказав король. — Я не приховую, що найкраще почуваюся далеко від столиці й політичних підступів, серед вільної природи — серед полів та гір, де поряд зі мною знаходяться лише кілька близьких мені й доброчесних людей, коли ми підкрадаємось або женемо звіра. А ви теж мисливець, маркізе?
— Я цього не сказав би, ваша величносте. Безперечно, полювання — найбільш лицарська з усіх розваг, але вогнепальна зброя — то не моя пристрасть, і я тільки іноді приймаю запрошення на полювання. Найбільше задоволення при цьому я маю від собак. Гончаки, які, напруживши всі свої м'язи, тремтять від пристрасти, риють носом землю, махають хвостами, а єгері заледве втримують їх на поводу, — ото мені до вподоби.