Цікаві, з доброю половиною яких Бенні Помпа встиг випити за дружбу, потроху розійшлись, і Біллі Кербі, що стовбичив біля вікна довше всіх, о восьмій годині вечора, коли вже Натті ліг, пішов до темплтонської кав'ярні. Тоді Натті підвівся, запнув ковдрою вікно, й обидва в'язні, очевидно, лягли спати.
РОЗДІЛ XXXV
Вони тікали від погоні.
Як вітер, мчали їхні коні,
Ніхто назад не поглядав,
Аж доки ворог не відстав.
Семюель Батлер, "Гудібрас"
Коли посутеніло, присяжні, свідки й інші учасники суду почали розходитися, а близько дев'ятої селище вже заспокоїлося і на вулицях майже нікого не було видно.
О цій порі суддя Темпл і його дочка, за якими трохи віддалік ішла міс Грант, повільно прогулювалися тополевою алеєю і розмовляли.
— Звичайно, ніхто краще за тебе не розрадить старого, — казав суддя, — та не намагайся виправдати його: закон треба шанувати.
— Але ж, тату, — палко вигукнула Елізабет, — закон, що засуджує таку людину, як Шкіряна Панчоха, за дрібну, на мою думку, провину, навряд чи можна назвати досконалим!
— Ти говориш про те, чого не розумієш, — відповів батько. — Суспільство не може існувати без певних обмежень. І ті, хто втілює ці обмеження в життя, мусять бути поза підозрою і користуватися повагою. Як подивилися б на суддю, котрий звільнив від кари злочинця лиш через те, що той урятував життя його дочці?
— Я розумію… я розумію, твоє становище було скрутне, любий тату, але ж… Засуджуючи вчинок Натті, я не можу не думати про те, що суддя — теж людина!
— Ти міркуєш суто по-жіночому. Збагни, дитинко, його покарали не за те, що він образив Гайрама Дулітла, а за те, що загрожував зброєю констеблеві, коли той виконував службовий обов'язок…
— А мені байдуже, за що саме, — перепинила його міс Темпл із переконаністю, в якій було більше почуття, ніж розсудливості. — Я знаю лише, що Натті не винний, а коли так, то ті, хто його кривдить, не можуть називатися справедливими.
— Отже, і суддя теж? І твій батько, Елізабет?
— Ні, ні, не кажи так, любий тату!.. Ти хотів мені щось доручити, — поясни, що саме, і я все виконаю.
Суддя трохи помовчав, тоді лагідно усміхнувся, ніжно погладив дочку по плечі й сказав:
— Де в чому ти маєш рацію, Бесс, але в тебе серце бере гору над розважливістю. Ну, то слухай: у цьому гаманці двісті доларів. Піди до в'язниці, — не бійся, тебе ніхто там не зобидить, — і віддай цю записку наглядачеві, а коли побачиш Бампо, скажи йому все, що вважаєш за потрібне, розрадь бідолашного старого. Але пам'ятай, Елізабет: закони — це те, що відрізняє цивілізоване суспільство від дикого. І ще пам'ятай, що Шкіряна Панчоха порушив закон, а твій батько був його суддею.
Елізабет нічого не відповіла, тільки палко притиснула до грудей руку, що тримала гаманець, і попідруч із Луїзою вийшла на головну вулицю.
Вони йшли мовчки, тримаючись домів, де вечірній присмерк був ще густіший і майже цілком ховав їхні постаті; не було чути ані звуку, лише торохкотів віз, який пара волів тягла в тому ж напрямку, куди йшли дівчата. Поруч із возом ліниво брів погонич, стомлений, мабуть, денною працею. На розі біля тюрми воли звернули до стіни і, перегородивши дівчатам дорогу, зупинилися; погонич винагородив їх за терплячу працю сіном із шаньок, які висіли у них на шиях, і воли взялися повільно жувати. Видовище було настільки звичайне, що Елізабет і не поглянула б удруге на той запряг, якби раптом не почула, що погонич неголосно розмовляє з волами:
— Ану, Рябий, поводься пристойно, прошу тебе!
І це звернення до волів, таке дивне для тутешнього краю, і, головне, сам голос примусили Елізабет здригнутися. Обходячи ріг будинку, вона неминуче повинна була опинитися поруч з погоничем і, незважаючи на його простецький одяг, упізнала в ньому Едвардса. Очі їхні зустрілися, і ні пітьма, ні широкий плащ, в який була закутана дівчина, не завадили Оліверові також упізнати її.
— Міс Темпл!
— Містер Едвардс!
Ці слова прозвучали майже одночасно, хоча й Елізабет, і юнак вимовили їх мало не пошепки, ніби підкоряючись інстинктивному "почуттю обережності.
— Як це могло статися, що ви тут, біля тюрми? — вигукнув Едвардс, уже не сумніваючись, що перед ним Елізабет. — А, ви, певно, йдете до священика. Адже це міс Грант з вами? Даруйте, міс Грант, я попервах не впізнав вас.
Луїза зітхнула, але так тихо, що її почула лише Елізабет, яка швидко промовила:
— Ми не просто прогулюємось поблизу в'язниці — ми саме туди і прямуємо. Ми хочемо запевнити Шкіряну Панчоху, що не забули його подвигу. Ми мусимо бути справедливими, але й не хочемо бути невдячними. Певно, ви теж до нього, але дозвольте спочатку пройти нам, ми пробудемо там не більше десяти хвилин. На добраніч, сер. Я… мені… мені надзвичайно прикро, містере Едвардс, що вам доводиться виконувати таку роботу. Я впевнена, що мій батько охоче…
— Я почекаю, міс Темпл, скільки вам потрібно, — холодно урвав її юнак. — Тільки не кажіть нікому, що ви мене тут зустріли.
— Звичайно, — мовила Елізабет, кивнувши у відповідь на уклін Едвардса й злегенька підштовхнула вперед Луїзу, яка трохи забарилася.
Коли дівчата увійшли до вартівні, міс Грант прошепотіла:
— Чи не можна частину грошей віддати Оліверові? Половини вистачить для сплати штрафу, а містерові Едвардсу зараз не дуже ведеться… Я певна, що мій батько не відмовиться допомогти йому із своїх невеликих прибутків, аби Олівер посів у суспільстві достойніше місце…
Елізабет мимохіть осміхнулась, але не встигла відповісти, бо прийшов тюремник. Йому зрозуміла була турбота дівчат про долю Шкіряної Панчохи, — адже той врятував їх від неминучої загибелі; та й живі були ще патріархальні звичаї, тож поява Елізабет і Луїзи нітрохи не здивувала тюремного наглядача. А втім, коли б він і мав якісь заперечення чи сумніви, то записка судді Темпла усунула б їх. Отже, наглядач без зайвих слів провів дівчат до камери. Коли він повертав ключ у замку, почувся хрипкий голос Бенджаміна:
— Гей, хто там?
— Гості, яким ви зрадієте, — відповів тюремник. — Що ви зробили із замком, чому ключ не повертається?
— Легше, легше, хазяїне! — відгукнувся управитель. — Я щойно забив туди цвях — стопор по-морському, — щоб містер Дулітл, бува, не здумав з'явитися сюди і вчинити нову бійку: з мене вистачить і однієї, бо, здається, доведеться сплачувати штраф — і тоді плакали мої грошенята! Покладіть своє судно в дрейф і почекайте трохи — зараз я звільню прохід!
Почулися удари молотка, й незабаром ключ легко повернувся.
Очевидно, Бенджамін передчував неминуче розставання із своїми іспанськими дублонами, бо протягом дня не раз посилав до "Хороброго драгуна" по свій улюблений напій і перебував тепер у такому стані, який по-морському називається "море по коліна". Але навіть тій рідині нелегко було примусити старого моряка втратити рівновагу, бо, за його словами, він мав "такий справний такелаж, що міг нести паруси за будь-якої погоди"; однак саме тепер його таки, як то кажуть, "хитало".
Коли Бенджамін, нарешті, второпав, хто стоїть перед ним, то поквапився до койки і, незважаючи на присутність молодої господині, сів і, щосили намагаючись удати із себе тверезого, прихилився спиною до стіни.
— Якщо ви псуватимете мої замки, містере Помпо, — мовив тюремник, — я поставлю стопор, як ви кажете, на ваші ноги і приклепаю до койки.
— Чого це ви раптом, хазяїне? — пробурмотів Бенджамін. — Я сьогодні вже витримав один шквал, — доброго потроху. І взагалі, чом я не можу робити те, що робите ви? Не замикайте двері знадвору, то і я не замикатиму їх зсередини, обіцяю вам.
— Я зобов'язаний замикати в'язницю на ніч о дев'ятій годині, — звернувся тюремник до дівчат, — а тепер без вісімнадцяти хвилин дев'ять.
З тими словами він поставив на сосновий стіл маленьку свічку і вийшов.
— Шкіряна Панчохо, мій добрий друже! — почала Елізабет, коли ключ знов повернувся в замку. — Ми прийшли сюди подякувати вам… Якби ви дозволили зробити обшук у себе в хатині, то штраф за оленя був би сплачений, і все було б гаразд…
— Дозволити обшук! — вигукнув обурено Натті й підвів голову, але не вийшов з кутка, де влаштувався. — Невже ти думаєш, дівчино, що я впустив би в хатину таку підлоту? Ні, ні, я не відчинив би дверей, навіть побачивши твоє миле личко. Але нехай тепер обшукують попіл і головешки — там нічого немає крім того, що буває в ямах для поташу.
Старий знов похнюпився, поринувши в печальні роздуми.
— Хатину можна відбудувати, й вона буде ще кращою, — заспокійливо сказала Елізабет. — Я сама подбаю про це, коли спливе термін вашого ув'язнення.
— Хіба можна воскресити померлого? — гірко мовив Натті. — Хіба може людина піти на те місце, де поховала батька, матір і дітей, зібрати їхній прах і зробити з нього живих людей? Ти не знаєш, що то значить — прожити більше сорока років під тим самим дахом і бачити ті самі речі… Ти ще дуже молода, дитинко, але ти одне з найблагородніших створінь у світі… Ради тебе я сподівався, що все минеться… Але тепер, коли все так обернулося, про це й думати годі.
Елізабет, очевидно, зрозуміла його слова краще, ніж решта присутніх, бо відвернулась, ховаючи обличчя, тоді як на простодушному личку Луїзи було лише співчуття до страждань старого. Швидко погамувавши своє збентеження, Елізабет вела далі:
— А я скажу вам, мій рятівниче, що вибудуємо дім набагато кращий. Невдовзі ви вийдете на волю, а ще до того я подбаю, щоб вам приготували дім, де ви зможете жити в супокої та достатку до кінця днів своїх.
— В супокої та достатку… дім… — повільно повторив Натті. — У тебе добрі наміри, дитинко, і мені так жаль, що їм не збутись. Він бачив, як я сидів у колодках, як з мене всі сміялися!
— Хай їм дідько, твоїм колодкам! — вигукнув Бенджамін, стрясаючи в одній руці пляшку, до якої раз у раз прикладався, а другою зневажливо махаючи. — Що тут такого? Ось нога, яка цілу годину стирчала, мов утлегар, — то що, вона стала гіршою від цього? Скажіть, гіршою вона стала, га?
— Здається, містере Помпо, ви забуваєте про нашу з Луїзою присутність, — зауважила Елізабет.
— Забути про вас, міс Ліззі? — відповів управитель. — Та хай мене грім поб'є, якщо я про вас забуду! Ви ж не те, що ця преподобниця Бійсябога! Може, душа в неї й гарна, не заперечую, але з виду вона яка! Чуєш, старий стрільцю, це ж скелет у чужій спідниці.