Воно само себе вибрало і стійко зберігалось).
— Звичайно, він здорове маленьке звірятко. І у них є кабінет лікаря прямо в магазині.
— Інші продавчині будуть дошкуляти вам, як дружині кольорового.
— Тільки не мені! Я відплачу їм тим же. Я не така толерантна, як ви, капітане! А ваша мати — вона вміє дивитися правді в очі, коли треба — вона пообіцяла забирати Бідді з садочка і посидіти з нею, поки я не повернуся. О, це буде не так вже й погано. І одного разу я подумала: всі ці упередження проти вас просто повинні припинитися. Хіба це не Земля Благородних Вільних? Я чула, що так. Через пару років ви знову будете при грошах, а я зможу сидіти вдома з Бідді і Букером, відкинувшись у своєму новому шезлонгу, і казати покоївці дуже мляво: "Принесіть мені лак для нігтів, Анзолет, і висуньте голову у вікно, будь ласка, і подивіться, чи ще грається маленький панок Букер у своєму гелікоптері". О, Ніле, Ніле, він буде білим, коли все це закінчиться, він буде білим, хіба не так!
Вона пішла працювати до Тарра. Очевидно, вона була швидкою і компетентною, і незабаром продавала меблі, в яких була експертом — за стандартами Силван Парку. Очевидно, ніхто не наважувався двічі насміхатися з неї.
Ніл прокидався до сьомої, готував сніданок, примушував Бідді повернутися до життєвих турбот, махав рукою годувальниці сім'ї, коли та поспішала, мив посуд і підмітав будинок, відводив Бідді до дитячого садочка. Але замість того, щоб відчувати себе приниженим і нікчемним, він був радий, що може зробити для Вестал хоч щось, і радий, що є єдине місце, де він може працювати без докорів за те, що він чорний.
Саме тоді, коли він виходив на вулицю в пошуках більш мужньої роботи, наприклад, виводити цифри у великих книгах і говорити: "Облікова ставка становить один з чвертю відсотка", йому ставало сумно; саме тоді, коли він залишав домашній притулок, щоб бути слухняним іншим членам своєї сім'ї, він відчував себе безпорадним. Брат Роберт ненавидів його, звільнився з роботи і збирався жити в Чикаго ще до того, як з ним мали розлучитися.
Іноді Ніл міг трохи розлютитися заради свого захисту. Чому його сім'я не могла визнати, що вони є неграми, за тими самими визначеннями, яких вони всі дотримувалися, і дивитися світові в очі з негритянською мужністю, а не з білою міфологією про принади ексклюзивних клубів, ввічливих церков і запрошень до похмурих домів? Чи була ця структура тривожних ревнощів, те саме "хороше суспільство" настільки цінним, що його сім'я дуже яскраво страждала, втративши його?
Іноді, за винятком матері, ці люди здавалися йому зовсім не рідними. Набагато ближчими були не лише Еш, Філ і Софі, а й такий юнак, як Вінтроп Брюстер, який в університеті вивчав електрику і манери, телеологію і баскетбол, симфонії Сібеліуса і танцював з дівчатами всіх кольорів, і який у сигарному диму чоловічих дискусій висловлювався так само жваво, як і будь-хто з коледжів, що були священними нащадками норфолкських живоплотників, кілларнійських картоплекопів, валлійських шахтарів і французьких торговців шкурами. Чому Кітті та Чарлі Сейвард не могли бути такими ж реалістичними, як цей хлопчик?
Самому було важко настільки бути реалістом, щоб вимагати від Вестал змиритися з тим, що її двоє дітей будуть "кольоровими", і навчитися бачити в "кольорових" людях людей. Він зрадів, коли в неділю вранці Вестал з нетерпінням сказала:
— Знаєте, що я збираюся зробити? Я візьму Бідді і поїду до доктора і пані Дейвіс. (Вона ніколи так і не спромоглася назвати їх Ешем і Мартою.) Я хочу, щоб їхня маленька донечка колись прийшла погратися з Бідді.
— Але ж Нора майже на десять років старша за Бід.
Вона образилася.
— Звісно, якщо ви не хочете, щоб я провідала ваших...
— Ні, ні, ні, ні, я був би радий, і я сподіваюся, що вони вам сподобаються. Ви ж знаєте, що Еша звільнили?
— І що?
Вочевидь, вона не мала жодного уявлення, що звільнення Еша означало для нього щось більше, ніж просто утруднення для білого хіміка. Еш все ще перебував у місті лише для того, щоб продати свій будинок, маючи вибір між тим, щоб бути обдуреним Френком Брайтвінгом і згвалтованим Вільямом Стопплом. Можливо, він був не в настрої, щоб Вестал його опікала, але вона була настільки задоволена власним рішенням, що Ніл спробував підбадьорити її.
Вона не дозволила йому піти з ними. Вона була сповнена підприємливості та доброзичливості, хоча Бідді й дратувала її певним надмірним ентузіазмом щодо поїздки до "дядька Еша, тітки Марти і милої, милої Нори". Бідді розробила детальні плани щодо презентації вистави та грандіозної опери за участю себе та Нори (яку вона ніколи не бачила) цього літа, і коли Ніл пояснив, що Нори тут більше не буде, Бідді відмахнулася від усіх цих дрібниць, так само безтурботно зарозуміла, як і її мати.
"Думаю, це все на краще. Бід буде як той Вінтроп. Вона скаже: "Звичайно, я кольорова. А ще у мене один палець на нозі кривий. Ну і що!Того холодного квітневого дня, після обіду, Вестал сяюча рушила до автобуса, а Бідді скакала під скелетоподібними кленами. Вони мали бути вдома о п'ятій. О чверть на п'яту вони повернулися мовчки.
— Не будьте такою дитиною — знімайте своє пальто, біжіть нагору і грайтеся, — наказала Бідді Вестал, в той час, як Ніл став застиглим. Його "Ну?" було обережним.
— Якщо хочете знати, все пройшло не дуже добре. О, вони були настільки приємними, наскільки могли бути, і у них дійсно гарний будинок, але... Можливо, це не пов'язано з тим, що вони кольорові, можливо, вони просто занадто розумні для мене, але я зловила себе на тому, що хотіла б опинитися у Джада Браулера, де вони розмовляють про городи. І Нора була до біса милою і поблажливою до нашої бідолашної недоумкуватої дитини. Ніле, ви впевнені, що справді хочете, щоб я намагалася почуватися природно з вашими високочолими приятелями — з усіма цими індусами, корейцями, сіоністами та нігерійцями? Мене вже нудить від пропаганди. Я не впевнена, що зможу це зробити, мій любий. Я не впевнена, що це станеться. Зовсім.
Ніл теж не був упевнений.
* * * * *
Еш ще не знайшов роботу викладача (він перестав називати це посадою в коледжі), але він продав свій будинок через Френка Брайтвінга, який дуже по-товариськи ставився до "вас, темних№, і охоче переконав покупця заплатити майже половину вартості. Еш вважав, що на ньюйоркському освітньому рабовласницькому ринку легше знайти роботу, і він залишав Гранд Ріпаблік — ймовірно, назавжди, нарікав Ніл.
Вестал різко сказала: Ні, вона не думає, що хоче йти з ним проводжати Дейвісів. Крім того, вона не могла так просто втекти з роботи! Хотіла вона того чи ні, але Нілу здалося, що вона нагадує йому, що вона, трагічна біла жінка, тяжко працює, щоб утримувати негра без певних занять, і що такий героїзм занадто незручний, щоб тривати довго.
Гранд Ріпаблік пишалося своєю новою Вузловою Станцією і залом очікування, Великою Залою, з сірого вапняку з фресками дослідників Радіссона і Гросельє, Дейвіда Томпсона, Ле Сюєра, лейтенанта Пайка, сьєра Дюльхута. Ніл промовив:
— Ксав'є був одним з цих хлопців. Бідді і я належимо до них, а не до Прутів і Воргейтів — цих парвеню!
Навіть сам Еш, що від'їжджав, не мав більше привітань серед негритянського натовпу, аніж Ніл. Зі скількома із них за ці півроку він познайомився: усі Вулкейпи, Дейвіси і Брюстери, Філ Віндек, який тепер був бутлегером і переодягнувся у вигадливий зут-костюм*, Аксель Скагстром, Бореса Багдолл, Вош, Хек Райлі, доктор Даріус Мелоді, Шугар Гауз. Що стосується Софі, то Ніл так природно переплів свою руку з її рукою, що сам не знав, що робить це.
Усі вони кричали Дейвісам: "Боже, ми сумуватимемо за вами, професоре", "Поцілуйте за мене Гарлем, Еше", "О, Марто, ви нам потрібна!" і "Повертайтеся скоріше, Норо". Але коли Еш відвернувся від них, щоб пройти через ворота до потяга, портал, через який він ніколи не повернеться, в його очах не було жодної надії. Він залишав не лише своїх друзів, але й єдине місце — в Америці — де на деякий час білі дозволили йому вдавати з себе вченого і відповідального громадянина.
Останнє, що побачив Ніл, коли Еш почав спускатися сходами до залізничної платформи, тримаючи Нору за руку, було вибачення на його обличчі, оскільки товста біла жінка прокляла його за те, що він штовхнув її.
Позаду себе Ніл почув, як білий чоловік пояснював своєму другові:
— Той хлопець, з яким вони прощалися, був освіченим нігером, який працював креслярем чи щось таке у "Воргейті". Що ж, кожен нігер, який виїжджає звідси, робить це місто набагато кращим!
Двоє чоловіків розсміялися, бо не чули, як земля рухалася.
* * * * *
Коли ввечері вдома задзвонив телефон, жіночий голос, зовсім незнайомий йому, запитав:
— Ніллі?
— Так?
— Отже, ваш друг Еш вислизнув з міста, а ваш друг Дрексел отримав сокиру. Скоро буде ваша черга, любий!
— Хто це?
— Краще б ви не знали! Але я б не хотіла, щоб купка нігерів і збоченців знала моє гарне ім'я! Скажіть, а це правда, що у Вестал по материнській лінії теж тече негритянська кров? Чому б вам, двом жахливим підробкам, не забратися з міста? Ви тут нікому не потрібні!
Ніл повісив слухавку; він нічого не сказав Вестал.
Пізніше ввечері, коли вони читали, він почув, як Вестал тихо і наполегливо промовила:
— Не піднімай голову, бо хтось зазирає у вікно.
Він підхопився, швидко пошкутильгав на вулицю, але нікого не побачив.
* * * * *
Пан Седрік Штаубермаєр запитав доктора Кортеса Келлі, свого сусіда:
— А чи не вважаєте ви, що Кінзблад повністю розбив серце свого батька і вбив його своєю поведінкою?
Келлі, який колись заперечував цю чудову теорію, погодився:
— Так, можна і так сказати.
Тривала ненависть до євреїв дала пану Штаубермаєру і натренованість, і професійну насолоду від мистецтва розпускання чуток. Вечір за вечором, коли інші мешканці Силван Парку казали: "Я не бачу нічого особливо поганого в Кінзбладі, здається, приємний тихий хлопець", — пан Штаубермаєр відповідав:
— Ви знаєте, що його не тільки звільнили з банку за розтрату, але він ще й побився з власним батьком і накричав на нього так, що бідолаха впав мертвим від серцевого нападу. Я чув це від помічника старого Дока Кінзблада, який був там у той час.
— Що? Це правда? Ну знаєте!
РОЗДІЛ 53
Епідемія звільнень тривала, але не все було погано для загублених людей у темному Єгипті.